«Гаразд, — сказав герой. — Я згодний».
«З чим ви згодні?» — поцікавилася вона.
«О, пробачте, ледве не забув. Пропоную вам руку і серце. Гарантую окреме помешкання, зарплату фахівця з вищою освітою. Ну, і все, здається».
«З вищою освітою, — розчаровано протягла дівчина. — Анджела казала, що ви майстер по ремонту холодильників. А окрему квартиру справді гарантуєте?»
Довелося коротко змалювати їй ситуацію, яка склалася на околиці. Вона поставилася до його справ з належним розумінням. А коли у розповіді з’явилися братові близнюки, спробувала навіть внести конструктивну пропозицію: «Може, й нам… той?»
З цього він зробив правильний висновок: сватання успішно завершується.
«На близнюків у нас часу не залишається», — відповів на питання, що його теж мучило.
Змалку заздрив братові, у якого завжди все виходило легко і просто. І тут братуха його обійшов — одержав трикімнатну квартиру. Їм довелося переїжджати до однокімнатного помешкання.
Не журилися — часу для цього не залишалося. На порядку денному стали інші питання — треба було умеблювати одержану квартиру не гірше, ніж це роблять люди, встановити спарений телефон («люди ниньки без телефонів не живуть»), придбати кілька комплектів передплатних видань, телевізор, килими («як люди, так і ми»).
Все це сповнювало їх життя особливим змістом, постійними клопотами. Дуже швидко вони з приємністю спостерегли дивну, майже фантастичну подібність поглядів, міркувань, симпатій і антипатій. Навіть мрії в них були однаковісінькі. «Це ж треба! — дивувався він. — Здибав дівчину на вулиці, можна сказати, випадково, а наче все життя знав, немов нас одна мати народила. Ні, що не кажіть, кохання з першого погляду чогось таки варте!»
Тихо, мирно, без сварок, одну за одною вони вирішували свої проблеми. Не останню роль тут відігравали її рішучість і заповзятливість. Завжди достеменно знала, що їм треба і чого не треба.
І в конторі в нього все налагодилося. Премії навіть одержував, бо працював не гірше за інших. Скажете: премії дають тим, хто працює краще за свого сусіда, колегу, напарника. Трапляється інколи й таке.
І все ж мені завжди поняття «краще» видавалося підозрілим. Що значить «краще»? Чим його виміряти? А може, воно зовсім й не «краще»? Звідки це відомо, коли нема із чим порівняти?
А от коли «не гірше», то тут вже все зрозуміло. Тут ми втрапляємо в царину середнього рівня, середніх показників, середніх чисел. За ними відкриваються неозорі простори країни Спокою, континенти Незмінності, субконтиненти Усталеності!
Тож і не дивує мене та обставина, що наш герой одержував премії за роботу «не гіршу», ніж у інших. І премії одержував, і подяки. Поступово вони накопичувалися в його особовій справі, а там, гляди, й підвищили б людину, на більш відповідальну посаду перекинули б.
Десь на п’ятому десятку років прийшли б до нього старечі болячки — гіпертонія, атеросклероз чи який-небудь там радикуліт. У такий спосіб він і виділився б, нарешті, з гурту.
Згадуючи на громадянській панахиді заслуги покійного, хтось би таки сказав: «Охо-хо, отаке наше життя — лікувалась людина від гастриту, а померла від інсульту». І всі присутні, підбадьорені цією екзотичною подробицею з життя небіжчика, заходилися б згадувати, чим, як і від чого він лікувався, чим, як і від чого лікувалися вони самі.
Це була б панахида, гідна мого героя. Всі пішли б з неї задоволені собою, збагачені хоч і гірким, але, безперечно, корисним досвідом небіжчика.
Не дожив, не дочекався він свого зоряного часу. Пішов у небуття, не залишивши по собі чогось вартого уваги співробітників.
А чому, власне, пішов?! Звідки це відомо? Ну, звичайно, потрапив під бензовоза і згорів, так би мовити, на роботі. Він згорів, а течка з паперами залишилася.
Не дає мені спокою та канцелярська течка. І взагалі якоюсь надто феєричною на сірому тлі його життя видається загибель у вихорі полум’я, в ревищі пожежних машин, під розпачливі вигуки натовпу свідків і співчуваючих. Щось є в цьому умисне.
Ні, боронь боже, я не підозрюю нашого героя в геніальній інсценізації своєї власної загибелі. На це не вистачило б у нього кебети і мужності. Та скористатися з вигідних обставин він міг. Адже операція, яка почалася під гаслом «ділитись и розмножуватись» не закінчилася, проблема життєвого простору гостро стала перед молодятами.