— Постукай у стінку,— сказала мати.— Ел поверне.
Том постукав по передній панелі кулаком; вантажівка зупинилася на узбіччі дороги. Ел вийшов з машини і попрямував до задніх дверцят. Руті з Вінфілдом визирнули з-під ковдри.
— Що таке? — спитав Ел.
— Нам тре’ поміркувати,— відповіла мати,— як далі бути. Мо’, ліпше нам путівців держатися. Том так каже.
— Це через мою пику,— додав Том.— Мене ж упізнають. Будь-який коп замете.
— Ну, як ти такий розумний — то куди? Я думав, на північ. Ми ж з півдня їдемо.
— Так,— відповів Том — але путівцями їдь.
Ел спитав:
— Мо’, поспимо, переночуємо, а завтра поїдемо?
Мати швидко відповіла:
— Не пора ще. Давайте подалі від’їдемо.
— О’кей,— Ел повернувся за кермо і дав газ.
Руті з Вінфілдом знову накрилися з головою. Мати спитала:
— З Вінфілдом усе гаразд?
— Атож, усе гаразд,— відповіла Руті.— Він спить.
Мати притулилася спиною до борту вантажівки.
— Навіть смішно: почува’шся так, ніби на тебе полюють. Я просто скаженію.
— Кожен скаженіє,— відповів батько.— Кожен. Ти ж бачила, що сьо’дні коїлося — така заваруха. Люди міняються. В урядовому таборі, де ми жили, люди не лютували.
Ел повернув праворуч на дорогу, посилану рінню, і над землею метнулися жовті вогні. Фруктові дерева зникли, замість них пішов бавовник. Машина проїхала двадцять миль через бавовну, вихляючи й петляючи по стежках. Біля дороги була заросла чагарями затока, а в кінці — бетонний міст, і потім уздовж берега, за струмком — знову дорога. І тоді за струмком фари вихопили довгий ряд червоних товарних вагонів без коліс, і показався великий дорожній знак з оголошенням: «Потрібні збирачі бавовни». Ел пригальмував. Том визирнув у шпарини між бортами. Чверть милі крізь борт було ще видно вагони; Том знову постукав у стінку. Ел зупинився біля шляху і вийшов з машини.
— Ну, а тепер що?
— Вимикай мотор і сюди залазь,— відповів Том.
Ел сів у водійське крісло, завів мотор, від’їхав до кювета, вимкнув мотор і фари. Він переліз через задній відкидний борт.
— Усе,— мовив Ел.
Том переліз через посуд і став навколішки перед матір’ю.
— Слухайте,— сказав він.— Тут написано, що тре’ збирачі бавовни. Я об’яву бачив. І я все метикував, як би і з вами лишитись, і бід вам не накоїти. Мо’, з обличчям ліпше стане, але не зара’. Я бачив там вагони. Збирачі в них живуть. І, мо’, робота є. Як щодо того, аби знайти роботу і в такому вагоні оселитись?
— А ти? — запитала мати.
— Ну, ви ж бачили гущавину — густезні чагарі. Я б міг у кущах сховатися, подалі від очей. А вночі ви можете мені виносити поїсти. Я бачив там дренажну трубу, неподалік зовсім. Я й спати там міг би.
— Далебі,— сказав батько,— хтів би я до бавовни рук докласти! От що-що, а в цьому тямлю.
— У тих вагонах, гадаю, можна спинитися,— мовила мати.— Файні, сухі. Томе, як ти гада’ш: ті чагарі достатньо густі, щоб ти сховався?
— Аякже. Я дивився. Місця мені тре’ буде небагато, сховаюсь. А там і обличчя загоїться, тоді вийду.
— У тебе все’дно страшні шрами лишаться,— зауважила ма.
— Чорт! Та в кого шрамів нема.
— Одного разу я набрав чотириста фунтів,— сказав батько.— Звісно, тоді файно вродило, повно. Якщо збирачами станемо, то дещо заробимо.
— І м’яса хоч трохи буде,— додав Ел.— А що ми зара’ робитимемо?
— Залазь у машину, переночуємо у вантажівці до ранку,— сказав батько.— А вранці — на роботу. Мені навіть у пітьмі коробочки бавовни видко.
— А як бути з Томом? — спитала мати.
— Та не перейматеся, ма’. Візьму ковдру. Озирніться. Там, за нами,— файна дренажна труба. Можете приносити мені трохи хліба, чи бараболі, чи каші та просто там лишати. Я заберу.
— Добре!
— По-моєму, слушно,— сказав батько.
— Це слушно,— наполягав Том.— Скоро моє обличчя загоїться, і я виходитиму, теж збиратиму.
— Ну, домовилися,— сказала мати.— Але не висувайся. Щоб тебе ніхто не бачив.
Том підповз до краю вантажівки.
— Візьму лише цю ковдру. Ма’, як назад поїдете — виглядайте дренажну трубу.
— Бережи себе,— благала вона.— Бережи.
— Авжеж,— відповів Том.— Обов’язково берегтимуся.
Він переліз через борт і попрямував до берега.
— На добраніч,— сказав Том.
Мати проводжала очима його постать, яка злилася з ніччю і зникла в кущах біля струмка.
— Ісусе, сподіваюсь, усе обійдеться,— сказала вона.
— Хочете, аби я зара’ вертав? — запитав Ел.
— Так,— мовив батько.
— Поволі їдь,— сказала мати.— Хочу точно ту дренажну трубу побачити. Мені тре’ побачити.
Ел довго розвертався на вузькому шляху, доки не змінив напрямок. Він повільно повів машину назад, до ряду товарних вагонів. Фари вантажівки освітили кота, який прямував до автомобільних дверцят. У дверях було темно. Жодного поруху вночі. Ел вимкнув фари.
— Ви з дядьком Джоном лізьте назад,— сказав він Ружі Шаронській.— А я тут спатиму.
Дядько Джон допоміг вагітній молодиці залізти нагору. Мати пересунула посуд на п’ятачок. Члени родини лягли, міцно притиснувшись одне до одного в кузові вантажівки.
У якомусь вагоні судомно плакало, захлинаючись, немовля. Виповз пес, принюхуючись і пирхаючи, та повільно обійшов вантажівку Джоудів. Від струмка чулося дзюрчання.
Розділ 27
«
отрібні збирачі бавовни» — плакати на дорозі, помаранчеві оголошення, листівки: «Потрібні збирачі бавовни».
Ось, на цій дорозі, сказано.
Темно-зелені рослини стають цупкими, й обвисають головки наллятих коробочок. Біла бавовна осипається, мов кукурудзяні зернятка.
Нам би торкнутися цих коробочок. Легко, самими кінчиками пальців.
Я добрий збирач.
Ось той, з ким поговоримо, просто тут стоїть.
Я — бавовну збирати.
Мішок є?
Ну, ні, нема.
Тоді долар за мішок. Вирахуємо з першої зарплатні за сто п’ятдесят фунтів. Вісімдесят центів за сто фунтів — перший збір. Дев’яносто центів — другий. Візьми мішок отам. Один долар. Як не маєте долара, ми вирахуємо з першої платні за півтори сотні фунтів. Це по-чесному, ви ж розумієте.
Аякже, по-чесному. Хороший бавовняний мішок, увесь сезон прослужить. А як зноситься, продірявиться — другим кінцем перевертай. Відкритий кінець залатаєш. Подертий розріжеш. А коли обидва кінці роздеруться — це ж чудова тканина! Пошиєш чудову пару трусів на літо. Хороші нічні сорочки вийдуть. От файно, просто до біса — бавовняний мішок — це ж чудова знахідка.
Прив’яжи мішок до пояса. Осідлай, тягни між ногами. Його легко спочатку тягти. І кінчики пальців видряпують пух, а руки тягнуть його в мішок, що в тебе між ногами. Дітлахи йдуть за тобою; для них нема такого мішка — хай беруть джутову торбину або все до батька складають. Тепер мішок обважнів, тяжко повис. Нахиляйся вперед, піднімай його. У мене руки вправні бавовну збирати. Пальці мудро-слухняні, коробочки мудро-слухняні. Просто йдеш собі та перемовляєшся, а якщо мішок не надто важкий, можна й заспівати. Пальці все як слід роблять. Пальці знають. Очі бачать роботу — а ти рвеш навіть не дивлячись.
Розмовляєш, переступаючи грядки.
У нас удома була одна леді — не згадуватиму імен — так у неї бац — і негреня вродилося. Ніхто раніш і не підозрював. Шукали того негра — не знайшли. А вона відтоді голову підвести не сміла. А я чого про неї згадав — вона добра збирачка була.
Тепер торбина тяжка, підтягуй, тягни. Працюй стегнами і тягни за собою, як робоча конячка. І дітлахи скидають бавовну татові до мішка. Добрий тут урожай. А в низинах — недорід, рослини тонкі, тягучі. Ніколи такої бавовни не бачив, як отут у Каліфорнії. Волокна довгі — до біса найкраща бавовна, що я коли-небудь бачив. Досить швидко землю псують. Як захочеш купити землю з бавовною — не купуй, просто винаймай. Потім, коли геть виснажиться, просто переберись на іншу ділянку.