— Ні, встану.
Мати наповнила кавник з відра й поставила на плиту, а потім поставила туди ж густо змащену салом сковороду, щоб як слід розпекти її.
— Ти чого? — неголосно спитала мати.
— Я піду,— відповіла Ружа Шаронська.
— Куди?
— Бавовну збирати.
— Ти не можеш,— сказала мати.— Ти вже на останніх днях.
— Ні, мені неважко. І я піду.
Мати відсипала кави у воду.
— Руже Шаронська, ти ввечері з нами млинців не поїла.
Дочка не відповіла.
— Що це ти надумала — бавовну збирати?
Знову нема відповіді.
— Це все через Ела з Еґґі?
Цього разу мати невідступно дивилася на дочку.
— Ох, тобі не тре’ збирати.
— Я піду.
— Ну гаразд, але не надсаджуйся. Вставай, чоловіче! Ну, вставай, прокидайся!
Батько моргнув і позіхнув.
— Не виспався,— простогнав він.— Одинайцята вже була, як ми спати вклалися.
— Давай, давай, уставай і митися.
Мешканці вагона прокидалися повільно, скарлючено виповзали з-під ковдр, зіщулившись, незграбно вдягалися. Мати перевертала на другій сковороді скибочки солонини.
— Виходьте і вмийтеся,— скомандувала вона.
У другому кінці вагона засвітилось. І тут почулися звуки ламання хмизу з боку Вейнрайтів.
— Місіс Джоуд,— почувся поклик.— Скоро будемо готові. Скоро йдемо.
Ел пробурчав:
— Чого так рано?
— Акрів усього двадцять,— відповіла мати.— Тре’ встигнути, аби зібрати. Бавовни обмаль лишилося. Тре’ дістатися, а то все знімуть.
Мати квапила швидше вдягатися, прожогом подавала сніданок.
— Ну, пийте каву, швидше,— казала вона.— Їхати пора.
— Ми ж не можемо збирати бавовну потемну, ма’.
— Нам тре’ там бути, щойно розвидниться.
— А якщо там мокро?
— Та дощик малий був. Ну, пийте каву. Еле, щойно доп’єш — заводь мотор.— Вона покликала: — Ви готові, місіс Вейнрайт?
— Їсти закінчуємо. За хвильку готові будемо.
Табір ожив. Біля наметів загорілися вогні. З димарів у вагонах закурився дим. Ел миттєво допив свою порцію кави, набравши повний рот гущі. Він спустився по дощаних сходинках, випльовуючи гущу.
— Ми готові, місіс Вейнрайт,— покликала мати. Вона обернулася до Ружі й сказала: — Тобі слід залишитися.
Дочка стиснула щелепи.
— Я поїду,— сказала вона.— Ма, я повинна їхати.
— У тебе ж нема мішка для бавовни. Ти й не дотягнеш.
— А я у ваш складатиму.
— Я хтіла б, аби ти не їхала.
— Я поїду.
Мати зітхнула.
— Очей з тебе не спускатиму. Якби в нас був лікар.
Ружа Шаронська нервово пройшлася по вагону. Вона вбралася в легке пальто — і зняла його.
— Ковдру візьми,— сказала мати.— Як захочеш одпочить, будеш у теплі.
Вони почули, як за вагоном заревів мотор вантажівки.
— Ми всіх випередимо,— у захваті промовила мати.— Ну, ось ваші мішки. Руті, не забудь: я дала вам сорочки, аби ви в них збирали.
Вейнрайти і Джоуди полізли в темряві у вантажівку. Розвиднялось, але світало повільно і блідо.
— Повертай ліворуч,— сказала мати Елу.— Там висітиме об’ява — куди ми поїдемо.
Вони їхали по темній дорозі. За ними слідували машини, позаду в таборі чулось, як заводять мотори, і сім’ї влазили в автівки; машини дісталися шосе й повернули ліворуч.
На правому боці дороги до поштової скриньки був прив’язаний шматочок картону, і на ньому виднівся напис синім олівцем: «Потрібні збирачі бавовни». Ел повернув до воріт і проїхав у двір. Там уже було повно автомобілів. Край білої повітки загорівся електричний ліхтар, який освітив групу чоловіків і жінок, що стояли біля ваг, згорнувши мішки під пахвами. Деякі жінки перекинули мішки через плечі хрест-навхрест.
— А ми не так рано, як гадали,— зауважив Ел.
Він повів вантажівку до огорожі й припаркувався. Родини спустилися, щоб приєднатися до решти збирачів, застиглих в очікуванні; а машин прибувало дедалі більше, приїжджало з дороги та паркувалось, і дедалі більше сімей долучалося до очікувальної групи. Біля освітленої повітки нарешті власник почав перепис.
— Гоулі? — спитав він.— Г-о-у-л-і? Скільки?
— Четверо. Вілл...
— Вілл.
— Бентон...
— Бентон.
— Амелія...
— Амелія.
— Клер...
— Клер. Хто далі? Карпентер? Скільки?
— Шестеро.
Він записував їх до книги, лишаючи пробіл для ваги.
— Мішки маєте? У мене є кілька. Коштує долар.
А машини стадами в’їжджали у двір. Власник підтягнув підбитий вовною комір куртки і стривожено подивився на дорогу.
— Стільки людей — швидко двадцять акрів обберуть,— мовив він.
Діти залазили на великий бавовняний причіп, копирсалися пальцями ніг у дротяних бортах.
— Ану злазьте,— закричав хазяїн.— Ви ж мені дріт обірвете.
І діти повільно злазили, зніяковілі та мовчазні. Настало сіре світання.
— Доведеться робити знижку ваги через росу,— сказав власник.— Поставлю повну вагу, коли сонце визирне. Ну добре, виходьте, коли хочете. Уже досить світло, видно.
Люди швидко попрямували на бавовняне поле і зайняли свої місця на грядках. Збирачі поприв’язували мішки до поясів і поплескали руками, розігріваючи задубілі пальці, щоб зробити їх спритнішими. Світанок забарвив рожевим пагорби на сході, й широка лава рушила рядами. А з шосе безперервно повертали машини й паркувались у дворі, доки той не переповнився, і тоді автомобілі новоприбулих робили стоянки біля дороги. Вітер жваво повівав по полю.
— Не доберу, як ви про все дізналися,— сказав власник.— Просто система Бі-Бі-Сі — баба бабі сказала[44]. Двадцять акрів до полудня — і все. Як прізвище? Г’юм? Скільки?
Люди торували шлях через поле, а сильний та різкий західний вітер розвіював їхню одежу. Пальці збирачів так і літали, визбируючи коробочки, і мішки швидко наповнювалися та важчали.
Батько сказав сусідові справа:
— У наших краях такий вітер — завше на дощ. Здається, трохи морозяно як на дощ. А скі’ки ви вже тут?
Говорячи, батько не відривавсь од роботи. Сусід теж не піднімав голови.
— Я тут уже близько року.
— А ви не знаєте: чи буде дощ?
— А хтозна, вибачте. Ті, хто тут увесь вік прожив, і ті сказати не можуть. Треба врожай збирати — дощ падає. Ось як вони тут кажуть.
Батько швидко поглянув на західні пагорби. Над хребтом пливли великі сірі хмари, гнані нестримним вітром.
— Схоже, це дощові,— мовив він.
Його сусід кинув погляд скоса.
— Не можу сказати,— зронив він.
І всі, хто працював на рядах, подивилися вгору. А потім знову схилилися над своєю роботою, і руки знову літали по бавовні. Вони змагалися в збиранні, обганяючи час, аби зірвати якнайбільше; обганяли дощ, обганяли одне одного — лише для того, щоб назбирати якомога більше бавовни й заробити якомога більше грошей. Переходили на інший бік поля і прожогом кидались оббирати новий ряд. І тепер вітер дув їм у лице, і вони бачили великі сірі хмарини, що бігли небом, заступаючи сонце. І ще більше машин паркувалося на узбіччях, і прибувало дедалі більше нових збирачів, яких треба було внести в реєстр. Люди стрімко рухалися полем, зважували в кінці ряду свою частку бавовни, записували собі вагу і негайно бігли збирати до нового ряду.
На одинадцяту годину поле вже було обібране і всю роботу скінчено. Обтягнуті дротами причепи приєдналися до обтягнутих дротами вантажівок, і всі автівки виїхали на шосе та рушили до котон-джину. Бавовна розвіювалася крізь дротяну сітку, хмарки пуху розліталися по полю, і клапті чіплялися за бадилини бур’янів. Збирачі натруджено поплентались юрбою у двір і чекали там у черзі на платню.
— Г’юм Джеймс. Двадцять два центи. Ральф, тридцять центів. Джоуд Томас, дев’яносто центів. Вінфілд, п’ятнадцять центів.
Гроші були складені стовпчиками: срібло, нікелі та дрібнота. І кожен дивився у себе в книзі, яка йому належить платня.
44
В оригіналі