Знову ти, хлопче, своєї, треба тобі обов’язково когось на ганебному стовпі розіп’яти. У жінки горе, а півміста про неї чортзна-що варнякатиме. Не піде. Категорично не піде.
Хай йому грець з тим щасливим коханням! Мало тобі просто кохання? Щасливе кохання навіть у тій конторі помітили б, а такого добра, як звичайне кохання, навколо скільки завгодно, на нього вже ніхто й уваги не звертає. Отже, він кохав свою жінку, а вона кохала його.
Ні, знову щось не так виходить. Кого сьогодні отим щасливим подружнім життям здивуєш?! Де конфлікт? Де пристрасті, які розцяцькують мою історію, мов новорічну ялинку?
Для конфлікту, для пристрастей, для розцяцькування неодмінно потрібен третій (або третя), четвертий (або четверта). Щоб все заплуталося, щоб були вагання, сумніви, душевні муки.
Четверта, думається мені, то вже забагато. Так і заплутатись можна. А от третя в історії його особистого життя, либонь, була. Може, саме ця обставина пояснює непримітність героя, його бажання завжди й скрізь залишатися в тіні, щоб ніхто, не дай боже, не звернув уваги на ту дивну, малопристойну подробицю біографії рядового службовця. Знав: третьої бути не повинно. Це йому було відомо достеменно. Дивом дивувався, як воно все сталось, а нічого змінити не міг.
Тут мені доведеться заглибитися в його життя. На це заслуговує герой, який точно знає, чого робити не можна. Такі, слово честі, не часто трапляються.
Уявіть собі, жив хлопець. Дбайливі батьки з дитинства втовкмачили йому, чого він робити не повинен. Може, вони були кандидатами наук, що спеціалізувалися не на відкритті нового, а на спростуванні якихось підозрілих теорій, сумнівних припущень, малодоказових гіпотез.
Слухняний хлопчик не ламав іграшок, не псував книжок, не танцював у калюжах, не грався з сірниками, не бруднив одяг, не одержував двійок, не приятелював з поганими хлопчаками, не курив, не тікав з уроків, не ходив на фільми, яких не рекомендовано дивитися дітям до шістнадцяти років, не переходив вулиці там, де це заборонено, по толочив траву на газонах, не суперечив батькам, коли ті обрали для нього інститут, в якому наш герой мав сягнути сонцесяйних вершин науки…
Ніде правди діти, іноді йому кортіло порушити оті всі заборони. З погано прихованою заздрістю поглядав на тих, хто ламав іграшки, псував книжки, танцював у калюжах, переходив вулиці, суперечив батькам…
Однак життя вчасно застерігало хлопця від неприпустимих і небезпечних порушень, наочно демонструючи, чим ті порушення закінчуються. Неслухняних дітей боляче, а головне, принизливо карали. Гра з сірниками закінчувалася пожежею. Курці передчасно вмирали від раку чи запалення легень. Ті, хто погано вчився й приятелював з різними харцизяками, завершували своє життя вантажниками продовольчих або (в кращому разі) меблевих магазинів. Щасливці, яким вдавалося переглянути нерекомендовані фільми, виходили звідти розчарованими, презирливо пхекаючи: «Ми думали, там про війну, а воно все про любов та про любов!» Порушення правил руху й толочіння трави закінчувалося штрафом або неприємною бесідою з міліцією. Батьківський вибір інституту забезпечив йому спокійне життя тоді, коли інші мучилися сумнівами…
От тільки вже в самому інституті на нього чекала несподіванка, непередбачена каталогом заборон. До героя прийшло кохання. Як на те, поблизу не було його постійних порадників. А були осінь, село, збирання картоплі, веселий студентський гурт. Була вона, відчайдушна смаглявка, яка, здавалося, нічого не боїться і не визнає жодних заборон.
Він пробував якось відтягнути відповідь на поставлене руба питання: «Ти любиш мене?» А вона сміялася й повторювала вимогливо; «Ну скажи, скажи, ти любиш мене чи ні?»
Що мав відповісти? Вона подобалася йому. З нею було весело й страшно. Весело, бо тієї осені їм, першокурсникам, які щойно поклали до кишень студентські квитки, не годилося сумувати — весь світ лежав біля ніг, всі дороги здавалися рівними, легкими й сонячними.
Страх його теж був особливим. Разом із своєю коханою він піднімався над численними заборонами, перескакував, мов молоде козеня, через усі «ні» й «не можна». Здавалося, що зараз неминуче покарання впаде на їх молоді й легковажні голови. Та воно все не падало. Один день приходив на зміну іншому…
Потім вони повернулися до міста. З острахом чекав на те, що скажуть, як поцінують його перше кохання батьки. Приготувався мужньо захищати його. Зрештою, мав на це право, адже саме він, а не хтось інший, все життя не псував, не переходив, не толочив, не суперечив… Гарною поведінкою заслужив хоч невеличкого подарунка, якоїсь компенсації. Наш герой готовий був прийняти її у вигляді безхмарного щасливого першого кохання.