«Слухайте, лейтенанте, одна надія на вас».
Начальник (він майор, а може, й полковник, — тільки в цивільному вбранні), стомлений, з червоними від недосилання очима, глянув на свого молодого колегу й замовк на півслові. Вагався, сумніви його заїдали. Та вибору не мав.
Справа виглядала безнадійною. Власне, й справи не було. Ні заяви, ані поганенької анонімки. Нічого — крім непевних підозр і здогадок.
Можна було б ними й знехтувати, залишити поза увагою. Але ця стомлена людина не могла собі дозволити такої розкоші. Та непевність засіла б десь глибоко-глибоко, заважаючи нормально працювати, ятрила б душу, відриваючи від нагальних справ.
Давно, тоді ще, як призначали його на цю посаду, полковник (хай буде полковником, так солідніше) звернув увагу на контору з довгою химерною й малозрозумілою назвою. Про неї ніхто нічого певного сказати не міг. Ніяких порушень кримінального та інших кодексів за нею не рахувалося.
«Нічого не порушують — чудово! Але що в конторі робиться корисного, потрібного, необхідного?» Відповіді полковник не дістав. Тож час від часу замислювався над тим питанням. Навіть пробував обережно зібрати потрібні довідки. Та кожного разу всі його спроби розбивалися об невидимий, але міцний мур непевності, невиразності, неясності.
Він досить швидко з’ясував, хто керує конторою, прізвища його заступників, структуру підрозділів, номери службових машин і телефонів. Виразно уявив розпорядок, систему чергувань у вихідні й свята, знав години роботи конторського буфету й закусочний його асортимент.
Докотився до того, що дозволив собі (в цивільному, звичайно, вбранні) пройти коридорами загадкової установи. У коридорах на стільцях під стінами сиділи якісь відвідувачі. Серед них його досвідчене око запримітило й кількох прибульців з далеких південних країв.
Ну, чого б, здавалося, сушити собі голову? А контора з голови не йшла. Чим же вона керує? Що діється в її кабінетах? Чого чекають відвідувачі в її коридорах? Посеред справ про розкрадачів, валютників, спекулянтів, хабарників зринали раптом ті питання.
Перший непевний здогад прийшов несподівано, тоді, коли годі було на нього сподіватися. Породила його власна на поразка, ганебна й прикра. Тиждень вони усім відділом колотилися на одній начебто підозрілій базі. Зловживання шукали, а знайшли недостачу на три карбованці шістдесят дві копійки. От тоді й народилася у полковника лиха й химерна підозра: а чи не крадуть у конторі, яка так його хвилює, час? Крадуть кваліфіковано, вигадливо, віртуозно, крадуть щомісяця, щотижня, щодня. А потім збувають його по спекулятивних цінах кудись наліво
Ні, це вже занадто! Кому потрібний вкрадений час? Як його використати? І для чого?
Тільки на перший погляд ті питання видалися йому безглуздими. Коли трохи охолов — зрозумів: крадений час можна пустити на влаштування особистих справ, вирішення складних побутових питань, лікування застарілих болячок, навіть на писання сякої-такої кандидатської дисертації чи на роздуми про сенс життя й турнірне становище улюбленої футбольної команди.
Звичайно, припущення було фантастичним. Та коли ти і підпорядкований тобі відділ спромоглися пустити за вітром цілісінький робочий тиждень, то чому з такою нехитрою справою не може впоратись солідна контора?.. Він швиденько на клаптику паперу підрахував, скільки коштує державі день роботи такої контори, і жахнувся. Якщо шістдесят два з половиною працівники (кур’єр у них на півставки) щоденно нічого не роблять, тобто роблять тільки вигляд, що вони при ділі, а насправді!.. Це не три шістдесят дві!
От тоді він і поклав собі з’ясувати все до кінця, тоді й з’явився в його кабінеті після важкого напруженого дня молодий лейтенант з романтичним блиском в очах й готовністю кинутися в будь-яку хвилину з пістолетом у руці навздогін за злісними порушниками законності й порядку.
«Так-от, лейтенанте, зброю залишите у чергового. Романтичні химери теж. Завтра рівно о дев’ятій нуль-нуль ви станете службовцем однієї дуже для мене підозрілої контори. Обживіться там. Обережно, не викликаючи підозри, не привертаючи до себе зайвої уваги, станьте в конторі своєю людиною. Не поспішайте з висновками. Часом не обмежую. Ваше завдання — дізнатися, що в тій конторі діється, для чого вона взагалі існує в нашому місті».
Отже, одного чудового дня в конторі з’явився новий службовець: скромний і непримітний (лейтенант був людиною дисциплінованою, зброю і романтичні химери таки залишив у чергового). Це, либонь, і пояснює, чому не спиться сьогодні моєму сусідові. Лейтенант діяв, як йому наказали. Не міг виявити себе, збудити бодай невиразні підозри в тих, хто його оточував. Не міг навіть дозволити собі особливої службової запопадливості, бо інакше його б висунули кудись на відповідальнішу роботу далеко за межі контори і завдання лишилося б невиконаним.