Рано чи пізно службовця, який знає, чого робити не можна, помітило б керівництво контори (не безголові ж там люди сидять). От і кинули б його на контрольно-ревізійну службу. Став би він там незамінним працівником, було б вже тоді що сказати на урочистій громадській панахиді. Може, навіть вистачило б у нього духу на яку-небудь дисертацію. Повідав би світові, чого не можна робити в галузі, яку він невсипно все життя контролював і ревізував. Викладати б його запросили до вищого навчального закладу або на курси підвищення кваліфікації. Хоч у такий спосіб залишив би після себе спадкоємців, бо, думається, з дитячою проблемою на терені власної родини він так і не впорався б. Бачите, як багато ми втратили через ту дурну автомобільну катастрофу.
Та повернімося до того, що передувало катастрофі. Не час і не місце нині досліджувати можливості, які загиблий міг реалізувати, живучи за фортечною стіною, складеною із заборон, важучих, мов дубові колоди. Пошукаємо перелазу в тій стіні. Він обов’язково повинен бути. Хай ним тривалий час не користувалися, але, напевне, й не забували, сподіваючись вислизнути коли-небудь за межі обложеного міста.
Він завжди пам’ятав свою першу спробу, радісне відчуття свободи, польоту, щастя. З роками страх, який ту вилазку супроводжував, забувався. Залишилося почуття власної сміливості. Воно викликало повагу до самого себе, віру в те, що коли-небудь, якщо складуться відповідні умови, з’явиться бажання або дружина поїде в тривале відрядження, він зможе дозволити щось подібне.
Так ми знову підходимо до історії про його кохання. Вона й приведе героя до трагічного зіткнення з бензовозом. У коханні завжди невідомо, чим все закінчиться — одруженням, розлученням чи аварією яких-небудь транспортних засобів.
Отже, кілька років тому, коли ніщо в природі не віщувало грози, неждано й негадано здибався він на вулиці з своїм першим коханням — смаглявкою однокурсницею. Виглядала вона досить привабливо в своєму елегантному й водночас дещо екстравагантному брючному костюмі. Костюми ті тоді тільки входили в моду, принаймні його дружина не дозволяла ще собі легковажити в такому вигляді на вулицях міста.
Кинулося перше кохання йому на шию, радісно вигукуючи: «Ріднесенький ти мій! Де ж ти пропадав стільки років?!» З тих вигуків наш герой зробив правильний висновок: «Не забула, чортяка, мене. Інколи, мабуть, згадувала».
Пішли поруч, жваво обмінюючися інформацією про минулі роки, про життя-буття. З’ясувалося, що вона вже встигла розлучитися з своїм першим чоловіком. (Тут він ще раз переконався в слушності материних побоювань й пересторог).
«А ти ще не розлучився?» — спитала вона.
Червоніючи, мов у цьому справді було щось непристойне, відповів, що до розлуки в нього справа ще не дійшла.
«Як завжди, не поспішаєш», — натякнула вона йому про давноминуле.
Приємно було йти поруч з елегантною, гарною жінкою, яка колись ледве не стала його дружиною і навіть, якщо пам’ять не зраджує, кохала пристрасно й безтямно.
Турбувала тільки думка про те, як до цієї прогулянки поставиться та, що таки стала його дружиною. Що скажуть співробітники, знайомі й сусіди. Знав, одруженому мужчині подібні прогулянки не рекомендовано. Так до чого завгодно можна догулятись. Тож навіть зрадів, коли вона запропонувала зайти до не і на каву.
В її невеличкому однокімнатному помешканні його насамперед вразили безладдя й повна неорганізованість побуту, які так контрастували з тим, до чого звик. (Тут, напевне, він ще раз подякував матінці за своєчасне й мудре вручання в його життя).
Книжки, альбоми, платівки, магнітофонні касети, різні чудернацькі дрібнички розкидано було по всій кімнаті.
На кухні помітив кілька брудних тарілок у посудомийці, давно не чищені чайник і кавник. На мотузці над газовою плитою гойдалося кілька інтимних деталей жіночого туалету. З відра для сміття шкірилися порожні консервні бляшанки.
За тим шарварком не зразу впала в око писана олійними фарбами картина, що висіла над незастеленим ліжком. На картині ж зображено було таке, від чого він вдруге за сьогоднішній день почервонів. Невідомий, але вправний художник намалював роздягнуту жінку.
Він швиденько сховав очі, удаючи, що нічого не побачив. А коли господарка вийшла з кімнати, не втримався і придивився пильніше до тієї картини. Дивно, але було в ній щось знайоме. Обличчя розгледіти було важко — художник заховав його в хвилі чорного розпущеного волосся. Але ж тіло, довгі ноги, вузькі хлопчачі стегна, гострі маленькі груди… Де й коли він їх бачив?