— Тату...
— Що вам? — пробурмотів старий Том, не виймаючи цвяхів з рота. На чоловікові були чорний замащений фетровий капелюх і блакитна сорочка, а поверх неї жилет без ґудзиків; джинси були підперезані шкіряним паском з великою квадратною латунною пряжкою, шкіра зношена, аж лисніла; черевики потріскалися, підошви розбухли й зносилися від чалапкання в по сльоті. Рукави сорочки туго обтягували руки, обмальовуючи могутні м’язи. Живіт був підтягнутий, стегна худі, а ноги короткі, витривалі та сильні. Обличчя, облямоване наїжаченою просивою щетиною, було стягнуте до вольового підборіддя, а саме випнуте підборіддя ще не встигло так посивіти й тому видавалося ще більш тяжким і рішучим. Вусате Томове обличчя було вилицювате, з напнутою шкірою — брунатною, як пінкова люлька,— а від куточків примружених очей розбігалися зморшки. Очі були темно-карі, як кавова гуща, і старий Том витягував шию, щоб ліпше щось роздивитися, бо в раніше гострих чорних очах з’явилася темна вода. Вуста, з яких стирчали довгі цвяхи, були тонкі й червоні.
Він заніс руку з молотком, щоб забити цвях, і поглянув через борт на Тома, поглянув — і не доніс руки. І тоді підборіддя випнулось, очі вп’ялися Томові в обличчя, а потім мозок старого поступово усвідомив побачене. Молоток повільно опустився, і старий лівою рукою вийняв цвяхи з рота. І подивовано мовив, наче собі не вірячи:
— Томмі,— і знову, наче доносячи собі цю річ,— Томмі вернувся.
Його рот знову розтулився, а в очах промайнув острах.
— Томмі,— поволі промовив старий,— ти не втік? Тобі не тре’ ховатися?
Він напружено чекав відповіді.
— Не,— відповів Том.— Достроково випустили. Дав підписку. Я вільний. Документи зі мною.
Він схопився за нижню планку борта й подивився вгору.
Старий Том повільно поклав молоток долу і сунув цвяхи в кишеню. Перекинув ногу через борт і перестрибнув на землю, але, опинившись поряд із сином, здавався збентеженим і приголомшеним.
— Томмі,— сказав він,— ми їдемо до Каліфорнії. Але ми збиралися тобі написати, переказати.— Не вірячи собі, він додав: — Але ти повернувся. І можеш їхати з нами. Можеш! — У хаті грюкнула кавникова накривка. Старий Том озирнувся через плече.
— От їх здивуємо,— сказав він, і очі в нього збуджено засяяли.— У твоєї мами було лихе передчуття, ніби ніколи тебе не побачить. І очі стали такі тихі, наче в хаті небіжчик. І до Каліфорнії не хоче їхати, боїться, що ніколи тебе не побачить.— У хаті знову грюкнула кришка на плиті.— От їх здивуємо,— повторив старий Том.— Гайда. Зайдемо, ніби ти завше тут був. Поглянемо, що мама скаже.
Нарешті він торкнувся синового плеча, але зробив це з острахом і миттю одсмикнув руку. Старий глипнув на Джима Кейсі.
— Пам’ятаєте проповідника, тату? — спитав Том.— Він прийшов разом зі мною.
— Теж у в’язниці був?
— Ні, ми зустрілися по дорозі. Його давно тут не було.
Батько і проповідник серйозно потиснули один одному руки.
— Радий вітати вас тут, сер.
Кейсі відповів:
— Радий завітати сюди. Це варто — побачити, як ваша плоть і кров повертається додому. Це варто побачити.
— Додому? — перепитав батько.
— До рідні,— швидко виправився Кейсі.— Ми зупинялися на колишньому обійсті тої ночі.
Підборіддя старого випнулось, і батько на мить опустив очі на дорогу. Потім озирнувся на Тома.
— Як нам робити? — схвильовано спитав він.— Ну, зайдемо, скажемо, тут двійко хлопців хочуть поснідати, чи як ліпше? Аби ти зайшов і став так, щоб вона тебе не вздріла? Ну то як?
Його обличчя так і сяяло від захвату.
— Та ще налякаємо,— сказав Том.— Не хочу лякати.
Дві стрункі вівчарки забігли благодушно, але вловили запах чужинців і обережно позадкували, видющі, пильні, їхні хвости повільно й боязко виляли в повітрі, але очі та вуха були напоготові зустріти небезпеку. Один з псів, витягнувши шию, ступив уперед, готовий кинутись, але потроху наблизився до подорожніх і тицьнувся їм носом у ноги. Потім одступив і дивився на батька — чи дасть той якийсь знак. Другий виявився більшим боягузом. Він став шукати щось, що могло б з честю відвернути його увагу,— і таким предметом стала руда курка, яка дрібцювала поряд, і собака кинувся на неї. Зачувся крик скривдженої квочки, полетіло руде пір’я, і птаха дременула навтьоки, підхльоскуючи себе коротенькими крилятами. Пес гордо подивився на чоловіків і розтягнувся в пилюці, задоволено постукуючи хвостом по землі.
— Ну ж бо,— сказав батько,— ходімо. Хай вона на тебе подивиться. А я подивлюся на її обличчя, коли вона тебе уздрить. Давай. Зара’ вона покличе снідати. Я вже чув, як вона плеснула солону свинину на пательню.
Він повів подорожніх по запилюженій землі. У будинку не було ґанку, ступиш крок — одразу двері; у холодку біля дверей лежала колода, матова і м’яка від постійного рубання. Висока дерев’яна обшивка будинку кришилась, а де пил — там деревина була м’якша. У повітрі стояв запах паленої верби, і коли троє чоловіків наблизилися до дверей, повіяло смажениною, і пахощами товстих перепічок, і різким ароматом кави, що клекотіла в кавнику. Батько ступив у двері та стояв, затуляючи проріз широким коротким тілом.
— Ма’,— заговорив він,— тут двоє подорожніх зайшли й питають, чи не могли б ми дати їм перехопити шматок.
Том почув материн голос, яким його пам’ятав,— тихий, протяжний, доброзичливий і скромний:
— Хай заходять,— озвалася вона. — Їжі досить. Скажи, щоб руки помили. Хліби я вийняла. Зараз лише м’ясо перевертаю.
І від груби почулося сичання олії.
Батько зайшов до хати, причинивши по собі двері, й Том поглянув на матір. Вона знімала з пательні скибочки свинини. Духовка була відчинена, і велика сковорідка з пишними підсмаженими перепічками стояла й чекала там. Мати подивилася в двері, але сонце било в очі, й замість Тома вона побачила темну постать, облямовану яскравим світлом.
— Заходьте,— сказала мати.— Пощастило, що я багато вранці напекла хлібів.
Том стояв, дивлячись на матір. Вона була дебела, але не гладка; тіло її обважніло від вагітностей і роботи. Мати була вбрана в обвислу місіонерську сукню[5] сірої матерії, колись квітчасту, але тепер квіточки поблякли й витерлись, і від візерунків лишилися самі цяточки, світліші, ніж сіре тло. Сукня була матері до кісточок, і міцні босі ноги легко ступали по долівці. Тонке сталево-сиве волосся було забране в негустий вузол на потилиці. Дужі, в ластовинні руки були оголені до ліктів, а самі п’ясті — пухкі та ніжні, як у товстенького малого дівчатка. Вона дивилася на залляте сонцем подвір’я. Її обличчя було не м’яке, а радше врівноважене, добре. Карі очі, здавалося, зазнали всіх можливих трагедій і, переживши страждання й біль, піднялися до вершини спокою та надлюдського терпіння. Здається, вона приймала як належне свій статус у родині: її опора, цитадель, неприступна для жодних сил. І оскільки старий Том або діти могли відчувати біль або страх лише коли це відчувала мати, вона закрила хід у своєму серці. А коли траплялася радість, вони відчували радість завдяки матері, яка могла знаходити втіху навіть там, де її й близько не було. Але краще спокій, ніж радість. Він непорушний. Високий і водночас скромний статус у родині надавав їй гідності та чистої душевної краси. Її цілительські руки набули прохолоди й ласки, а, будучи суддею всього, сама вона стала недоступною і незаплямованою, як богиня. Ніби знала, що не має права похитнутися, бо тоді похитнеться й сім’я, і якщо вона справді колись впаде у розпач, родина розпадеться, сім’ї не стане.
Вона визирнула на сонячне подвір’я й побачила затінену чоловічу постать. Батько, який стояв поруч, увесь тремтів від хвилювання.
— Увійдіть,— крикнув він.— Заходьте, містере.
І Том трохи сором’язливо переступив через поріг.
Вона звела очі від пательні. А потім її рука повільно опустилась і виделка зі стукотом упала на дерев’яну долівку. Її очі широко розплющилися, а зіниці розширилися. Вона важко хапала повітря розтуленим ротом. І заплющила очі.
5
В оригіналі —