Відшукати відповідь загалом було не важко, бо в його житті лише дві жінки поставали перед ним у та кому-от вигляді. На дружину жінка з картини схожа не була. Це точно. Отже?
«Невже це ти?» — наважився він спитати, коли вона повернулася до кімнати.
«Так, це я, — спокійно відповіла вона, немов нічого особливого в факті існування й такого привселюдного демонстрування того сороміцького портрета не було. — Мій колишній чоловік малював».
І вони перейшли до кави. Про щось говорили, а його очі мимоволі поверталися до портрета. Картина хвилювала, вабила, кликала до себе, народжувала якісь невиразні почуття, щось схоже на те, що відчував він, коли вперше дибився фільм, який дітям до шістнадцяти років не рекомендовано дивитись (йому було тоді шістнадцять з половиною). Досі був переконаний, що на таке порядна жінка погодитися не може, що в цьому є щось визивно непристойне. Ні, він не проти класичного мистецтва, усіх отих Афродіт, Венер чи купальниць, яких виставляють у музеях. Але ж то в музеї, за гроші, а тут дома й безкоштовно. І не Афродіта, а жива сучасна жінка.
Збентежений, знічений, ледве не пустив повз вуха її несподіване питання:
«Чи любив ти мене тоді?»
Вона уважно дивилася на нього, і він раптом зрозумів, що зараз станеться щось таке, чого робити ні в якому разі не можна.
«А за що я тебе любила? — проказала вона роздумливо, не чекаючи відповіді. — І за що я досі тебе люблю? Нічого, крім прикрощів, з тієї любові не маю, а от люблю. Не можу забути. Дурниці!.. А знаєш, нашій дитині було б уже одинадцять років».
«Якій дитині?!» — зойкнув вражено.
«Тій, якої мені довелося позбутися, коли тобі порадили не поспішати».
«От тобі й маєш! — щиро здивувався він. — А з дружиною в мене нічого з дітьми не виходить. Я вже сумніватись почав. І дружина теж. Ну, я їй тепер скажу!..»
Вона поставила філіжанку з кавою на стіл і заплакала. Це вже було занадто для людини, непристосованої до того, щоб когось навіть випадково робити нещасним. Це порушувало його внутрішню рівновагу, захмарювало його завжди безхмарні виднокруги.
Тож, не сподіваючись ускладнень, простяг руку до свого першого кохання. Прагнув якось заспокоїти її. Цей дотик нічого іншого не повинен був означати. Такий собі вияв дружньої уваги й співчуття. А вона відповіла на нього шаленим, безтямним поцілунком, від якого голова пішла обертом, відповіла тими самими обіймами, в яких колись пливли вони в країну свого першого кохання. І він зненацька знову відчув себе сміливим мандрівником, який нічого не боїться й ні на що не зважає. На поцілунок відповів, на обійми — теж. Може, сподівався, що тим і обійдеться. Ну, подумаєш, поцілував, ну пригорнув…
Та їй, здавалося, було вже байдуже, що він думає і на що сподівається. Вона похапцем почала скидати з себе одяг. Її дратував опір численних ґудзиків, застібок, блискавок. Все тріщало і сипалося під нетерплячими руками. Немов боялась, що не встигне, запізниться, що герой її першого кохання кудись знову повіється на багато років.
Його ця шалена гонитва теж підхопила. Ґудзики, правда, він не пообривав, але чи не вперше в житті дозволив собі жбурнути одяг на підлогу жужмом. В останню мить хотів було виправитись, та вона підстьобнула його лунким, вимогливим: «Ну, де ж ти?»
Отакечки воно завжди починається: один раз дозволиш собі порушити правила, всотані з молоком матері, в дрібниці порушиш, на перший погляд зовсім неістотній, і покотишся нестримно вниз, і ніщо тебе не порятує, не зупинить твого стрімкого падіння.
Він глянув на ліжко і побачив ту жінку з картини, так би мовити, в оригіналі. Тільки на картині вона виглядала спокійною й очі ховала під хвилею чорного розпущеного волосся…
Так він став її коханцем. Певні незручності й складності в цьому були, звичайно. По-перше, характер вона мала неврівноважений, нестримний. Так і сподівайся якогось вибрику. По-друге, не міг згадати, як до подібних справ ставилися його батьки. Вони не любили розповідати про речі й вчинки малопристойні, інтимні й занадто делікатні. Хлопчик міг все не так зрозуміти, зробити не ті висновки, і взагалі йому цього знати не треба.
І от настав час, коли педагогічна батьківська обмеженість вилазила боком. Справді, нічого зрозуміти не міг. Навіть не знав, по якій графі свою недозволену любов пустити — малопристойності, інтимності чи делікатності.
«Ат, що буде — те й буде!» — зрештою махнув на все рукою, бо не підходила його любов під жодну з батьківських рубрик. Та й не міг він її вдруге кинути, зробити нещасною, пригасити щасливі вогники, які засвічувались в очах жінки, коли він з’являвся на порозі кімнати з тим сороміцьким портретом. Знав, що терзатиме потім себе за непослідовність, жорстокість, безсердечність, за те, що відмовився від того, від чого можна було б і не відмовлятися.