Громадянин Ікс
(Повість)
Замовлення
Прийшов він до мене буцімто за свіжим номером «Спортивної газети»… Бачте, йому захотілося терміново ознайомитися з думкою провідних фахівців про перспективи нашої місцевої футбольної команди. На ті перспективи ми витратили години півтори, з’ясувавши повну тотожність наших поглядів на футбольні справи.
Я вже почав втрачати терпець — чекали ж бо герої недописаного оповідання, від яких одірвав мене візит сусіда-болільника. Його прихід міг фатально позначитись, на їхній долі. Захопившись футбольними проблемами, я почну раптом спрощувати сюжетні колізії, уникну небажаної гостроти конфлікту, і оповідання вийде схожим на той матч, учасники якого заздалегідь згодні на нічийний результат.
А сусіда не квапився залишити мене наодинці з чистим аркушем паперу. Щось муляло його, тривожило.
— Пишете все, пишете, — удаючи співчуття, сказав він.
— Та шкрябаю потроху, — спробував я в міру бадьоро відгукнутися на його співчуття.
— Ну-ну, — зітхнув сусіда і підійшов до столу, за яким я щовечора вправлявся в писанні різних фантастичних історій. — І все оте з голови? Чи як?
Його зацікавленість моїми літературними вправами набирала дещо непристойного характеру.
Якісь невиразні надії і сподівання бриніли в голосі затятого футбольного вболівальника, заважаючи мені відбутися словами порожніми, нічого не вартими.
А й справді, звідки воно все з’являється? З голови? Чи таки з життя? Звідки приходять на чистий аркуш паперу герої й негідники, мрійники й міщани, закохані й переконані старі парубки, альтруїсти й шукачі солодкого життя, новатори й бюрократи, оптимісти й мізантропи? І заради чого я їх на ті аркуші запрошую?
— Розумієте, — починаю обережно свої пояснення. — Все це складно. Правду кажучи, я й сам не знаю, де воно з мене народжується і що з того виходить… А чого вас це так зацікавило?
Хай він розкриє карти. Може, сусіда прийшов десятку до післязавтра позичити, а я йому натомість ключі від своєї творчої лабораторії пропоную. Потрібні вони йому!
— Та тут така справа… Не знаю, як підступити. Подумалося мені, що ви могли б допомогти. Ваші оповідання іноді журнали друкують. І навіть вечірня газета.
— Тему для фейлетону принесли? — з полегкістю зітнув я, почувши про газету. — Так це ви, друже мій, не за адресою. Фейлетонів не пишу. Я таки все більше з голови. Вигадками бавлюсь. З нічого намагаюся зробити щось…
— От-от! Це якраз те, що треба! — зрадів сусіда. — Тут без голови ми не обійдемося. І вигадати щось доведеться…
— Гаразд, викладайте, не тягніть, — капітулював я. — Отже, вам, либонь, потрібна моя порада в якійсь складній справі морально-етичного плану. Ну, скажімо, так: він любить її, а в нього двійко дітей від іншої, з якою прожив двадцять п’ять років. Чи інший аспект, службовий: підлеглий написав на свого начальника скаргу, звинуватив його безпідставно в усіх смертних гріхах. Питаєте: що вчинити начальнику? Витурити наклепника з установи, не ручкатися з ним при зустрічах чи рекомендувати на більш високу посаду в іншій конторі?
— Ви й на такі питання даєте відповіді? — щиро здивувався він.
— Відповіді можна дати на будь-які питання. Коли це не стосується вас особисто. Спробуйте. Тут нічого хитрого нема. Ви й без моєї допомоги впораєтеся, і все буде гаразд.
— Цікаво. Колись треба буде спробувати, — зацікавився щиро сусіда і продовжував: — Тільки ви вже мені даруйте, але тут справа іншого плану. Сумна, невесела, я б сказав, навіть трагічна.
На очі йому раптом почали набігати сльози. Такого повороту я не сподівався. Не поєднувалися дискусії на футбольні теми, роздуми про природу літературної творчості з рюмсанням.
— Так, безсумнівно, справа ця трагічна… Ми завтра його ховатимемо. Все вже замовлено: машини, оркестр, вінки, квіти, пристойне місце на цвинтарі… От тільки… Як би вам це пояснити… Мені доручено слово сказати над могилою… Про небіжчика… Від імені невтішних співробітників… Ні, ви не вгадали… Думаєте, припхався, голову морочить, щоб йому те слово хтось написав. У міру розумне й зворушливе. З дим ми й самі впоралися. У порівнянні з деякими нашими доповідними записками, то вже не така й хитра штука. Мене інше хвилює. Намагаюсь сьогодні весь день уявити, яким же був небіжчик? Що воно за людина поміж нас ходила? І нічого уявити не можу… Повірте, навіть обличчя не згадується. А бачилися ж востаннє позавчора.
Пригнічений цією сумною обставиною, він розгублено дивився на мене, мов хронічний двієчник на суворого вчителя.