Відчайдушні люди стукали у двері лікарів, та лікарі не мали часу. І сумні люди заходили до сільських крамниць — передати коронерові[45], щоб вирядив машину. Коронери мали час. І автомобілі коронерів проїжджали крізь багнюку й забирали померлих.
І дощ безперервно лив і лив, і потоки розмивали береги та розтікалися по полях.
Там, під навісами, де люди тісно тулились одне до одного, лежали, зарившись у мокре сіно, голод і страх живили гнів. Потім виходили хлопчики — але не вимолювати хліба, а красти його; і боязко виходили чоловіки, готові спробувати красти.
Шерифи підводили до присяги нових представників і замовляли все нові й нові гвинтівки; і благополучні люди в міцних сухих будинках спочатку переймалися жалем, але потім сповнювались огиди і, нарешті, ненависті до мігрантів.
У мокрому сіні, у корівниках, які протікали, жінки, що задихалися від пневмонії, народжували немовлят. І старі люди забивалися в кутки та вмирали там, зіщулившись так, що слідчі потім не могли розігнути трупи. Уночі відчайдушні чоловіки йшли сміливо до курячих сідал і викрадали птицю, яка кудкудакала. Якщо в людей стріляли, вони не тікали, а продовжували човгати у воді, похмуро йдучи далі; якщо ж були поранені, то безсило потопали в багнюці.
Дощ припинився. На полях стояла вода, відбиваючи сіре небо, і земля хлюпотіла від потоків. І чоловіки вийшли з комор і повіток. Вони сідали навпочіпки та споглядали потоплені землі. І вони мовчали. І вряди-годи ледь чутно прохоплювалися словом.
Роботи нема до весни. Роботи нема.
А нема роботи — нема грошей, нема їжі.
Ось якщо в чоловіка є коні — він же ними працює, на них оре, і звозить скошену траву, і нема такого, аби він морив їх голодом, коли вони не працюють.
Так то коні — а ми люди.
Жінки спостерігали за чоловіками, щоб побачити: чи витримають вони цього разу. Жінки мовчки стояли і спостерігали. І коли чоловіки збиралися по кілька, страх зникав з жіночих облич, і його місце займав гнів. І жінки полегшено зітхали, бо вони збагнули, що все гаразд — кінцю не бути; і ніколи не бути кінцю, доки страх може перетворюватися на гнів.
Крихітні цяточки трави пробилися крізь землю, і за кілька днів пагорби вкрилися блідо-зеленими паростками ранньої весни.
Розділ 30
агонний табір потопав у калюжах, а дощ розбризкував баговиння. Поступово струмочок прокрадався до берега і в низину, де стояли вагони.
Коли ж і наступного дня дощило, Ел зняв брезент, який перегороджував вагон. Хлопець виніс тканину й ретельно накрив нею капот вантажівки, а потім повернувся до вагона і сів на матрац. Тепер у вагоні замість двох розділених сімей була одна. Чоловіки сиділи поряд, і дух у них огорнувся смутком. Мати розпалила в печі, підкидаючи туди по гілці — берегла деревину. Дощ майже цілком заливав плаский дах вагона.
На третій день Вейнрайти занепокоїлися.
— Може, нам краще далеко поїхати,— сказала місіс Вейнрайт.
Але мати намагалась утримати сусідів.
— Куди це ви поїдете, де знайдете дах над головою?
— Не знаю, та відчуваю: недовго нам тут лишатися.
Вони сперечались, і мати поглядала на Ела.
Руті з Вінфілдом спочатку намагалися гратись, але потім їх теж полонила похмура пасивність, і дощ глухо стукотів по даху.
На третій день крізь стукіт крапель почувся шум струмка. Батько і дядько Джон стояли у відчинених дверях і споглядали глибокий потік. З обох кінців табору вода стрімко текла на шосе, але сам табір оминала, так що вагони були відрізані насипом перед магістраллю, а ззаду — загороджені струмком. Батько промовив:
— Як тобі це, Джоне? Здається мені, як потік поллється далі, то затопить нас.
Дядько Джон розтулив рота і потер щетинисте підборіддя.
— Еге,— сказав він.— Мабуть.
Ружа Шаронська лежала з холодним компресом на чолі, обличчя її пашіло від жару, а очі палали в лихоманці. Мати сиділа поряд, тримаючи чашку гарячого молока.
— Ось, пий,— мовила вона.— Тут для міцності свиняче сало. Ось, випий!
Ружа Шаронська безсило похитала головою.
— Не хочу.
Батько прокрутив пальцем у повітрі криву лінію:
— Якби ж ми всі зібралися та лопатами берег окопали — точно б воду стримали. Ті’ки от звідти до того краю.
— Ага,— погодився дядько Джон.— Може. Не знаю, чи інші захочуть. Вони, може, захочуть кудись інде перейти.
— Але ж тут у вагонах сухо,— наполягав батько.— Ніде більше такого сухого місця не знайдеш, як отут. Зажди.
Він витяг гілочку з купи хмизу, яка лежала у вагоні. Збіг по східцях, прочалапкав по брудних калабанях до струмка і встромив гілочку просто біля самого краю виру. За мить батько вже був у вагоні.
— Ісусе, от я змок,— сказав він.
Обидва чоловіки не зводили очей з маленької гілочки, встромленої біля самої крайки води. Вони бачили, як вода повільно оточувала її та заливала берег далі.
Батько сів навпочіпки у дверях.
— Швидше ходи сюди,— сказав він.— Думаю, нам тре’ вийти й поговорити з іншими. Може, вони нам поможуть окопатись. А якщо ні, то доведеться забиратися ’відси.
Батько подивився через довгий вагон у кінець Вейнрайтів. Ел був у цієї родини, сидів поряд з Еґґі. Батько пройшов на їхню половину.
— Вода прибуває,— сказав він.— А що якби ми окопали берег? Ми ж можемо це зробити — як усі візьмуться.
Вейнрайт озвався:
— А ми саме розмовляємо. По-моєму, слід забиратися звідціля.
— Ви ж були тут навколо,— сказав батько.— Ви ж знаєте, чи є тут сухе місце, аби сховатися.
— Я знаю. Але все ж...
— Тату,— сказав Ел,— якщо вони підуть, то і я з ними.
Батько мав наляканий вигляд.
— Не можеш ти, Еле. Вантажівка... ми ж не зможем її водити.
— Мене не обходить. Ми з Еґґі маємо разом триматися.
— Ану чекай,— сказав батько.— Ходіть сюди.
Вейнрайт і Ел устали та підійшли до дверей.
— Бачите? — указав батько.— Просто загатимо той берег, звідти до того краю.
Він подивився на свою гілочку. Тепер вода вирувала довкола неї, захльостувала і текла далі берегом.
— Та роботи стільки — усі розійдуться,— протестував Вейнрайт.
— Ну, ми нічо’ не робимо, можна і рук докласти. Де ще знайдеш таке гарне місце. Ну ж бо. Поговоримо з людьми. Ми ж усе поробимо, як нам поможуть.
— Якщо Еґґі піде, то і я з нею,— сказав Ел.
— Слухай-но, Еле,— відповів батько,— якщо ніхто копати не схоче, ми всі підемо геть. Ну, ну — ходімо, побалакаймо.
Вони похилили плечі та спустилися по дощаних східцях, пробігли в інший вагон, просто у відчинені двері.
Мати стояла біля плити, підкидаючи по кілька хмизин до слабкого вогню. Руті терлася біля неї.
— Я їсти хочу,— заскавчала Руті.
— Ні, не хочеш,— відповіла мати.— Ти добре каші кукурудзяної поїла.
— От якби в мене була коробка крекерів. А то нічо’ робити не можна. І невесело.
— Буде весело,— пообіцяла мати.— Тільки зажди. Скоро буде весело. Буде в нас будинок, житло своє, скоро вже.
— Хочу, аби в нас собака був,— сказала Руті.
— Буде в нас собака, і кицька буде.
— Руда кицька?
— Та відчепись од мене,— не витримавши, заблагала мати.— Руті, ти просто чума на мою голову. Ружа Шаронська слабує. Просто побудь хорошою дівчинкою. Нам буде весело.
Руті відійшла, скаржачись під ніс.