Досить швидко з’ясував (і це потішило героя), що як не дивно, але його кохання, його ніжності, його доброти цілком вистачає на двох жінок. Ще й трохи залишається. Нікого він не обділив — кожна одержувала все, чого прагнула. Не почувався зрадником, брехуном, фальсифікатором, був щирим і щедрим у своєму подвійному коханні. Попервах боявся, що заплутається в їх іменах, назве дружину іменем коханки чи навпаки. Довелося виробити спільну для обох систему пестливих прізвиськ — «рибонька», «сонечко», «ягідка». Жінкам ці прізвиська подобалися.
Часом тільки сумно посміхався з дивовижної ситуації, в яку потрапив. З дружиною вночі намагалися вирішити давно заплутану дитячу проблему. Для повної сімейної рівноваги і щастя потрібен був син або дочка. Як на те, діти не з’являлись.
А от з тією, другою, інша притичина. Вона, здавалося, могла зайти в тяж від самого його погляду, хоч це одразу і небажано все ускладнювало б. Довелося б вирішувати багато неприємних проблем. Порушився б усталений порядок існування.
Та і в конторі не знати як поставилися б до аморального співробітника. Може, й нічого б не сказали, та без іронічних посмішок за спиною не обійшлося б. А він не любив, коли посміхаються за його спиною. Тож про дитину від жінки, з якою не був офіційно зареєстрований, думати не випадало. Хоч іноді вона йому це пропонувала. Жартома.
Минуло років зо три. Він звик, втягнувся в своє подвійне життя. Оскільки обачність ніколи його не залишала, то ні в конторі, ні дома про оте гріховне стрибання в гречку ніхто не здогадувався. А може, воно нікого й не цікавило.
Не знати скільки продовжувалася б ідилія, в якій всі (принаймні йому так здавалося) були щасливі й задоволені, аж спокій порушила та шалена, нестримна в своїх почуттях жінка — героїня його першого кохання.
«Я більше так не можу, — сказала вона одного чудового дня. — Я хочу, щоб ти був завжди коло мене. Мені гидкими здаються ці крадені години».
«Рибонько, хіба ж ми не щасливі з тобою в ці, як ти їх звеш, крадені години? — перепитав він, чистосердо дивуючись її дикою забаганкою. — Хіба ж не дарують нам ці години щастя, радості, ну й всього іншого?»
«А я не хочу дарованого щастя! Я хочу, щоб ти був мій або щоб тебе зовсім не було! — гукала вона, не тямлячи себе, не думаючи про сусідів за стіною.
„Отже, ти хочеш, щоб я пішов з твого життя?“ — запитав він обережно.
На щось подібне давно очікував. Не може, не має права звичайний чоловік мати одразу двох жінок. Не вкладалося подібне в освячену батьками систему приписів, заборон, пересторог. І хоч останні роки, здавалося, повинні були викликати в нього сумніви в доконечній істинності системи, він кожного дня внутрішньо готувався до відступу. Сподівався, що відступ обійдеться без відчутних втрат. І помилився.
„Я хочу все поставити на свої місця, — продовжила вона з холодною, майже нелюдською впертістю. — Ти любиш мене. Не раз, сотні разів говорив мені про це. Я вірю. Я відчуваю, що справді потрібна тобі. То чого ж ми зі своїм коханням будемо ховатися? Завтра я піду до жінки, яку ти називаєш дружиною, і все їй розповім. Взагалі це повинен був би зробити ти. Та в тебе на таку справу не вистачить хоробрості. Ти будеш знову відкладати, будеш чогось чекати, сподіваючись, що все без тебе владнається. Одного разу я вже втратила тебе в тому чеканні, вдруге цього не трапиться, мій любий хлопчику, моє перше й єдине кохання!“
Не знаю, як йому вдалося її вблагати, утримати від того жахливого походу до дружини. Тут мені нічого не хотілося б вигадувати, та, либонь, наймудріша вигадка може в подібній ситуації видатися малоймовірною. Бо як закоханій жінці чогось забагнеться, то вона не неодмінно зробить, ніщо її не зупинить. Тому проймаюся повагою до свого героя — судячи з усього, він таки її зупинив. Принаймні умовив відкласти розмову з дружиною на кілька тижнів.
Та не знаю, чи заслужив герой ту повагу, бо нікого б він не зупинив, якби не одна суттєва обставина. Нікуди та шалена жінка не збиралася йти. Краще за нас з вами розуміла й знала його. Й ні на що не сподівалася. І непотрібен їй був такий чоловік. Прагнула зустрічі з своїм першим коханням, з мріями давніми, з високим небом своєї юності, з тим вигаданим героєм, який приходить у дівочі сни. Знала вже давно, що він не такий, як мріялося. Та — гай-гай — життя не переграєш, двох перших коханих не буде ніколи. Лаяла себе, збиткувалася над собою, та коли він приходив, на кілька годин забувала про все, крім того високого осіннього неба. На більше її б і не вистачило. Якби він і справді став її чоловіком, вона б втекла від нього, як від того свого художника…