— Уже потопає.
— Вода зара’ прибуватиме повільніше,— сказав батько.— На тому боці потоку прибуде.
— Вона все ж таки прибуває.
Жінки наповнили кавники і знову поставили. А ніч тривала, люди рухалися повільніше й повільніше, важко човгаючи ногами, як тяглові коні. Усе більше землі на греблі, усе більше вербового гілля спліталося. Дощ лляв безперервно. Коли промінь ліхтарика падав на обличчя, то вихоплював погляди, обтягнуті вилиці та напружені м’язи.
Крики довго долинали з вагона, але нарешті змовкли.
— Жінка покликала б мене, якби та породила,— сказав батько.
Він повернувся до роботи, похмуро вигрібаючи землю.
Потік вирував і пінився біля берега. І тут біля струмка почулося рвучке тріскотіння. Промінь ліхтарика висвітлив велику повалену тополину. Чоловіки припинили споглядати. Гілля дерева занурилось у воду й омивалося зустрічним потоком, а коріння поступово промивалося та відривалось од берега. Поволі дерево відірвалося зовсім і попливло за течією. Зморені люди дивилися, пороззявлявши роти. Дерево поволі пливло вниз. Тут одна гілка зачепилася за пеньок, і він утримав деревину. І дуже повільно коріння розвернулось, і дерево попливло назад, врізавшись у свіжий насип. Вода прибувала. Дерево рушило далі й розламало греблю. Туди прослизнула цівка води.
Батько рвонувся вперед і заходився закидати пролом багном. Вода заливала дерево. І тоді берег почав нестримно осідати, і вода ринула людям до колін. Чоловіки здригнулись і почали тікати, а вода рівним потоком ринула далі, під вагони, під автомобілі.
Дядько Джон побачив, як вода зробила промоїну. В імлі він ще був здатний це розрізнити. Він більше не міг стримувати себе. Упав навколішки, а вода вирувала довкола нього, сягаючи грудей.
Батько побачив, як Джон упав.
— Агов! Що сталося? — Він допоміг дядькові встати.— Ти що, захворів? Ходімо, вагони високо.
Дядько Джон зібрався на силі.
— Не знаю,— вибачливо мовив він.— Ноги не тримають. Намагаюся встояти.
Батько допоміг йому пройти до вагонів.
Коли греблю зірвало, Ел розвернувсь і побіг. Ногам було важко. Вода сягала йому литок, коли він дістався вантажівки. Він зірвав брезент з капота й застрибнув у машину. Натиснув на стартер, завів мотор, але той не обертався. Ел вимкнув мотор. Акумулятор обертав промоклий мотор усе повільніше і нарешті замовк. Знов і знов, повільніше й повільніше. Ел увімкнув систему запалювання на вищий рівень. Він намацав під сидінням заводну ручку й вистрибнув з машини. Вода заливала підніжку. Ел метнувся до капота. Картер тепер був увесь під водою. Ел судомно крутив ручку, обертав, і його стиснута в кулак рука поволі розхлюпувала воду, яка заливала потоком машину. Нарешті ця шалена нестяма вщухла. Мотор був залитий водою, батарея геть промокла. Трохи вище загрузли дві машини з увімкненими фарами. Вони борсалися в гниловодді та смикали колесами, доки нарешті водії не вимкнули мотори й не сіли непорушно, спостерігаючи за світлом фар. І дощ хльостав білими смугами у світлі. Ел повільно обійшов вантажівку, простягнув руку і вимкнув запалення.
Коли батько підійшов до східців вагона, то помітив, що дошки затопило. Він ступив на них під воду, у баговинні.
— Тобі як — уже ліпше, можеш ступити, Джоне? — спитав він.
— Зі мною вже гаразд. Просто пройди.
Батько обережно піднявся на східці та протиснувся у вузьку шпаринку. І лампі, й ліхтарю прикрутили ґноти. Мати сиділа на матраці поряд з Ружею Шаронською та обмахувала її шматком картону. Місіс Вейнрайт кинула суху гілку до грубки, і вогкий дим вихопився з-під конфорки та заповнив помешкання запахом підпаленої тканини. Мати глянула на батька, коли він зайшов, а потім швидко опустила очі долу.
— Як вона? — запитав батько.
Мати не дивилася на нього.
— Нічо’, про мене. Спить.
У повітрі стояли сморід і задуха від запаху народжування. Дядько Джон проліз у двері та притулився до стінки вагона. Місіс Вейнрайт покинула роботу і підійшла до батька. Вона потягнула його за лікоть у куток вагона. Узяла ліхтар і поставила на ящик з-під яблук у кутку. На газеті лежала синя зморщена маленька мумія.
— Навіть не дихнуло,— тихо сказала місіс Вейнрайт.— Живим і не було.
Дядько Джон розвернувся та стомлено поплентався в темний куток вагона. Дощ тепер тихо стукотів по даху — так тихо, що всім було чутно, як дядько Джон утомлено шморгає носом у пітьмі.
Батько подивився на місіс Вейнрайт. Він узяв ліхтар у неї з рук і поставив на долівку. Руті з Вінфілдом заснули на своєму матраці, затуливши очі руками від світла.
Батько повільно підійшов до матраца, де лежала Ружа Шаронська. Він спробував сісти, але втомлені ноги його не тримали. Замість сісти він опустився навколішки. Мати продовжувала обмахувати доньку картонкою. Вона на мить глянула на батька очима, широко розплющеними, як у сновид.
— Ми... зробили... що могли,— сказав батько.
— Я знаю.
— Ми всю ніч працювали. Дерево впало і знесло нашу греблю.
— Я знаю.
— Ти чуєш під вагоном воду.
— Я знаю. Чула.
— Як гада’ш: з нею буде все гаразд?
— Не знаю.
— Ну... мо’... ми... не все, що треба, зробили?
Губи в матері були сухі й побілілі.
— Ні. Робили, що було слід... завше... ті’ки це й робили.
— Ми працювали, доки та деревина не впала... а дощ усе хлище.
Мати подивилася в стелю, потім знову втупилася долі. Батько все говорив, наче його примушували.
— Я не знаю, наскі’ки вода підніметься. Може затопити вагон.
— Я знаю.
— Ти все зна’ш.
Вона мовчала, повільно обмахуючи картонкою.
— Ми не схибили? — озвався він.— Мо’, щось не так зробили?
Мати якось дивно на нього подивилася, і її побілілі губи всміхнулися в дрімотному співчутті.
— Не бери на себе, ти не винен. Тихо! Усе буде гаразд. Зміни... вони скінчилися.
— Мо’, через воду... мо’, нам доведеться поїхати.
— Коли настане час поїхати — поїдемо. Ми зробимо все, що тре’. А зара’ — тихо. А то її розбудиш.
Місіс Вейнрайт наламала хмизу і почала підкидати його у вогонь, який чадів сирістю.
Знадвору почувся чийсь розлючений голос:
— Я сам з оцим скурвим сином поговорю.
А потім — голос Ела:
— Ти куди оце намилився?
— Іду, аби побачити цього покидька Джоуда.
— Ще чого. Що таке?
— Якби не ця його дурисвітська гідея про греблю, ми б поїхали. Тепер у нас машина здохла.
— А ви гадаєте, під нашою аж земля горить?
— Я зайду.
Голос Ела звучав холодно.
— Доведеться поборотися.
Батько повільно звівся на ноги й попрямував до входу.
— Та годі, Еле, я йду. Годі, Еле.
Батько спустився по східцях. Мати чула, як він сказав:
— У нас хвора. Пройдімо отуди.
Дощ тепер несильно стукотів по даху; піднявся вітерець і здував краплі поривами. Місіс Вейнрайт відійшла від пічки та подивилася на Ружу Шаронську.
— Скоро розвидниться, мем. Ви не хочете поспати? Я її догляну.
— Ні,— сказала мати.— Я не втомилася.
— Аякже, хай йому грець,— не погодилася місіс Вейнрайт.— Лягайте, спочиньте.
Мати повільно обмахувала картонкою.
— Ви до нас такі дружні,— сказала вона.— Ми вам вдячні.
Товстуля всміхнулася.
— Не треба дякувати. Ми ж усі в одному вагоні. Певна, як у нас щось станеться, ви теж зарадите.
— Так,— сказала мати,— зарадимо.
— Чи будь-хто.
— Чи будь-хто. Раніш у кожного передусім тільки своя сім’я була. А зара’ не так. Зара’ будь-хто поможе. Чим гірше нам випада, тим міцніше треба разом триматися.
— Ми не змогли його врятувати.
— Я знаю,— сказала мати.
Руті глибоко зітхнула і відвела руку від очей. Вона якийсь час сліпо задивлялася на лампу, а потім обернула голову і глянула на матір.