— Допетрав! Якщо Духа хоч дещиця зійшла, так вона в мені. Умить прозрів! — він схопився на ноги та почав ходити взад-вперед, крутячи головою.— Був у мене намет. За вечір по п’ятсот людей там збиралося. Давно це було, ви, хлопці, те бачили,— він зупинився та подивився на них.— Пам’ятаєте? Я ж ніколи грошей не збирав після зборів, коли проповідував — у полі, сараї.
— На Бога, ніколи не брав,— підтвердив М’юлі.— Усі навкруги знали, що ви грошей не берете, так вони аж шаленіли, коли інші проповідники з кухлем ходили. Аякже, не брав!
— Тільки щось поїсти брав,— сказав Кейсі.— Штани взяв, коли свої розлізлися, пару взуття взяв, коли підошви продерлись. Але в наметі не так було. Там за кілька днів я міг отримати десять-двадцять доларів. Тільки не був там щасливим, от і кинув, пішов вештатись. І став щасливим. А тепер думаю, що все знаю. А сказати не можу, важко мені. Хоча, думаю, знову спробую проповідувати. Людям сумно йти в безвість, бездомним, тре’, аби їх хтось підтримував. Щоб у них щось як дім свій було.
Він стояв над багаттям. М’язи на шиї проповідника напружились і рельєфно виділялись, а полум’я осявало очі, в яких спалахували червоні іскорки. Він стояв і дивився на вогонь, обличчя напружилося, наче проповідник до чогось дослухався, а руки, доти беручкі, звиклі до всього братись, усе обробляти, були безвільно засунуті в кишені. Кажани кружляли у відблисках багаття, яке згасало, і м’який шелест нічного яструба пролетів над полями.
Том поволі засунув руку в кишеню, витяг тютюн і став скручувати цигарку, не поспішаючи й поглядаючи на жарини. Джоуд ніяк не відгукнувся на слова проповідника, начебто вважав, що це приватна справа, в яку не слід втручатися. Том сказав:
— Уночі лежиш у себе на койці та й гадаєш: а як було б, якби додому повернувся. А як мої дідо і бабця померли, а як нові діти народились. А як татко не буде таким крутим. А як мамка руки складе, і Ружа почне по хаті поратися. Знав, що не буде так, як раніше. Що ж, переночуємо тут, гадаю, завтра подамося до дядька Джона. Принаймні я піду. А ви підете, Кейсі?
Проповідник продовжував вдивлятися в жарини. Він повільно відповів:
— Так, я з тобою піду. А коли твої знімуться з місця, поїду з ними. Де б твої на шляху не були, з ними лишуся.
— Та будь ласка,— сказав Джоуд.— Мама вас завше обожнювала. Казала, ви правдивий проповідник. Ружа Шаронська[4] тоді малою була.— Він озирнувся.— М’юлі, а ти підеш з нами?
М’юлі вдивлявся в дорогу, якою вони мали йти.
— Ти як, М’юлі, підеш з нами? — повторив Джоуд.
— Га? Ні. Нікуди не піду, не збираюся. Бачите: отам вогник блима вгору-вниз? То, певно, начальник над бавовною. Мабуть, помітив наше багаття.
Том поглянув. Над пагорбом блимав вогник.
— Та ми ж нічо’ такого не робимо,— сказав Джоуд.— Просто тут сидимо. Ми ж нічо’ такого не робимо.
— Аякже! — пирхнув М’юлі.— Ніно’ не робимо, просто сидимо. Порушуємо межу — чужу власність. Нам не можна тут лишатися. Вони чигали, аби вистежити мене й схопити. А зара’ тебе видко. Якщо машина під’їде, пірнаймо в бавовну й заляжмо там. Далеко й не тре’ залазити. Хай скрізь шарудять. Просто лежатимемо на землі, голову вниз.
— Та що на тебе найшло, М’юлі? — наполягав Джоуд.— Ти ж раніше не любив ні бігати, ні в хованки гратися, не таким був. Хвацьким був.
М’юлі не міг одірватися від вогника, який наближався.
— Твоя правда! — сказав він.— Був як вовк. А зараз — як ласиця. Якщо полюєш на когось, то ти мисливець, а значить, сильний. Ніхто не вб’є мисливця. А от коли на тебе полюють, це інше. Щось трапляється з тобою. Не сильний ти; мо’, затятий, але не сильний. Тепер я довго полюю. Ні, більш я не мисливець. Мабуть, і пристрелив би когось у темряві, а от кілка вихопити і вдарити — більше не можу. Тож не тре’ дурня клеїти ні мені, ні вам. Отак.
— Що ж, ховайся,— сказав Джоуд.— А ми з Кейсі перекинемося парою слівець з цими покидьками.
Вогник світла замиготів ближче, здійнявся в небо, щез і знову здійнявся. Усі троє дивились.
— Ось одна річ,— сказав М’юлі,— про яку думаєш, коли на тебе полюють. Про небезпеку доводиться думати. Якщо ти полюєш, то про небезпеку не думаєш, не переймаєшся. От ти казав: як щось накоїш, тебе одразу ж до Макалістера запроторять, і кінець на тому.
— Це так,— відповів Джоуд.— Ось що вони мені казали, але якщо посидіти тут, перепочити, переночувати на землі,— у цьому ж ніякого порушення нема. Тут ніякого злочину нема. Це ж не те що надудлитися чи збурити веремію.
М’юлі розреготався.
— Та побачиш. От посидь тут, почекай на авто. Мабуть, це Віллі Філі приплуганивсь, а він тепер представник шерифа. Запитає Віллі: «Що ви робите у приватних володіннях?» Ну, ти знаєш, Віллі та ще наволоч, і спитаєш: «А тобі що?» А Віллі розлютиться й скаже: «Ану виходь, а то заарештую». А ти ж не дозволиш якомусь там Філі на собі їздити й на себе гарчати. Він блефонув, а відступати пізно, а тобі теж здаватися не хочеться... ох, чорт забирай, залягти в бавовні куди простіше, хай нишпорить. Це так весело, бо вони нічо’ вдіяти не можуть, а ти лежиш, посміюєшся з них. Але спробуй поговорити з Віллі чи з якимсь цабе, а ти для них слимак, вони тобі покажуть, чорт забирай! Запхнуть назад у Макалістер три роки добувати.
— Правду кажеш,— сказав Джоуд.— Кожне слово правда. Але, бачить Ісус, ненавиджу танцювати під їхню дудку! Дорого б дав, аби копнути Віллі.
— У нього рушниця,— заперечив М’юлі.— Неодмінно використає те, що він представник. Або він тебе пристрелить, або ти вихопиш рушницю та його докінчиш. Ходімо, Томмі. Ти ж легко собі скажеш, що надурив їх. Тут усе просто, головне як собі сказати.— Яскраві фари освітили небо, і навіть не було чути, як гуде мотор.— Ходімо, Томмі. Далеко не треба, грядок за чотирнадцять-п’ятнадцять, і можемо дивитися звідти.
Том підвівся.
— Далебі, ти правий! — сказав він.— Якщо ніц не виграти, краще піти.
— Ходімо туди-о,— М’юлі обійшов хату і провів їх у бавовну ярдів на п’ятдесят.— Отут добре,— сказав він.— Тепер лягайте. Опустіть голови, якщо почнуть фарами сюди світити. А це навіть весело.
Усі троє розтяглися на землі й сперлися на лікті. Раптом М’юлі схопився, побіг до хати й виніс звідти піджак і взуття.
— А то ще заберуть, аби поквитатися,— пояснив він.
Світло осяяло схил і вихопило будинок.
— А якщо вони з ліхтариками підуть нас нишпорити? — спитав Джоуд.— Якби в мене був дрючок!
М’юлі захихотів.
— Ні, сказав тобі, не будуть. Сказав тобі, що я став як ласиця. Віллі одного разу так зробив, а я підкрався та як його хрясну дошкою по спині. Повалився каменем. Торочив пізніше, що на нього п’ятеро напали.
Машина під’їхала до хати, і спалахнув прожектор.
— Заляжмо,— сказав М’юлі.
Смуга холодного біла світла майнула над головою та стала шарудіти полем. Залігши, люди не рухались, але чули грюкіт дверцят авто і звук голосів.
— Бояться виходити, аби не потрапити на світло,— прошепотів М’юлі.— Одного разу я двічі прострелив фари. Віллі тепер навчений. А з ним зара’ хтось є.— Вони почули, як риплять мостини, а потім побачили, як у хатині сяйнув ліхтар.— Мо’, я стрельну в хату? — прошепотів М’юлі.— Не побачать звідки. Хай помізкують.
— Ну давай,— сказав Джоуд.
— Не роби цього,— прошепотів Кейсі.— Недобре це. Нічо’ не дасть. Нам тре’ так діяти, аби сенс був.
Біля хати почулося човгання.
— Багаття затоптують,— прошепотів М’юлі.— Землею засипають.
Грюкнули автомобільні дверцята, фари знов освітили дорогу.
— Заляжмо! — сказав М’юлі.
Вони опустили голови, і прожектори майнули над ними, раз-другий перетнули бавовняне поле, а потім машина від’їхала, ковзнула, вирушила на підйом і зникла.
М’юлі сів.
— Віллі завше так робить наостанок. Так часто це робить, що я вгадати можу. А сам гадає, що впіймав Бога за бороду.
— Мо’, там у хаті хтось лишився,— сказав Кейсі.— Вони хочуть спіймати нас, коли вертатимемося.
— Мабуть. Зачекайте тут. Знаю я цю гру.
4
Алюзія до саронської троянди: «Я саронська троянда, я долинна лілея» (Пісня над піснями, 2:1, пер. І. Огієнка).