Наш герой вблагав свого начальника почекати ще кілька на днів, принаймні до того, поки Федерація футболу відхилить остаточно протест місцевих уболівальників шкіряного м’яча. Полковник погодився, бо розумів: крах місцевої футбольної команди буде найефективнішим доказом обвинувачення на майбутньому судовому процесі. Хліб до магазинів, траплялося, й раніше вчасно не завозили. Дошкільнята — народ терплячий, і дехто з них, може, навіть і радіє з того, що нема на чому варити набридлу манну кашу. А от футбол — справа серйозна, тут нам і престиж, і місцевий патріотизм, і здоровий відпочинок на свіжому повітрі.
Полковник та його підлеглий не врахували однієї важливої обставини: на базі добре пам’ятали, з чого все почалося. Пам’ятали прихід енергійного службовця з контори, яка цікавилася зеленими насадженнями і культурою.
З гіркотою згадували свої безжурні іронічні посмішки.
Це для полковника лейтенант був героєм. Це для мого сусіда, для його співробітника він був людиною непримітною, про яку ніхто нічого особливого сказати не міг.
Для нафтобази він уособлював грізне стихійне лихо, щось на зразок тайфуну, циклону чи цунамі. Його там знали, на нього здаля показували пальцями, ним страхали неслухняних дітей. Тільки притаманна працівникам того шановного закладу інтелігентність утримувала їх від категорично інших висловів на адресу охоронця зелених насаджень і культури.
Однак водій могутнього бензовоза не втримався. Не знаю, чи він вчинив так свідомо, прагнучи врятувати нафтобазу, місто, улюблену футбольну команду, чи засліпив його гнів? Ніхто зараз цього вже не скаже. Водій загинув, мій герой теж наклав головою. Все пішло в небуття. Вони бажали добра людям, і це єдине з усіх бажань, яке варте шани й вічної пам’яті.
Завтра на кладовищі їх покладуть поряд. Контору закриють післязавтра, якщо, звичайно, лейтенант встиг передати всі необхідні для цього документи й розрахунки.
А якщо не встиг? Що ж, тоді в справу доведеться втрутитися мені. Буде написано фейлетон. Я наживу собі купу ворогів, клопотів, обвинувачень. З’являться листи без підписів…
Кому де потрібно? Для чого мені наражатися на неприємності, коли оце зараз легко і просто я можу причепити до трагічної історії фінал, який всіх задовольнить. Адже маю в запасі полковника, маю невідомо як вцілілу течку з паперами.
…Її поклали на стіл перед ним. Тремтячими від хвилювання руками полковник розкрив течку.
«От і все, — сказав він. — Справу закінчено».
Полковник важко підвівся з місця, виструнчився, віддаючи останню шану тому, хто був вірний службовому обов’язку до кінця. В течці лежало останнє оперативне повідомлення лейтенанта. Завтра можна буде закрити контору. В крайньому випадку — післязавтра.
На перелазі
Мені здається, що й детективну історію навряд чи приймуть мої замовники. Вони ніколи не погодяться з версією про повну непотрібність контори. Я можу собі дозволити топтатися по малошанованому бюрократичному закладу, скільки мені заманеться. А вони люблять свою контору навіть тоді, коли лають, коли шпетять на всі заставки її правила й розпорядки, форми звітності й контролю, звички керівництва й набридлих за багато років колег.
Хто мені, дозволить отак просто, без достатніх підстав, свідчень, документального підтвердження закрити контору. Звідки я знаю, що контора не потрібна? Що це за суб’єктивізм такий? Вигадав усе тільки тому, що слово «контора» викликає у мене відразу, тільки тому, що в ній пропрацювала кілька років людина, про яку сьогодні ніхто з її співробітників нічого сказати не може.
А сам ти живеш десятий рік у цьому будинку, а чи багато можеш сказати про його мешканців? Які вони? Про що мріють? Чого сподіваються від життя? Принаймні як звуть-величають твоїх найближчих сусідів? Тягне тебе, чоловіче добрий, обов’язково когось викрити, щось затаврувати, бодай вщипнути.
Ні, так справа не піде. Катай в іншому напрямі. Хай це буде історія кохання. Вона обов’язково всім сподобається, всіх задовольнить. А щасливе кохання декого може й надихнути на щось…
Чекай-чекай, що ж то за щасливе кохання, коли героя завтра ховатимуть з музикою. Це вже ти, друже, передав куті меду. Шкода. Та нічого не вдієш.
Чому нічого не вдієш? Щасливе кохання було не в нього, а в його дружини. Вона кохала іншого, та не наважувалася залишити чоловіка. Така вже порядна жінка нашому герою трапилася. Ну от, завтра його, бідолаху, на цвинтар, а післязавтра вона стане до шлюбу з іншим.
А що? Всі будуть в захваті. На громадянській панахиді язики чесатимуть про її щастя, обговорюватимуть деталі й подробиці, згадуватимуть подібне з власного досвіду. Котрась із молодших співробітниць скаже: «Я б так не змогла. Я б півроку почекала, а тоді вже…» Старші з нею про людське око погодяться, ховаючи сумні посмішки: «У двадцять років і ми б почекали:..»