Він звівся на розвалений ґанок і зазирнув до кухні. Вікна були виламані, на підлозі валялося каміння, долівка і стіни просіли, а дошки були запорошені. Джоуд показав на розбиті шибки та каміння.
— Дітлашня,— сказав він.— Двадцять миль пробіжить, аби шибку вибити. Сам колись так робив. Пуцьвірінки знають, коли хата пусткою стала, ще й як знають. Батьки виїжджають, а дітлахи тут як насіялися.
На кухні нічого не було, плитку винесли, у круглу діру комина лилося денне світло. На поличці над умивальником лежали стара відкривачка для пивних пляшок і зламана виделка з дерев’яним держаком. Джоуд обережно прокрався всередину, і мостини застогнали під його вагою. На долівці біля стіни валявся старий, пожовклий, обірваний номер філадельфійської газети «Леджер». Джоуд зазирнув до спальні: ні ліжка, ні стільців — нічого. На стіні висіла картинка: дівчина-індіанка, підпис «Червоне Крило». В одному кутку до стіни притулилася залізна поперечина від ліжка, в іншому стояв жіночий черевик на ґудзиках, продертий, поморщений, який просив каші. Джоуд підняв знахідку й подивився.
— Упізнав,— мовив він.— Це мамин. Зовсім стоптала. Нестямно ці черевики любила. Багато років носила. Ні — вони всі пішли й усе до клаптя забрали.
Сонце вже сідало, проміння падало у вікна і зблискувало на друзках розбитих шибок. Джоуд розвернувся та вийшов з кімнати на ґанок. Присів і поклав ноги на призьбу дванадцять на дванадцять дюймів. Вечірнє сонце осявало поля, кущі бавовнику кидали на землю довгі тіні, і стара верба теж.
Кейсі сів поряд з Джоудом.
— Ніколи тобі нічо’ не писали? — запитав він.
— Ні. Я ж казав, не охочі до письма. Татко вмів писати, але не хтів. Не любив. Казав, аж страх бере, коли писати доводиться. Міг заповнити каталог, але писати листів не став би.
Вони сиділи пліч-о-пліч, дивлячись кудись у далечінь. Джоуд поклав поряд на ґанку згорнутий піджак. Звільнившись, руки скрутили цигарку, розгладили її, і він запалив, глибоко затягнувся й випустив дим через ніс.
— Щось тут не так,— сказав Джоуд.— Ніяк не второпаю. Аж мороз по шкірі, що тут таке в дідька коїться. Дім повалений, усі вшилися.
Кейсі відповів:
— А он далі канал, де я вас хрестив. Нічо’ проти тебе не маю, але ти був бешкетником. Учепився тоді дівчиську в коси, як бульдог. Хрещу вас обох в ім’я Святого Духа, а ти вчепився в неї. Старий Том каже: «Та занурюй під воду». То я тебе під воду занурив, доки ти бульбашки не почав пускати, лише тоді косицю відпустив. Ні, проти тебе нічо’ не маю, але ти був бешкетником. А з таких-о бешкетників міцні хлопчаки, одчайдушні виростають.
Захляла сіра кішка крадькома вибралася з повітки, прокралася через кущі бавовнику і наблизилася до краю ґанку. Вона безшумно скочила на ґанок і прокралася повз двох чоловіків, торкаючись черевом землі. Коли ж минула їх і опинилася позаду, то сіла, витягнувши затремтілого хвоста по землі. Кішка сіла й задивилась у далечінь, куди дивилися чоловіки.
Джоуд озирнувся й поглянув на неї.
— Боже! Ти диви, хто тут є. Хтось та лишився.
Він простяг руку, але кішка метнулася від нього, сіла подалі та стала лизати подушечки своїх лап. Джоуд глянув на неї, і обличчя в нього стало спантеличеним.
— Тепер знаю, у чому річ! — вигукнув він.— Ця кішка мені підказала: щось тут не так.
— По-моєму, тут усе не так,— озвався Кейсі.
— Ні, не лише в нас таке сталося. Чому кішка не подалася до сусідів — до Рейсів, скажімо? Чому обшивку з хати не здерли? Нікого тут три-чотири місяці не було — і ніхто будматеріалів не покрав. На сараї дошки нівроку, на будинку теж, віконні рами не здерті — і ніхто не зазіхнув. Ні, щось не так. От що мене муляло, ніяк здогадатися не міг.
— Гаразд, і до чого ти додумався? — Кейсі нахилився, зняв черевики та поворушив босими пальцями.
— Не знаю. Здається, тут і сусідів не лишилося. Якби лишилися — де тоді були б гарні дошки? Отож, Ісусе Христе! Альберт Рейс якось зібрав свою родину, дітлахів, собак — усіх — і подався до Оклахоми на Різдво. Поїхали кузена Альбертового відвідати. Ну, а народ вирішив, що Альберт геть навічно подався, нічо’ нікому не сказав — мо’, винен кому й тікає, а мо’, жінка яка докучила. А за тиждень Альберт повертається й нічо’ в хаті не знаходить — груби нема, ліжка нема, віконниць нема, обшивку з південного боку обдерли, аж стіна світиться. Під’їжджає він до хати — а тут М’юлі Ґрейвз колодязний насос цупить. Альберт потім два тижні по сусідах просив, доки всі свої речі повернув.
Кейсі з насолодою пошкріб свої босі ноги.
— І що, ніхто не опирався? Отак усе й віддали?
— Аякже. Вони ж не вкрали. Вони ж гадали, він навіки поїхав, от і забрали добро. Усе назад він отримав — окрім канапної подушки, вона оксамитова була, з індіанцем вишитим. Альберт її в нашого діда вимагав. Казав, у ньому індіанська кров, от подушку й захотів забрати. Ну, дідо таки забрав подушку, та йому начхати було, що на ній вишито. Сподобалась — от і все. З місця на місце її тягав, сідав на неї. Нізащо Альберту не віддав. Казав: «Якщо Альберту так кортить оцю подушку, хай приходить, забирає. Але краще хай рушницю бере, а то спершу я розтрощу йому смердючу довбешку, щоб на мою подушку не зазіхав». Ну, Альберт і здався, подарував дідові подушку. А в діда мисль появилася. Почав збирати куряче пір’я. Хотів перину зробити. Але не вийшло. Одного разу татко розлютився, бо скунс у нас під хатою завівся. Татко як дасть йому дошкою, ну й прибив, а мамка спалила все пір’я, аби не тхнуло в хаті й жити там могли,— він розсміявся.— Дідо в нас знаменитий старигань. Возсідає на подушці, де індіанець вишитий, і каже: хай Альберт сунеться — візьму шприца й кров з нього квартами випущу.
Кішка знову підкралася ближче до чоловіків, і хвіст її лежав непорушно, а вуса посмикувалися. Сонце ледь відірвалося від обрію, запорошене повітря здавалося золотаво-червонястим. Кішка простягнула сіру лапку та обережно торкнулася Джоудового згортка. Чоловік озирнувся.
— Чорт, я ж забув про черепаху. Нема чого тепер її тримати.
Він розпеленав черепаху й засунув її під хату. Але тварина одразу вилізла й поповзла на південний захід, у напрямку, який узяла від початку. Кішка стрибнула й ударила пазурами по черепашачій голові, дряпонула по лапах. Стареча, шорстка, насмішкувата голова втяглася, товстий хвіст сховався під панцир, а коли кішка втомилася чекати й забралася геть, черепаха знову поповзла на південний захід.
Молодий Том Джоуд і проповідник дивились, як черепаха повзе, широко розчепіривши лапи, тягнучи важкий опуклий панцир на південний захід. Кішка якийсь час кралася за нею, але за дюжину ярдів раптом вигнулася дугою, позіхнула та, нечутно ступаючи на лапки, повернулася до чоловіків, які сиділи на ґанку.
— Та куди ж у біса вона повзе? — сказав Джоуд.— Набачивсь я черепах. Завше кудись повзуть. Завше кудись їм кортить.
Сіра кішка знову сіла між ними. Поволі кліпала. Шкура на спинці смикнулася від блошиного укусу й повільно розтяглася. Кішка підняла лапу і роздивилася її, клацнула для спроби пазурами та облизала подушечки рожевим язиком. Червоне сонце торкнулось обрію й розповзлось, як медуза, і небо над ними проясніло та здалося живішим. Джоуд розгорнув піджак, вийняв нові жовті черевики та обтрусив з них пил, перш ніж узутись.
Проповідник, вдивляючись у далину полів, зауважив:
— Хтось іде. Диви! Поглянь туди-о, праворуч над бавовною.
Джоуд поглянув туди, куди Кейсі вказував пальцем.
— Іде,— промовив він.— Таку куряву здіймає, що самого не видко. Хто в дідька сюди йде?
Вони спостерігали за постаттю, яка наближалася до них у вечірньому світлі, й червонястий пил курився в присмерку.
— Чоловік,— сказав Джоуд.
Чоловік наблизився, і, коли він пройшов до повітки, Джоуд промовив: