А наш герой повірив у серйозність її намірів. Повірив і перелякався. Смертельно перелякався.
Жив у страшному, не звичному для себе напруженні. Чекав на її прихід. Уявляв щохвилини, як у його затишній, гарно вмебльованій, прибраній квартирі почнеться дикий скандал, сварка двох жінок. Вони будуть доводити одна одній своє переважне право на його кохання, наводити (кожна з власного досвіду) незаперечні докази щирості, непідробності його почуттів.
Для нашого героя, який нічого не порушував, для людини, яку ніхто ніколи ні в чому не міг звинуватити, ця сварка, цей майбутній, до непристойності гучний скандал набирали трагічних обрисів. До того ж доведеться неодмінно й негайно після тієї веремії щось вибирати, когось обділити, визнати (уперше в житті), що ти чинив не так як слід, кохав не ту жінку. От тільки, яку ж треба було кохати, він не знав.
А може, не тільки в коханні, айв чомусь іншому він помилився? Може, даремно колись, після веселого дощу, не вихопився з хати в новому святковому вбранні й не протанцював щось веселе-веселе в калюжі посеред двору? Або треба було все-таки кинути інститут, науку, до якої нічого, крім ввічливої поваги, не відчував, податися в мандри на край світу з коханою дівчиною під розпачливі вигуки рідних, знайомих, сусідів…
Ні, це я, здається, занадто далеко зайшов. Де вже йому про такі дивні речі думати. Він просто панічно боявся сварки. Роз’ятрював собі душу, уявляючи, як воно все буде. Палаючі очі однієї. Перекривлені стражданням уста іншої. Його скоцюрблена, знічена постать поміж ними.
В його безжурне, правильне життя зненацька, мов поїзд на станцію метро, з диким скреготом вкотилося щось страхітливе й незбагненне. Переляканий, розчавлений тим ревищем, тим вогнянооким чудиськом він стулив міцно повіки. А перед його внутрішнім зором із шаленою швидкістю без кінця прокручувалося одне й те саме видиво: палаючі божевільною нелюдською пристрастю очі, розтрощена важкою хвилею чужих страждань постать.
І знову: божевільні очі, розкраяні мукою вуста, розчавлена постать.
Очі! Уста! Постать!
ОЧІ!!!
УСТА!!!
ПОСТАТЬ!!!
У конторі ніхто ні про що не здогадувався. Ніхто не зазирнув вчасно до його переполоханої душі. Ох, як потрібен був у цю пору нашому герою щирий, відданий друг, на якого можна вилити, вихлюпати всі свої сумніви, страждання, побоювання!
Друга не було. Так, все доводилося носити в собі. Важкий тягар згинав його нижче, ніж завше, над робочим столом. Коли лунав телефонний дзвінок у кімнаті, наш герой нервово сіпався, охоплений лихими передчуттями.
Переляканими очима дивився на кожного відвідувача. Побоювався, що обидві жінки з’являться для з’ясування стосунків сюди, до контори, щоб підключити до справи й безпосереднє його керівництво.
Тут уже ота жахлива картина, яка невпинно, мов рекламний ролик, кружляла в його уяві, набирала зовсім фантастичних обрисів. Появу в ній керівних постатей прирівнював до вибуху, який трощить, нівечить, підкидає кудись високо всіх інших учасників майбутнього скандалу. Зміщувалась перспектива. Порушувалися масштаби. Все розпадалося на безліч окремих шматків. Та в кожному з уламків повторювалося одне й те ж саме. З’являлися тільки постаті набурмосених керівників контори і лунали їх грізні, безжальні, наче вирок, слова: „Так от чому ви не підготували вчасно доповідну записку про дебіторську заборгованість!“
Либонь, справді в ту пору в нього з якоюсь доповідною справа не клеїлася. Саме тому ніхто не звернув уваги на дивну пригніченість молодшого інспектора. Все списали на ту записку. Хтось, може, подумки навіть похвалив героя за відданість справі.
А трагічна розв’язка невблаганно насувалася. Сам її прискорив. Прагнучи зарадити лихові, спробував бути особливо уважним і щедрим на почуття до тієї, яка запросила його колись на каву. І даремно, бо її та увага, щедрість немов підстьобували.
„Все! — гукнула вона, притискаючись щільненько до нашого героя. — Годі! Завтра, любий, ти назавжди станеш моїм! Лише моїм!“
Він жахнувся, а коли прийшло те завтра, добровільно зголосився їхати до главку. Однаково з доповідною запискою в нього нічого не виходило. Труднощі, які виникли у нашого героя з написанням звичайного папірця, здається мені, яскраво й незаперечно свідчать про ту велику шкоду, що її завдає окремим установам аморальна поведінка деяких легковажних співробітників. До того ж вони (тобто деякі співробітники) зрештою стають жертвами дорожніх аварій, так і не підготувавши для доповіді керівництву потрібну інформацію. Якщо й далі так триватиме, якщо не вжити рішучих заходів, то це може істотно на чомусь позначитися або навіть щось дезорганізувати.