З матраца, де лежала вкрита Ружа Шаронська, почувся пронизливий крик, який раптом обірвався. Мати різко розвернулася та підбігла. Ружа Шаронська затамувала подих, її очі були сповнені жаху.
— Що сталося? — крикнула мати.
Молодиця видихнула та знову затамувала подих. Раптом мати торкнулася дочки під ковдрою. Тоді мати підвелася.
— Місіс Вейнрайт,— покликала вона.— О місіс Вейнрайт!
Товста жінка пройшла у вагон.
— Ви мене кликали?
— Дивіться! — сказала мати і вказала на обличчя Ружі Шаронської. Зуби прикусили нижню губу, чоло змокріло від поту, а очі палали жахом.
— Гадаю, почалося,— сказала мати.— Зарано.
Молодиця глибоко вдихнула і знесилилася. Вона розціпила губи й заплющила очі. Над нею схилилася місіс Вейнрайт.
— Тебе одразу схопило — одразу? Ну, швидко кажи.
Ружа Шаронська мляво кивнула. Місіс Вейнрайт звернулася до матері:
— Так,— сказала вона.— Почалося. Рано, кажете?
— Мо’, це від жару.
— Ну, їй треба встати. Хай походить трохи.
— Вона не може,— відповіла мати.— У неї сил нема.
— Ну, вона мусить.
Місіс Вейнрайт поводилася стримано і поважно, авторитетно.
— Я багато приймала,— сказала вона.— Давайте причинимо двері. Аби не протягувало.
Обидві жінки налягли на важкі відсувні двері та зачинили, лишивши тільки шпаринку.
— Збігаю по лампу,— сказала місіс Вейнрайт. Її обличчя розчервонілося від хвилювання.— Еґґі,— покликала вона.— Придивися тут за малими.
Мати кивнула:
— Правда. Руті! Ти і Вінфілд — ідіть до Еґґі. Ідіть.
— Чому? — спитали діти.
— Тому що так тре’. У Ружі Шаронської буде дитина.
— Я хочу подивитися, ма’. Будь ласка, дозвольте.
— Руті! А ну йди зара’. Бігом, ну.
Які можуть бути заперечення проти такого тону. Руті з Вінфілдом неохоче відійшли в кінець вагона. Мати запалила ліхтар. Місіс Вейнрайт принесла нафтівку, поставила на підлогу, і велике кругле полум’я яскраво освітило вагон.
Руті з Вінфілдом визирнули з-за купи хмизу.
— Буде дитинка, і ми побачимо,— тихо промовила Руті.— Та не шуми зара’. Мама не дозволить подивитися. Як сюди гляне, пригнися за гілки. Тоді все побачимо.
— Мало хто з дітей таке бачив,— сказав Вінфілд.
— Ніхто з дітей такого не бачив,— гордовито виправила Руті.— Ті’ки ми.
Біля матраца, яскраво освітленого лампою, мати і місіс Вейнрайт тримали раду. Вони трохи підвищували голоси в шумі дощу. Місіс Вейнрат вийняла з кишені фартуха ніж для чистки овочів та засунула під матрац[46].
— Може, з цього нічого путнього не буде,— вибачливо сказала вона.— У нас так завсігди робили. Принаймні не зашкодить.
— А ми леміш клали,— сказала мати.— Думаю, будь-що гостре зарадить, аби перейми перерізало. Сподіваюся, це надовго не затягнеться?
— Як зара’ ся маєш — добре?
Ружа Шаронська нервово кивнула:
— Почалося?
— Ага,— відповіла мати.— Буде файне дитятко. Просто поможи нам. Як по собі чуєш: можеш походити?
— Можу.
— Хороша дівчинка,— промовила місіс Вейнрайт.— Хороша дівчинка. Ми допоможемо тобі, золотко. Ми поведемо тебе.
Вони допомогли їй стати на ноги та обгорнули їй плечі ковдрою. Потім мати взяла Ружу за одну руку, місіс Вейнрайт — за другу. Вони провели її до купи хмизу, потім повільно розвернули і повели назад, і так водили знову і знову, доки дощ голосно стукотів по даху.
Руті з Вінфілдом стривожено споглядали за цим.
— Коли ж у неї це буде? — завимагав Вінфілд.
— Ш-ш! Не лякай їх. А то нам не дозволять глянути.
Еґґі приєдналася до них за стосом дров. У ламповому світлі було видно худе обличчя Еґґі, жовте волосся, а від її довгого гострого носа на стіні рухалася тінь.
Руті прошепотіла:
— Ти колись бачила, як дітей народжують?
— Звісно,— відповіла Еґґі.
— Ну коли ж вона породить?
— Не скоро, довго чекати.
— Ну доки?
— Мабуть, не раніше ніж уранці.
— Дурня! — сказала Руті.— Що тут доброго — витріщатись, а нічо’ й нема. О! Дивіться!
Жінки перестали ходити. Ружа Шаронська застигла на місці, а потім застогнала від болю. Її поклали на матрац, витерли чоло, доки вона кряхтіла, стискаючи кулаки. А мати тихо розмовляла з дочкою.
— Заспокойся,— примовляла мати.— Усе буде добре... усе буде добре. Ті’ки руки стисни. А тепер зціп зуби. Ну, все добре.
Біль відступив. Жінки далі їй трохи перепочити, а потім знову допомогли підвестись, і всі втрьох почали походжати туди-сюди між переймами.
У шпарину просунувся батько. З капелюха в нього крапало.
— Ви чо’ двері зачинили? — спитав він. А потім побачив, які жінки ходять туди-сюди.
— Їй пора,—, сказала мати.
— Тоді... тоді ми не зможемо поїхати, як би не хтіли.
— Ні.
— Тоді доведеться нам берег окопувати.
— Так, ви повинні.
Батько похлюпав назад у бруді до струмка. Поставлена ним гілочка занурилась у воду ще на чотири дюйми. Під дощем стояли двадцятеро чоловіків. Батько вигукнув:
— Ми повинні греблю гатити. У моєї доньки перейми.
Довкола нього зібралися люди.
— Дитя?
— Так. Ми не можемо зара’ їхати.
— Але ж то не наша дитина,— сказав довготелесий.— Ми ж їхати можемо.
— Аякже,— промовив батько.— Ви можете їхати. Їдьте. Вас ніхто не спинить, ніхто й не держить. Тут лише вісім лопат.
Він квапливо збіг униз берегом і занурив свою лопату в багнюку. Від лопати почулося чвякання. Він увігнав її знов у місиво і відкинув грудки землі туди, де берег торкався струмка. А поряд з батьком стали й інші. Вони скидали землю, роблячи довгий насип, а ті, хто не мав лопати, різали вербове гілля, сплітали та занурювали в багнюку. Людей охопила лють, лють праці. Коли один кидав лопату, інший підхоплював. Вони поскидали плащі й капелюхи. Сорочки і штани в них прилипли до тіла, черевики перетворилися на безформні кавалки бруду. З вагона Джоудів пролунав пронизливий крик. Чоловіки зупинилися, занепокоєно дослухаючись, а потім знову взялися до роботи. І маленький вал усе розростався, доки не зрівнявся з берегом біля шосе. Усі потомились, і лопати рухалися повільніше. А потік повільно піднімався. Вода прибувала і стала вище за рівень перших лопат землі.
Батько переможно засміявся.
— Вона залила б усе, якби ми не засипали! — крикнув він.
Потік повільно заливав стіну греблі, зриваючи з неї вербове гілля.
— Вище! — кричав батько.— Нам тре’ насипати її вище!
Вечоріло, а робота не вщухала. І тепер люди вже не відчували втоми, перейшовши межу. Обличчя в них застигли, як у мерців. Люди працювали рвучко, мов машини. Коли стемніло, жінки запалили у дверях вагонів ліхтарі та поставили чашки кави. І жіноцтво забігало до вагона Джоудів і протискувалося всередину.
Тепер перейми відбувалися кожні двадцять хвилин. І Ружа Шаронська перестала стримуватися. Вона відчайдушно кричала від жорстокого болю. А сусідки дивилися на неї, ніжно гладили й поверталися до своїх вагонів.
Мати розпалила грубку, наповнила водою все начиння та поставила на піч, аби нагріти. Щохвилини у двері зазирав батько.
— Чи все гаразд? — запитував він.
— Так! Думаю, що так,— запевняла мати.
Як стемніло, хтось приніс ліхтарик, щоб освітлювати роботу. Дядько Джон не на життя, а на смерть скидав грудки землі.
— Угамуйся,— сказав батько.— Ти ж надірвешся.
— Несила мені це терпіти. Несила мені слухати, як вона стогне. Це як... це як тоді...
— Знаю,— сказав батько.— Але просто вгамуйся.
Дядько Джон заплакав:
— Утечу я звідти. Богом клянуся: працювати мені тре’, а то втечу.
Батько відвернувся.
— Як там з тою позначкою?
Чоловік з ліхтарем спрямував промінь на гілку. Дощ яскраво засяяв білими смугами.
46
Забобон на півдні США: ніж розріже породіллі біль навпіл. Вочевидь, іде від африканських рабів, певною мірою нагадує слов’янські забобони.