На жаль, поділити однокімнатну квартиру на щось більш-менш пристойне складно, а то й неможливо. З цього вони навіть шкварок би не мали. Шлях до кооперативного помешкання теж був нелегким. Тут і чергове фіктивне розлучення не допоможе.
Вечорами після, а то й замість перегляду телевізійних програм, вони обмізковували можливі варіанти і нічого путнього вигадати не могли. Одного разу і спливла в їх розмовах така химерна історія. Хтось із них зникає безслідно. Його, звичайно, виписують з усіх домових і метричних книг. А через деякий час він виринає з небуття і займає належне місце під сонцем, тобто одержує якусь житлоплощу (можна, в крайньому разі, кооперативну). Таким чином, замість однієї квартири з’являється дві, які досить легко обміняти на щось не гірше, ніж у людей. «Тоді вже можна буде подумати й про дітей», — кинула зона йому улюблену кістку. На цьому обговорення тієї химерії було припинене.
І тут в моїй розповіді нарешті з’являється бензовоз.
Все сталося так і не так, як в оповіданні сусіда. Нашого героя справді послано було до тресту за важливими паперами. Він залишив машину біля під’їзду й запропонував водієві почекати на нього хвилин двадцять — двадцять п’ять.
Коли герой з течкою в руках вийшов з тресту, машини на місці не було. Якийсь невідомий спокусив шофера карбованцем, попросивши підкинути кудись зовсім недалечко. Може, на вокзал людина поспішала, а може, й на побачення з коханою. Далеко вони не од’їхали. На першому ж перехресті відбулось фатальне зіткнення з бензовозом.
Наш герой прибіг на місце катастрофи, бо всі туди бігли, жваво обговорюючи деталі трагічної події. З того обговорення й дізнався про власну загибель. Хотів заперечити, що він, так би мовити, існує, та вчасно схаменувся. По-перше, хто знає, чи не притягнуть його під гарячу руку до відповідальності… А по-друге, спала на думку ота химерія, той самий варіант з безслідним зникненням.
«А що, коли справді тимчасово зникнути? — подумав він, розглядаючи, що залишилося після вогняного зіткнення. — Кращої нагоди не буде. Втру носа братусі з його близнюками, батькові з його зачуханою фіктивною мачухою. Хай тоді спробує хтось мене дурнем обізвати! Матиму двокімнатну квартиру. Не гіршу, ніж у людей. От тільки що робити з паперами?»
Він розгублено подивився на течку, яку продовжував тримати в руках. І в цю мить розбурханий вуличною пригодою натовп виштовхнув його на гарячі уламки того, що зовсім недавно було елегантною «Волгою» і могутнім бензовозом. Засюрчали міліціонери, закликаючи до порядку. Чи то з переляку, чи умисне кинув він на згарищі течку з паперами і зник.
Зверніть увагу, така версія має певні переваги. Вона пояснює, чому серед вогню й вибухів залишилася цілою, неушкодженою течка з паперами. До того ж співробітники контори звільняються від необхідності ховати колегу, про якого ніхто нічого сказати не може. Якщо він живий, то про нього й далі говорити не варто.
На моє щире переконання, наш герой загинути не може. Він житиме довго і безжурно, сповнить все, чого прагнув, ніхто й ніколи не скаже про нього ні хорошого, ні поганого. Бо нікого не обходитимуть його плани, його мрії, його проблеми, спосіб життя — не гірший, ніж у інших людей. Загибель у полум’ї виділила б його з гурту подібних, надала б не властивих йому героїчних рис. А він того не вартий. Це відчули навіть не схильні до складних психологічних побудов співробітники контори. Тож воно їх і мучить. Посперечавшись трохи, вони неодмінно змушені будуть погодитися зі мною.
Украдений час
А що, коли я дозволив собі взяти на кпини, затаврувати людину, гідну найглибшої поваги? Ну, не виділявся він з-посеред гурту співробітників, не запам’ятавсь їм. Так, може, вони давно втратили здатність виділяти й запам’ятовувати?
Я прямую до вікна, вдивляюсь в порожнечу нічної вулиці, з якої навіть тролейбусна кудись повтікали. Тільки неонове рекламне оголошення, як і завжди, двозначно підморгує мені, закликаючи купувати свіжоморожений хек, бо він корисний, поживний і легко засвоюється.
Тихо, щоб не сполохати сну, в який поринуло місто, вулицею проїжджає міліцейська патрульна машина.
А може, піти іншим шляхом? Кинутися у вир пригодницького сюжету, карколомних детективних поворотів? Маю для цього два основних компоненти: непримітність, ідеальну законспірованість головного героя, про якого ніхто нічого сказати не може, і бурхливий, несподіваний, ніким не очікуваний фінал.
Почну з чудернацької бесіди. В ній беруть участь двоє: начальник відділу по боротьбі з чимось (або по охороні чогось), його підлеглий, молодий, але до біса симпатичний оперативний працівник, лейтенант.