Надворі яскраво світило сонце, і його промені освітлювали галявину та лилися потоком крізь високі вікна кабінету в старовинному маєтку Домен де ля Кад. Джуліан кинув погляд на картину, що висіла на стіні над його робочим столом. То був древній символ Таро, схожий на перевернуту набік цифру вісім. Символ вічності.
— Ти готовий?
Джуліан обернувся й побачив свого племінника. Одягнений у чорний костюм із краваткою, він стояв у дверях, відкинувши з лоба кучму густого чорного волосся. Широкоплечий та стрункий, він у свої майже тридцять років виглядав, наче спортсмен. Утім, Хол справді займався спортом у студентські роки й виступав за свій університет на змаганнях з регбі й тенісу.
Нахилившись, Джуліан загасив недопалок у попільниці на підвіконні й допив віскі. Він дуже хотів, щоб похорон скінчився й справи якомога швидше ввійшли в нормальну колію. Допитливість Хола, котрий волів дізнатися про обставини загибелі батька, починала його дратувати.
— Я зараз, — відповів Джуліан. — За кілька хвилин.
РОЗДІЛ 14
Піднявшись на горішню площадку сходів, Мередіт відсунула намистову завісу і, не зупиняючись, відчинила яскраво-блакитні двері.
Пройшовши всередину, вона опинилась у передпокої. Він був такий маленький, що можна було одночасно торкнутися протилежних стін, навіть не повністю розставивши руки. Ліворуч виднілась яскрава таблиця знаків зодіаку — переплетіння кольорів, схем, символів, про більшість із яких Мередіт мала досить невиразне уявлення. Праворуч на стіні висіло старомодне свічадо в позолоченій рамці з прикрасами. Поглянувши на своє віддзеркалення, жінка підійшла до ще одних дверей і постукала.
— Агов! Тут є хто-небудь?
Їй ніхто не відповів.
Трохи почекавши, Мередіт постукала знову, цього разу гучніше.
І знову мовчання. Тоді вона сіпнула ручку — і двері відчинились.
— Привіт! — гукнула вона, заходячи всередину. — Чи є хто вдома? Аго-о-ов!
Кімната була маленькою, але життєрадісно-барвистою. Її стіни були пофарбовані в іще яскравіші кольори, аніж сходи, двері та передпокій. Це чимось нагадувало дитсадок: там були й жовті, й червоні, й зелені барви, а також візерунки з ліній, смужок, трикутників та зигзагів у пурпурових, блакитних і сріблястих тонах. Єдине вікно напроти дверей було завішене прозорою гардиною. Крізь неї Мередіт побачила сірі кам’яні стіни розташованого навпроти будинку дев’ятнадцятого сторіччя з чорними балюстрадами з кованого заліза та довгастими вікнами з жалюзі. Дещо похмурий вигляд будинку трохи оживляли горщики з геранню й пурпуровими та жовтогарячими фіалками.
Єдиними предметами обстановки в кімнаті були квадратний дерев’яний столик, ніжки якого визирнули з-під чорно-білої лляної скатертини з кружальцями та ще якимись астрологічними знаками, а також два дерев’яні стільці з прямими спинками, що стояли один проти одного. Стільці мали плетені сидіння. Як на полотнах Ван Гоґа, — подумала Мередіт.
Раптом десь у будинку грюкнули двері, і почулися чиїсь кроки. Мередіт відчула, як її щоки заграли рум’янцем. Їй стало незручно, що прийшла сюди без запрошення, і вона вже збиралася вийти, коли з-за бамбукової ширми в дальньому кутку кімнати вигулькнула жінка.
Років сорока п’яти й приваблива, вона була вдягнена в припасовану сорочку та штани захисного кольору й мала стильну дорогу зачіску. Посмуговане сивиною каштанове волосся спадало на плечі, на вустах світилася легка невимушена посмішка. Зовсім не такою уявляла собі Мередіт пророчицю, що ворожить на картах Таро. Ні тобі гігантських сережок у вухах, ні хустини на голові.
— Я постукала, — знічено мовила Мередіт із виправдувальними нотками в голосі. — Але ніхто не відповів, тому я й зайшла. Я правильно вчинила?
— Правильно, — усміхнулася жінка.
— Ви англійка?
— Угадали. Сподіваюся, ви недовго чекали?
Мередіт похитала головою.
— Кілька хвилин.
Жінка подала руку.
— Мене звати Лаура.
Вони поручкались.
— А мене — Мередіт.
Лаура відсунула стілець і кивнула рукою.
— Сідайте.
Мередіт завагалась.
— Це цілком природно, що ви нервуєте, — зауважила Лаура. — Так буває з усіма, хто приходить уперше.
Мередіт дістала з кишені брошурку й поклала її на столик.