Розумів, як нелегко буде вибороти цей дарунок у суперечці з батьками. Жахався сварки, образ, звинувачень, сліз, зітхань, приступів стенокардії у батька й спазм судин у матері. Раз у раз доведеться робити, говорити, вимагати того, чого робити, говорити, вимагати не можна. Але ж він не може, не хоче, не має права відмовитися від коханої. Вона ж подарувала йому, не вагаючись, щастя, радість, кохання, й він від того дарунку не відмовився. Отже…
А мати подивилася на них, посміхнулася лагідно й вказала просто: «Не треба поспішати, мої голуб’ята».
І бурі наче й не було. Сум’яття думок, почуттів, вимог кудись зникло, розвіялося, відлетіло. Всі складності, виявляється, дуже легко вкладаються в таку просту формулу: не треба поспішати.
Справді, куди й для чого вони мають поспішати? Ще стільки часу попереду. Хіба ж вони сумніваються в своєму коханні? Його ж повинно вистачити на багато років. А так розтринькають на першому курсі, розміняють на побутові дрібниці…
Вона не погоджувалась, просила, вимагала, наполягала, умовляла. І він одного разу подумав, що з такою неспокійною супутницею буде зовсім не так просто йти поруч дорогою через усе життя. Потім подумав ще раз. І ще раз. Подумки похвалив матінку за обачливість. Кілька разів дозволив собі запізнитися на побачення. Потім не прийшов зовсім. Один раз. Другий.
Вона зустрічала його в інститутських коридорах, кидалася до нього, щось говорила. Він не слухав, боязко озирався навколо, чи хто, бува, не бачив. А то ще не так зрозуміють.
І даремно не слухав. Вже потім, як вона вийшла заміж за іншого і поїхала кудись з їхнього міста, збагнув, про що, власне, йшлося. Та яке це мало значення після її зради?!
А може, воно на краще? Навряд чи потрібні шаленство й нестриманість для спокійного життя. Завжди почуватимешся непевно, не знаючи, чого тобі чекати від своєї власної дружини. Ще й діти на матір вийдуть схожими, тоді вже зовсім кепські справи.
Отже, ми можемо вважати, що спроба нашого героя вийти за звичне коло того, чого робити не можна, закінчилася невдало. А головне, він сам переконався в повній безперспективності подібних спроб. Радів з того, що так легко вискочив з халепи.
А як же з обіцяним коханням? Тут не варто поспішати. Кохання приходить і відходить. Для нашої історії врешті-решт не так вже важливо: перше воно, друге чи взагалі без порядкового номера.
От і до мого героя прийшло згодом ще одне кохання. На останньому курсі інституту. Звісна річ, воно було не схожим на те картопляне. Батьки не суперечили, наречена не дозволяла собі якихось малопристойних вибриків й нерозважливих вчинків. Все заздалегідь обговорили, обумовили, погодили. Його, поки йшли ці обговорення, іноді брала нетерплячка. Та далі поцілунків біля парадного нареченому заходити не дозволялось, все інше відкладалось на той день, коли в Будинку одружень їм видадуть необхідні документи.
Документи нарешті видали, і він загалом лишився задоволений тим, як все склалося. Дружина йому чимось нагадувала матінку. Вона теж добре зналась на тому, чого робити не можна. На той час, правда, і він вже це знав. Принаймні думав, що знає.
Після інституту влаштувався на роботу до контори, в якій працює мій сусід. Робота його теж задовольняла, й він у конторі всіх задовольняв. Жодного разу за всі ці роки ні з ким не посварився. Завжди й з усіма намагався бути в гарних стосунках. Не приставав ні до яких внутрішніх коаліцій, груп, групочок і навіть просто чоловічих компаній, які після чергової зарплати рушають на пошуки пригод і скромних розваг у найближчому пивному барі.
Дещо наш герой на цьому втрачав, бо ж таки не завжди коаліції, групи складаються для зведення особистих дрібних рахунків. Заради якихось принципово важливих питань іноді теж гуртувалися працівники контори.
Залишаючись постійно між двома угрупованнями, він зажив слави безініціативного, надмірно обережного хлопця. «Ні риба ні м’ясо», — говорили про нього в конторі, але без гніву й роздратування, що героя цілком влаштовувало. Нагадував людину, яка воліє вкладати свої гроші до ощадної каси, маючи з того два проценти річного прибутку. Ризикована гра в «Спортлото» чи лотерею таких не вабить, хоч там, здавалося, можна здобути більше матеріальних достатків. Прагнув забезпечити спокійне, без будь-яких несподіванок, майбутнє для себе, для дружини, для дітей, які колись з’являться, майбутнє, в якому не відбуватиметься нічого такого, чого відбуватися не повинно. От тільки з дітьми поки що нічого не виходило.