— Та я його знаю. Ви теж зна’те — це М’юлі Ґрейвз.
І він загукав:
— Здоров, М’юлі! Як ся маєш?
Подорожній зупинився, наляканий покликом, а потім попрямував до них швидше. Він був худий, невеликий на зріст. Рухи в нього були різкі й швидкі. У руці він тримав торбу. Вицвіло-голубі джинси витерлися на колінах і ззаду, убраний чоловік був у забруднений, весь у плямах чорний піджак з продертими на ліктях і піввідірваними рукавами. Його чорний капелюх був увесь у плямах, як і пальто, припола якого теліпалася туди-сюди у такт ході мандрівця. На обличчі в М’юлі не було жодної зморшки, але погляд розлючений, як у зіпсутої дитини, рот міцно стиснутий, а маленькі очиці наполовину спохмурнілі, наполовину — нетерпляче-зухвалі.
— Ви пам’ятаєте М’юлі,— неквапливо сказав Джоуд проповіднику.
— Хто тут? — покликав згаданий чоловік. Джоуд не озвався. М’юлі підійшов ближче, ще ближче, упритул, щоб розрізнити їхні обличчя.— Отакої, щоб я сказився,— промовив він.— Це ж Томмі Джоуд. Коли тебе випустили, Томмі?
— Два дні тому,— відповів Джоуд.— Трохи часу тре’ було, щоб дістатися додому автостопом. І отаке-о бачу. Де мої старі, М’юлі? Чого це в хаті все шкереберть, а подвір’я бавовною поросло?
— Далебі, пощастило, що я прийшов! — сказав М’юлі.— Старий Том дуже за тебе переймався. Коли вони виїжджали, я в них на кухні сидів. Сказав Тому, що з місця не зрушу, далебі. Розповів йому все, а Том сказав: «Хвилююся за Томмі. От він прийде додому, а тут нікого нема. Що він подумає?» Кажу йому: «Мо’, ти б записку лишив?» А Том: «Мо’, напишу. Міркую над цим. Але як не напишу, не спускай з Томмі очей, як близько будеш».— «Буду,— пообіцяв йому.— Поряд буду, доки пекло не замерзне. Якщо хто носить ім’я Ґрейвз, того не згониш. Ніхто на світі, ніхто».
Джоуд нетерпляче урвав:
— Так де всі? Про себе опісля розкажеш, але де всі?
— Ну, вони не стали чекати, доки банк пошле трахториста зігнати їх з місця. Твій дідо вийшов з рушницею, став стріляти, фару машині пробив, але трахтор усе єдно їде, а за кермом був Віллі Філі, а дідо не хтів ’го вбивати, а Віллі це зна — ну й пре, як ударився в хату, струсонув хатину, як собака, коли пацюка зловить. І це як підкосило діда. Не при собі став.
— Де мої старі? — розлючено перепитав Джоуд.
— Та я ж до чого веду. Тричі ганяли фургон твого дядька Джона. Забрали і грубу, і насос, ліжка теж. Бачив би ти, як ліжка вивозили і як дітлахи, і ваша бабця, і дідо примостилися на них, оперлися на спинки, а твій брат Ной знай собі курить та за борт спльовує, хоч трава не рости.— Джоуд відкрив рота говорити.— Вони в дядька Джона,— швидко промовив М’юлі.
— Отакої! У Джона. І що вони там роблять? Відірвися хоч на секунду, М’юлі. Відірвися. А за хвильку далі шкваритимеш. Ну, то що вони там роблять?
— Ну, в’ни там бавовну збирають, усі в’ни, навіть малеча і твій дідо. Гроші заробляють, хочуть на Захід податися. Машину куплять і на Захід подадуться, де жити легше. Тут нічо’ не заробиш. П’ятдесят центів за збирання бавовни, та й то вимолювати доводиться.
— А вони ще звідти не поїхали?
— Ні,— відповів М’юлі.— Здається, ні. Останнє, що чув чотири дні тому, це коли бачив, як твій брат Ной стріляв зайців[2], так він казав, що вони за два тижні з’їдуть. Джона попередили, щоб забирався. Тобі тре’ до Джона піти, це за вісім миль звідси. Там твої старі, набилися в Джоновій хаті, як ховрахи в нірці взимку.
— О’кей,— відповів Джоуд.— А тепер шквар далі про себе. Ні на краплинку ти не змінився, М’юлі. Хочеш казать про образи, а заводиш про гарбузи.
М’юлі сердито й ущипливо відповів:
— Ні, це ти ні на краплинку не змінився. Як малим кирпу гнув, так і тепер нахабою лишився. Ще повчати мене заходився, розуму навчати, еге?
Джоуд усміхнувся:
— Ні, не збираюся. Тобі хоч у бите скло голову застромиш, а ти все’дно своєї правитимеш, ніхто тобі іншого не втовкмачить. Оце проповідник, знаєш його? Превелебний Кейсі.
— Ага, ага, звісно. Просто не подивився на нього. Добре пам’ятаю.
Кейсі встав, і обидва потиснули один одному руки.
— Радий вас знову бачити,— сказав М’юлі.— Ви віялися по світах до біса довго.
— Я був так далеко, бо багато питань мав,— відповів Кейсі.— А що тут сталося? Чого людей із землі зганяють?
М’юлі стиснув рот так, що верхня губа, схожа на дзьобик малого папужки, накрила нижню. Він спохмурнів.
— Та вони сучі діти,— промовив він,— брудні сучі діти. Кажу це вам, певен у цьому. Вони мене звідси не зрушать. Якщо зженуть, знову повернусь, а якщо гадають, що під землею вгамуюся, то заберу з собою до труни кількох сучих дітей за компанію,— він погладив обважнілу кишеню свого пальта.— Нікуди не піду. Мій батько прийшов сюди п’ятдесят років тому... А я не піду.
— Та що це за гідея така,— сказав Джоуд,— людей з місця зганяти?
— О! Про це порядком розводилися. Ти ж пригадуєш, як нам в останні роки було. Пил літав, видував усе до клаптя, урожай паскудив, так що не було чим мурасі гузно заткнути. Продуктовій крамниці всі заборгували. Ну, знаєш. Ну, а власники наші стали казать: «Ми не можемо собі дозволить тримати орендарів». Казали: «Частка орендарська нас позбавляє прибутку, не можемо дозволити собі збитків». Казали: «Навіть якщо розіб’ємо землю на дільниці, вона все одно не окупиться». То вони трахторами всіх і зігнали. Усіх, окрім мене. Я не піду, Богом присягаюся. Томмі, ти ж мене знаєш. Усе життя знав.
— Чортівськи правильно,— підтвердив Джоуд,— усе життя.
— Ну, ти знаєш, я не дурень. Да, ця земля не надто добра. Ніколи доброю не була, крім пасовиськ. Дарма її розорали. А тепер під бавовною вона вмирає. Якби мене звідси не гнали, мо’, я переїхав би звідціля до Каліфорнії, тріскав би там виноград чи помаранчами запихався, коли схочу. Але ці сучі діти сказали, що мушу забиратись, а я — Ісусе Христе! — не можу, не такий я, не можу, та й годі!
— Ну атож,— сказав Джоуд.— Дивуюся, як татко так легко переїхав. Дивуюся, як ото дідо нікого не вбив. Ніколи дідо під каблуком не ходив. І мамку ніхто б з місця не зсунув, не така вона. Бачив якось, як вона рознощика живим курчам оддухопелила, бо він слово їй насторч сказав. В одній руці курча тримає, у другій сокиру, аби голову курці рубати. Пішла просто на того рознощика, та й переплутала, в якій руці сокира, і ну курчам гамселити. Не змогли потім з’їсти це курча, бо ніц від нього не лишилося. Самі ноги, та й усе. Дідо, як це побачив, реготався, за боки тримаючись. Як це мої старі так легко пішли?
— Ну, приїхав до нас один, почав уламувати, і так хитромудро в нього це виходило, як шовком вишивав: «Ви повинні виїхати. Не моя провина».— «Гаразд,— кажу,— а чия тоді? Піду й вкладу того на місці».— «Це земельно-скотарська компанія Шоуні. Виконую, що мені наказали».— «Хто такий Шоуні, в якого земельно-скотська компанія?» — «Та нема такого. Це компанія така». Від цього хлопця сказитися можна було. І нема кого відгамселити. Декому обридло всякчас злитись, от і поїхали. Але не я. Така мене злість на це бере. Я лишуся.
Велика червона краплина сонця затрималася на обрії, потім сковзнула вниз і зникла, і небо запалало там, де вона просоталась, і рвані хмари, як закривавлене лахміття, висіли там, де не стало краплини. І сутінки повзли небом від сходу, і темрява поступово збиралася над землею, прийшовши зі сходу. Вечірня зірниця мерехтіла та зблискувала в сутіні. Сіра кішка втекла кудись у бік повітки та щезла там усередині, як тінь.
— Добре,— сказав Джоуд,— сьо’дні ми не підемо за вісім миль до дядька Джона. Мої шкарбани як вогнем пече. А якщо ми підемо до тебе, М’юлі? До тебе ж десь миля ходу.
— Ну, це не краще,— М’юлі знітився.— Моя дружина з малими і братом своїм — усі до Каліфорнії подалися. Їм ніц не було їсти. Вони не такі дурноверхі, як я, от і поїхали. Їм тут не було чо’ їсти.
Проповідник стурбовано заметушився.
— Тобі теж тре’ було поїхати. Тоді б не розлучився з родиною.
— Не міг я,— заперечив М’юлі Ґрейвз.— Щось мене звідціля не відпуска.
2
В оригіналі