— Вечір добрий, місіс Джоуд.
— Добрий.
— Маєте справи, місіс Джоуд?
— Та є тут одні приятелі. Я в них хліба позичала.
Нарешті вона дійшла до кінця табору. Зупинилась і роззирнулась на всі боки. У таборі мерехтіло світло, долинали тихі звуки голосів. Вряди-годи тишу прорізав гучний голос. Повітря наповнювалося запахом диму. Хтось тихо награвав на гармоніці — просто так, програючи той самий наспів, знов і знов той самий акорд.
Мати пробиралась у заростях верболозу біля струмка. Вона звернула зі стежини і сіла непорушно, дослухаючись, чи не йде хто за нею. У бік табору стежкою йшов чоловік, на ходу підтягуючи шлейки й застібаючи джинси,— і зник. Мати сиділа нерухомо, і він оминув її, не помітивши. Вона зачекала хвилин п’ять, а потім прокралася на стежину до струмка. Ступала тихо — так тихо, що в дзюрчання води не вплітався м’який шерех вербового листя під її нечутними кроками. Стежка й потічок петляли ліворуч, а потім знову праворуч, і мати не наблизилася до шосе. У тьмяному мерехтінні зірок вона змогла побачити насип і чорний круглий отвір дренажної труби, де завжди лишала їжу Томові. Мати обережно просунулася вперед, поклала пакет у діру й забрала порожню олов’яну тарілку, залишену там. Прокралася назад до вербової гущавини і сіла в заростях, вичікуючи. Через гущавину їй було видно чорний отвір труби. Мати мовчки сиділа, охопивши руками коліна. За кілька хвилин у заростях знову запанувало життя. Миші-полівки обережно заворушилися в листі. По стежці м’яко прослизнув скунс, лишаючи по собі легкий струмінь смороду. А потім вітер ніжно тріпнув верби, наче випробовуючи їх, і на землю полинув водоспад золотого листя. Раптом сильний порив вітру наче скипів і струсив дерева, ніби бажаючи їх зламати, і листя повалилося зливою. Мати відчула, як листя впало їй на волосся і плечі. По небу пливли густі чорні хмарини, заступаючи зірки. Тугі краплі дощу покрапали долу, гучно стукаючи по опалому листю, а хмара рухалася далі й далі, і знову показалися зірки. Мати зіщулилася. Вітер пронісся повз верболіз, у хащі знову затихло, але дерева біля струмка досі хиталися. З табору долинули тонкі, проникливі звуки скрипки, яка намацувала мелодію.
Мати почула обережні кроки в листі далеко ліворуч від неї і напружилася. Вона відпустила коліна й підвела голову, щоб краще чути. Рухи стихли, а за якийсь час знову пожвавилися. Виноградна лоза різко дряпонула по сухому листю. Мати побачила темну постать, яка вийшла на відкритий простір і прокрадалася від труби. Чорна кругла діра зникла, а потім постать ступила назад. Мати неголосно покликала:
— Томе!
Фігура стала нерухомо — настільки нерухомо і настільки пригинаючись до землі, що нагадувала пеньок. Мати покликала знову:
— Томе, ну, Томе!
Тоді фігура зарухалася.
— Це ви, ма’?
— Я.
Вона підвелась і рушила йому назустріч.
— Не слід вам було приходити,— сказав Том.
— Мені тре’ було побачити тебе, Томе. Тре’ переговорити з тобою.
— Стежка ж зовсім близько,— сказав він.— Хтось пройде.
— Хіба ти не зна’ш такого місця, Томе, де...?
— Так... але раптом... ну, раптом вас зі мною побачать... усій родині тоді біда.
— Тре’ поговорити, Томе.
— Тоді за мною йдіть. Тихо.
Він перейшов струмочок, обережно прокрадаючись через воду, і мати рушила за сином. Том пройшов через кущі, вибрався на поле на іншому зарослому березі, й обоє перетнули його. Почорнілі стебла бавовнику різко виднілися на землі, й на стеблах ще чіплялися бавовняні волосинки. Десь чверть милі мати з сином пройшли краєм поля, а потім повернули в чагарі. Том наблизився до великого пагорба — кущів дикої ожини — нахилився і відігнув стебла вбік.
— Вам тре’ повзти,— сказав він.
Мати опустилася навколішки, тримаючись руками за землю. Відчула пісок, а коли чорнота ожинових кущів більше не торкалася жінки, то намацала на землі Томову ковдру. Він знову поправив лози. Світло в печері зникло.
— Де ви, ма’?
— Тут. Поряд. Тихіше, Томе.
— Та не хвилюйтесь. Я тут зачаївсь, як кролик.
Вона чула, як він знімає обгортку з олов’яної тарілки.
— Свинячі відбивні,— сказала мати.— І смажена картопля.
— Боже Всемогутній, ще теплі.
Мати не могла бачити Тома, але чула, як він жує, розриває і ковтає м’ясо.
— Це дуже файне укриття,— промовив він.
Мати тривожно сказала:
— Томе... Руті про тебе прохопилася.
Вона почула, як він мало не вдавився.
— Руті? А чого це?
— Ну, вона не винна. Посварилася з ким’сь і каже, що її брат наб’є брата кривдниці. Ти ж зна’ш, як у дітей ведеться. І сказала, що її брат убив людину й тепер ховається.
Том засміявся.
— У мене теж так було — дядьком Джоном лякав, але він ніколи не заступився б. Це ж просто дитяча балачка, ма’. Нічо’ такого.
— Ні, це не так,— відповіла мати.— Малі розплещуть, дорослі почують і всім навколо розкажуть, а потім дійде до відповідальних осіб, і вимагатимуть, аби все взнали, як було. Томе, ти повинен піти.
— Оце я з самого початку казав. Завше боявся, що побачать, як ви їжу до труби кладете, і про все дізнаються.
— Знаю. Але я хтіла, щоб ти був поруч. Перелякалася за тебе. Я тебе не бачила. І зара’ побачити не можу. Як у тебе з лицем?
— Та швидко гоїться.
— Посунься ближче, Томе.. Дай-но відчую. Посунься ближче.
Він підповз до неї. Її рука пошукала і знайшла синову голову в мороці, а пальці зарухалися по обличчю від носа й обмацали ліву щоку.
— Жахливий шрам у тебе, Томе. І ніс кривим став.
— Мабуть, це й на краще. Мо’, тоді ніхто не впізнає. Якби моїх відбитків не було у справі, я б радів.
Він знову почав їсти.
— Ш-ш,— попросила мати.— Слухай-но!
— Це вітер, ма’. Просто вітер.
По струмку пронісся порив вітру, і дерева зашуміли.
Мати підповзла на Томів голос.
— Хочу знову тебе торкнутися, Томе. Тут так темно, хоч в око стрель. А я хочу тебе пам’ятати, хай навіть лише мої пальці пам’ятатимуть. Ти повинен піти, Томе.
— Так! Із самого початку це знав.
— Ми досить добре заробили,— сказала неня.— Я дещо відклала. Дай руку, Томе, тримай. Я сюди поклала сім доларів.
— Не візьму я грошей,— сказав він.— Зі мною давно все гаразд.
— Тримай, Томе. Я ж не засну, як у тебе грошей не буде. Мо’, тобі тре’ автобусом поїхати чи на чомусь. Я хочу, аби ти далеко-далеко поїхав — за триста-чотириста миль.
— Не візьму.
— Томе,— суворо мовила вона.— Візьми ці гроші. Чуєш? Ти не ма’ш права мені робити боляче.
— Ви несправедливі.
— Я думала, ти до великого міста поїдеш. У Лос-Анджелес, приміром. Ніхто тебе там не відшукає.
— Хм-м,— промовив він.— Дивіться, ма’. День і ніч ховаюсь. Угадайте, про кого я повсякчас думав? Про Кейсі! Він сті’ки всього говорив. Часто балакав, аж набридав мені. Але тепер усе думаю над тим, що він говорив, і все в пам’яті держу. От казав він, як одного разу до пустелі пішов, аби душу собі повернути,— а виявилося, що скрізь його душа була. І казав він: те, що він знайшов,— це лише дрібка великої душі. Каже, що в пустелі недобре було, тому що маленькій дрібці його душі добре не велося, вона повинна була стати цілим з рештою — з усією душею. Кумедно, що я це затямив. Не думаю, що тоді навіть слухав це. Але тепер я знаю: у самоті нічо’ доброго нема.
— Він був хорошою людиною,— сказала мати.
Том провадив далі:
— Одного разу він знову почав шкварити зі Святого Письма, та не звучало те як зі Святого Письма, бо про геєну вогненну ні слова. Він двічі це проказував, і я затямив. Казав, це з Проповідника[40].
40
Екклезіаст; англійською —