— А як там, Томе?
— Ось як: «Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь зі своєї праці. Бо як упадуть, один одного підніме. Горе ж одному, як упаде, і нема нікого, щоб його підвести»[41]. Це уривок такий.
— Далі,— попросила мати.— Далі, Томе.
— А до кінця недовго. «Так само, як лежать удвох — їм тепло; одному ж як загрітись? Наскочить на одного хтось, удвох проти нього стануть; троїста нитка не так хутко рветься»[42].
— Так це Письмо?
— Кейсі казав — так. Називав це Проповідник.
— Цить... чуєш?
— Лише вітер, ма’. Точно вітер. Я замислився, ма’: здебільшого ж про бідних проповідують, і завше таке ведеться: як у тебе нічо’ нема — то й не тре’, просто руки склади[43], і хрін з ним — от помреш, тоді подадуть тобі морозиво на золотій таці. А у Проповідника сказано: «Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь зі своєї праці».
— Томе,— сказала мати.— Куди це ти хилиш?
Він довго мовчав.
— Я думав, як було в урядовому таборі: там наші самі ладом керували, а якщо побився хто — самі все ладнали; і копів там не було, ніхто зброєю не погрожував, але там ліпше було, ніж з копами,— ті ніколи такого ладу не наведуть. І я все дивувався, чом отак-о скрізь не зробити. Викинути копів — не наші вони. А ліпше всім разом працювати на себе, на власній землі.
— Томе,— повторила мати,— що ти збира’шся робити?
— Як Кейсі робив,— відповів він.
— Але його вбили.
— Так,— мовив Том.— Він не встиг ухилитися. Він не робив нічо’ протизаконного, ма’. Я багато думав, про нас думав: живемо як свині, родючі землі дарма переводяться, або в когось одного мільйон акрів, а навколо — сотні тисяч хороших фермерів голодують. Мені цікаво знати: от якби наші люди зібралися й кричали — як оті на ранчо Гупера...
— Вони тебе зацькують,— сказала мати,— і занапастять, як юного Флойда.
— Вони все’дно мене цькуватимуть. Усіх нас зацькували.
— Ти не збира’шся нікого вбивати, Томе?
— Ні. Думаю: все’дно я вигнанець — мо’ я міг би... чорт, не придумав ще, ма’. Не турбуйте мене зара’. Не переймайтеся за мене.
Вони мовчали, сидячі у вугільно-чорній печері, оплетеній лозами й гіллям.
— Як я про тебе дізнаюся? — сказала мати.— Вони ж тебе вбити можуть — а я не взнаю. Покривдять тебе. Як я дізнаюся?
Том розсміявся:
— Ну, може, як Кейсі казав: у людини нема своєї душі, але вона ті’ки дрібка одної великої... і тоді...
— Тоді що, Томе?
— Тоді це неважливо. Тоді я буду всім у темряві. Я скрізь буду і коли завгодно — куди не глянь. Скрізь, де битимуться голодні, аби їсти,— я буду. Де б копи не били людину — я там буду. Якщо Кейсі точно знав, то буду там, на шляху, де люди кричать у люті — і... і... там буду, де малеча сміється, коли голодна, а знає, що вечеря буде. І коли наші люди їстимуть те, що самі зростили, і житимуть у будинках, які самі побудували,— я теж буду там. Бачите? Боже, зовсім як Кейсі кажу. Мабуть, тому, що думав про нього сті’ки. Іноді здається, навіть бачу його.
— Не розумію,— відповіла мати.— Не дуже в голові вкладається.
— У мене теж,— сказав Том.— Просто це ті речі, про які я думаю. Сті’ки всього в голові, коли на одному місці закляк. Вам тре’ вертатися, ма’?
— Візьми гроші.
Він якийсь час помовчав.
— Гаразд,— відповів він.
— Томе, а потім... коли все владнається, ти повернешся? Ти нас знайдеш?
— Аякже,— відповів він.— А зара’ вам ліпше піти. Дайте руку.
Він повів її до входу. Її пальці вчепилися в його зап’ястя. Він відхилив гілля і провів неню.
— Ідіть у поле, доки не побачите смоківницю в кінці, а потім перейдете потічок. Прощайте.
— Прощай,— відповіла вона і швидко попрямувала геть.
Її очі зволожились і паленіли, але вона не плакала. Кроки її гучно і безтурботно відбивалися на опалому листі, коли мати минала кущі. І щойно вона пройшла чагарі, з посутенілого неба полився дощ, і кілька великих крапель бризнули на сухе листя. Мати стала і завмерла в зрошуваній хащі. Розвернулась і попрямувала до ожинових кущів, зробивши три кроки; а потім розвернулась і поквапилася назад, до табору. Підійшла просто до труби й полізла нагору, до шляху. Дощ уже вщух, але небо ще було затягнуте хмарами. За спиною почулися кроки, і мати нервово озирнулася. На дорозі тьмяно замиготів спалах ліхтарика. Мати розвернулась і пішла далі в напрямку дому. За мить якийсь чоловік наздогнав її. Він чемно опустив ліхтарик у землю, не світячи жінці в обличчя.
— Доброго вечора,— привітався він.
Мати відповіла:
— І вам.
— Схоже, дощик зібрався.
— Сподіваюся, що ні. А то збирати врожай не вийде. А збирати тре’.
— І мені теж тре’ збирати. А ви в таборі живете?
— Так, сер.
Вони йшли разом.
— Я виростив дванадцять акрів бавовни. Запізно, але виростив. Подумав: піду сюди, пошукаю ще збирачів.
— Так, ви багато знайдете. Сезон уже закінчується.
— Сподіваюся знайти. Моя ділянка лише за милю звідси.
— Нас шестеро,— сказала мати.— Троє чоловіків, я і двоє дітей малих.
— Я оголошення повішу. Це за дві милі звідси.
— Ми вранці там будемо.
— Сподіваюся, не дощитиме.
— Я теж,— сказала мати.— Двадцять акрів — це недовго.
— Чим менше збирати лишиться, тим більше радітиму. Спізнивсь я з бавовною. Не тре’ було тягнути.
— А скі’ки ви платите, містере?
— Дев’яносто центів.
— Ми приїдемо збирати. Я чула, як казали: наступного року платитимуть сімдесят п’ять або навіть шістдесят.
— Я теж чув.
— Це біда буде,— сказала мати.
— Атож. Я знаю. Але ж ми дрібнота — що поробимо. Це Асоціація задає ціну, і тре’ з цим рахуватися. А не рахуватимемося — прощай ферма. Дрібноті все скрутніше ведеться.
Вони прийшли до табору.
— Ми до вас приїдемо,— сказала мати.— Тут мало лишилося.
Вона пройшла до крайнього вагона і піднялася по дощаних східцях. Тьмяне світло ліхтаря вихоплювало похмурі тіні всередині. Під стіною сиділи навпочіпки батько, дядько Джон і літній чоловік.
— Привіт,— сказала мати.— Вечір добрий, містере Вейнрайт.
Той звів виточене лице. Його очі глибоко запали під густими бровами. Волосся було сивим до синяви й рідким. Чорнене срібло бороди вкривало йому щелепи та підборіддя.
— Добрий, мем,— відповів він.
— Ми завтра роботу матимемо — збирати,— попередила мати.— Це за милю на північ. Двадцять акрів.
— Краще, думаю, на машині,— сказав батько.— Більше назбираємо.
Вейнрайт нетерпляче підвів голову:
— Надіюся, нам теж можна поїхати?
— Ну аякже. Я поговорила з власником. Він шукає збирачів.
— Бавовну майже зібрали. А новий урожай щось не дуже, ріденький. Важко буде заробити. З першого разу майже все обчищають.
— Ваші можуть з нами поїхати,— мовила мати.— Бензин навпіл.
— Ну... оце по-дружньому, мем.
— Це наші обидві родини вирятує,— сказала мати.
Батько мовив:
— Містер Вейнрайт — у нього турботи, він до нас прийшов порадитися. Ми тут обговорювали.
— Що сталося?
Вейнрайт дивився в підлогу.
— Наша Еґґі,— сказав він.— Вона вже велика дівчина — шістнадцять років, виросла.
— Еґґі кралечка,— погодилася мати.
— Ліпше ’го дослухай,— сказав батько.
— Ну, ваш син Ел... вони щовечора гуляють. А Еґґі гарна, здорова дівчина, їй заміж треба, а то бути біді. У нас ніколи ганьби в роду не було. А тепер ми так зубожіли — місіс Вейнрайт і я,— що завсігди нас турботи гризуть. А якщо вона потрапить у біду?
Мати розкачала матрац і сіла на нього.
— Вони й тепер разом? — спитала вона.
— Завсігди,— відповів Вейнрайт.— Щовечора гуляють.
43
Том несвідомо майже дослівно цитує Екклезіаста: «Дурний складає руки і їсть власне тіло» (4:5).