— Хм. Ну, Ел хороший хлопець. Трохи півничок, як усі в ці літа, але хороший, стійкий. Про мене, кращого сина я б не бажала.
— Ой, та ми не ганимо Ела! Він нам до душі. Але що лякає нас із місіс Вейнрайт... ну, дівчина виросла, жінкою стане. А якщо ми поїдемо або ви поїдете, і ми дізнаємося, що Еґґі в біді? У нас у роду ніколи ганьби не було.
Мати стиха промовила:
— Порадимось і постараємось, аби ганьби у вас не було.
Він швидко підвівся.
— Дякую вам, мем. Еґґі вже доросла дівчина. Вона хороша дівчина, гарна. Будемо вдячні вам, мем, якщо ви нас од ганьби вбережете. Еґґі не винна. Вона виросла.
— Чоловік поговорить з Елом,— сказала мати.— А як не він, то я поговорю.
— Добраніч,— сказав Вейнрайт.— Будемо вдячні вам.
Він пішов за брезентову заслону. Було чути його тихий голос на іншому кінці вагона: сусід доповідав про результат перемовин.
Мати якусь мить дослухалась, а потім сказала:
— Слухайте-но. Ідіть сюди й сідайте.
Батько і дядько Джон тяжко підвелися та пішли на свої місця. Лаштувалися на матрацах біля матері.
— А де діти?
Батько показав на матрац у кутку:
— Руті накинулася на Вінфілда, набила його. Я обох поклав спати. Думаю, вони сплять. Ружа Шаронська пішла з якоюсь жінкою перебалакати, знайомою.
Мати зітхнула.
— Я знайшла Тома,— тихо почала вона.— І... відіслала його. Далеко, геть.
Батько повільно кивнув. Дядько Джон опустив голову на груди.
— Ти не могла вчинити інакше,— сказав батько.— А ти як гада’ш, Джоне?
Дядько Джон підвів голову.
— Нічо’ в голову не йде,— сказав він.— Усе здається, що я туманію, не прокинувся, і все.
— Том — хороший хлопець,— мовила мати, а потім додала вибачливо: — Це я не хтіла тебе скривдити, сказавши, що поговорю з Елом.
— Знаю,— тихо відповів батько.— Я вже не той став. Повсякчас ті’ки про те й думаю, як було раніше. Повсякчас про наш будинок думаю, а його ж більше нема.
— А тут красивіше... землі кращі,— сказала мати.
— Знаю. Та навіть цього не бачу, а бачу натомість нашу вербу, як з неї листя облітає. Іноді метикую, як діру залатати в огорожі — у південному кутку. Кумедія! Жінка сім’ї голова. Жінка каже, що ми зробимо і куди підемо. А мене це тепер навіть не зачіпає.
— Жінки краще пристосовуються, ніж чоловіки,— заспокійливо сказала мати.— Жінка все життя тримає в руках. Чоловік — усе в голові. Не сперечайся. Мо’... ну... наступного року в нас буде житло.
— Нічо’ в нас тепер нема,— сказав батько.— Настане час — ні роботи, ні врожаю. Що ми тоді робитимемо? Що їстимемо? І, кажу вам, Ружі Шаронській скоро родити. Навіть думати про це не хочу. Занурююся в минуле, пригадую, як раніше було,— щоб не думати. Мабуть, усе наше життя вже скінчилося.
— Ні, не так,— усміхнулася мати.— Ні, чоловіче. Є ще одна така річ, яку жінка знає. Я помітила. Чоловік, він ривком живе — дитина народилася, хтось помер; ще ривок — одержав ферму, втратив ферму,— і отакі ривки. А для жінки все це — один потік, як річка: маленькі вири, водоспад, а сама ж річка тече. Жінка так це сприймає. Ми не загинемо. Люди живуть — змінюються, може, трохи, але живуть.
— Як ти можеш таке говорити? — спитав дядько Джон.— Чим зарадиш, якщо життя зара’ зупинилось, а люди просто втомилися й лягти хочуть?
Мати замислилася. Вона потерла одну лискучу руку об другу, переплівши пальці.
— Важко сказати,— промовила вона.— Усе, що ми робимо... здається мені, уперед спрямоване. Мені так здається. Навіть якщо хтось голодний... навіть якщо хтось заслаб, навіть якщо хтось загинув — але інші стійкішими стануть. Просто спробуйте жити днем, сьо’днішнім днем.
— Якби вона не померла тоді...— сказав дядько Джон.
— Ті’ки сьо’днішнім днем,— сказала мати.— Не переймайся.
— Наступного року вдома буде файно,— сказав батько.
Мати промовила:
— Послухайте!
На східцях почулися кроки, і з-за заслони вийшов Ел.
— Привіт,— сказав він.— Я гадав, ви вже спите.
— Еле,— мовила мати.— Ми тут розмовляємо. Сідай.
— Атож... о’кей. Я теж хочу поговорити. Я вже скоро піду ’відси.
— Тобі не можна. Ти нам тут потрібен. Чого це ти підеш?
— Ну, ми з Еґґі Вейнрайт хочемо побратись, я шукатиму роботу в гаражі, й на якийсь час будинок винаймемо! — Він розлючено подивився.— Отак і зробимо, ніхто нас не спинить!
Вони всі вдивлялися в нього.
— Еле,— сказала мати.— Ми раді. Дуже раді.
— Так?
— Атож, звісно, ми раді. Ти вже дорослий. Тобі дружина потрібна. Але не йди просто зара’, Еле.
— Я обіцяв Еґґі,— сказав він.— Ми підемо. Не можемо більше тут лишатися.
— Бодай до весни лишися,— благала мати.— Ті’ки до весни. Не хочеш до весни лишитись? А хто вестиме вантажівку?
— Ну...
Місіс Вейнрайт висунула голову з-за заслони.
— Ви чули? — спитала вона.
— Так! Щойно почули.
— Ой леле! Якби... якби в нас пиріг був. Якби... в нас пиріг був абощо.
— Я зготую кави і млинців,— сказала мати.— У нас є сироп.
— Ой леле! — повторила місіс Вейнрайт.— Ну... добре. Слухайте, я цукру принесу. Підсолодимо млинці.
Мати наламала хмизу для пічки, і жар швидко зайнявся. Руті з Вінфілдом виповзли зі своїх постелей, як раки-відлюдники з мушель. На мить діти принишкли й поводились обережно, стежачи за дорослими — чи досі малі вважаються злочинцями. Коли ж ніхто й не глянув на дітей, вони посміливішали. Руті прострибала всю дорогу до дверей і назад на одній нозі, не торкаючись стіни.
Мати сипала борошно в миску, коли по східцях піднялася Ружа Шаронська. Вона трималася рівноваги, обережно ступаючи.
— Що сталося? — запитала Ружа.
— Новина! — крикнула мати.— Ми тут невеличку вечірку робимо — відзначимо, що Ел і Еґґі Вейнрайт заручені.
Ружа Шаронська застигла абсолютно нерухомо. Вона поволі подивилася на Ела, який стояв збентежений і пригнічений.
Місіс Вейнрайт крикнула зі свого кінця вагона:
— Я приміряю Еґґі чисту сукню. Зараз прийду.
Ружа Шаронська повільно розвернулася. Вона повернулася до широких дверей і поволі спустилася з дощаних східців. Опинившись на землі, вона неквапом рушила до струмка і пройшла по стежці, яка петляла поруч. Ружа прямувала тим самим шляхом, яким до того йшла мати,— до верболозу. Вітер тепер безперервно дув, а кущі різко свистіли. Ружа Шаронська стала навколішки й поповзла в гущавину. Гілля з ягодами дряпало їй обличчя, чіплялося за волосся, але вона не опиралася. Тільки коли вона відчула, що зарості геть оплели її всю, то зупинилася. Вона розтягнулася в кущах. І відчула тягар немовляти у себе в череві.
непроглядно-темному вагоні заворушилася мати, а потім відкинула ковдру і встала. У прочинені двері помешкання лилося слабке сіре мерехтіння зірок. Мати підійшла до дверей і стала, визираючи надвір. На сході блідли зірниці. Вітер ніжно ворушив вербові зарості, а від води чулося тихе перемовляння хвиль. Увесь табір ще спав, а перед одним з наметів горіло невеличке багаття, і люди стояли біля вогню, щоб зігрітися. Мати могла бачити їхні обличчя в танці спалахів; люди стояли, потираючи руки, а потім розвернулися спинами, заклавши руки за них. Мати дивилася назовні, сплівши руки перед собою. Вітер налітав поривами, то з’являвся, то влягався, а повітря вже поколювало морозцем. Мати затремтіла й потерла руки. Навшпиньках пройшла всередину і намацала сірники біля ліхтаря. Стулка рипнула. Мати запалила ґніт, мить подивилась на його синій пломінець, а потім викрутила жовте кільце полум’я. Піднесла ліхтар до плити й поставила, водночас підкидаючи за заслінку наламаний сухий верболіз. За мить у димарі вже заревів вогонь.
Ружа Шаронська важко, через силу припинялась і сіла.
— Я встану,— сказала вона.
— Заждеш хвильку, доки потеплішає? — попросила мати.