— Не сердься. Я ж нічо’ не хтів такого.
— Я теж нічо’ такого не хтів,— відповів Джоуд.— Просто намагаюся тихо жити й не каламутити.
Він змовк і глянув на сухі поля, на виснажені паруном недорослі дерева, які мерехтіли в розпеченому повітрі. З бічної кишені дістав тютюн і папір. Став скручувати цигарку між колін, куди вітер не міг дістати.
Шофер рухав щелепами розмірено й задумливо, наче корова. Він вичікував, доки все подразнення від попередньої розмови зникне й забудеться. Нарешті, коли повітря здалося нейтральним, сказав:
— Хлопче, ти ніколи не був на вантажівці, тож нічо’ не знаєш, як це. Власники не дозволяють нам нікого підбирать. Так що нам тре’ тут надриватися, нікого не брати, інакше з нас шкуру злуплять. А мене через тебе звільнять.
— Поважаю тебе,— сказав Джоуд.
— Знав я зухів, які дивовижні штуки виробляли, доки їхали на вантажівках. Один по дорозі вірші шкварив. Це давно було.
Він крадькома зирнув на Джоуда, чи зацікавило або вразило його таке. Джоуд мовчав, дивлячись у далечінь попереду, вздовж дороги, вздовж білої дороги, яка м’яко окреслювала пагорби. Водій повернувся до попередньої теми:
— Пам’ятаю вірша, що цей хлопець написав. Саме про себе і ще про пару інших, як вони світ за очі пішли, і пельку заливають, і вар’ята грають. От би пригадати цей уривок. У хлопця була сила-силенна слів, що й Ісус Христос не знав би, що вони значать. А, згадав: «Тут ми висмикнули негра-крутня, з пістолетом більш китового прутня, більше хобота в слона». Розказував, що воно таке — хобот, який у слона замість носа. Словника мені показував. Тягався, бач, зі словником, дідько. Витріщався в нього, поки пирога з кавою ждав замовленого.
Він замовк, почуваючись самотнім у довгій промові. Його допитливий погляд знову зупинився на пасажирі. Джоуд мовчав. Водій нервово намагався розворушити його до розмови.
— Чував когось, хто б отак шкварив?
— Проповідника,— сказав Джоуд.
— Ну, ти б з ума зійшов, якби чув отакі слова. Проповідника облиш — проповідник же не клеїтиме дурня. А цей хлопець був кумедний. І начхати було, коли він розумні штукенції шкварив, тому що він просто робив це для сміху. Він не вдавав, що отакий розумаха.— Водій заспокоївся, бо принаймні знав, що його слухають. Він люто розігнав велику вантажівку на повороті, й шини заскавчали.— Ось я й кажу,— провадив він,— зух, який водить вантажівку, дивні речі виробляє. Мусить. Це ж сказитися можна — отак-о сидіти всякчас і, крім дороги під колесами, ніц не бачити. Про водіїв вантажівок теревенять, ніби вони все жеруть, гамбургерами запихаються.
— Атож, просто живуть у генделиках,— погодився Джоуд.
— Певен будь, що наш брат там зупиняється, та не заради їжі. Майже ніколи їсти не хочеться. Їм просто все остогидло, отупіло все. Ресторани — єдине місце, де можна зупинятись, а при зупинці ти повинен замовити щось, так можна слівце до дівки мовить, отримати чашку кави й кусень пирога. Начебто можна отак трохи перепочити.
Він повільно жував гумку і ляснув її язиком.
— Тяжко, мабуть,— сказав Джоуд недбало. Водій швидко глянув на нього, підозрюючи глузування.
— Ну, це не горобцям дулі давати,— роздратовано мовив він.— Начебто легко: відсидів, як ми зара’, вісім, десять або чотирнадцять годин. Але дорога в тебе вгризається. Тре’ щось робити. Хто співає, хто насвистує. А радіо нам компанія не дозволяє. Деякі з пляшкою їздять, але надовго їх не вистачає.— Він додав пихато: — Сам за кермом ні краплини.
— Так? — запитав Джоуд.
— Так! Треба кар’єру робить. Мо’, на заочні курси поступлю — на машинобудування. Це легко. Лиш кілька простих уроків удома підготувати. Думаю над цим. Тоді ніякий я вам не водій вантажівки. Іншим скажу водити.
Джоуд вийняв пляшку віскі з бічної кишені.
— Точно не хочеш ковтнути? — його голос наче дражнив.
— Ні, далебі. І не торкатимуся. Тре’ або пити, або навчатися, як я.
Джоуд відкоркував пляшку, зробив два швидкі ковтки, закоркував і поклав віскі назад у кишеню. Кабіну заповнив характерно різкий, пряний запах віскі.
— Ти як не при умі,— сказав Джоуд.— Що таке — дівку завів?
— Ну аякже. Але я хочу все одно вище піти. Тренуюся до біса довго.
Віскі, здавалося, послабило Джоудову пильність. Він згорнув ще одну цигарку і закурив.
— Тепер мені вже недалеко їхати,— сказав він.
Водій похапцем заговорив:
— Мені не тре’ надудлюватися. Повсякчас треную свій розум. Два роки тому спеціальний курс пройшов.— Він погладив кермо правою рукою.— От, скажімо, їду повз когось по дорозі. Дивлюся на нього — і після намагаюся згадати все до останньої ганчірки: який одяг, яке взуття, яка шапка, як він ішов; може, який зріст, чи є шрами,— і роблю це досить непогано. Можу цілу картину в голові побудувати. Іноді здається, що мені тре’ пройти курс навчання дактилоскопічної експертизи. Навіть сам дивуюся, скільки можу пам’ятати.
Джоуд відпив з пляшки. Він востаннє затягнувся самокруткою, від якої розповзався дим, мозолистими вказівним і великим пальцями загасив її вогнистий кінчик. Потім зім’яв недопалок, поклав його на вікно, і вітер налетів і здув цигарку з долоні. Великі шини мірно наспівували, їдучи асфальтом. Джо-удові темні спокійні очі стали насмішкуватими, коли він дивився вздовж дороги. Шофер замовк і стривожено зиркнув на свого пасажира. Нарешті Джоуд всміхнувся, довга верхня оголила зуби, чоловік стиха розсміявся, його плечі затрусилися.
— Довго ж ти підкрадався до цього, приятелю.
Водій сидів, дивлячись просто перед собою.
— Як — підкрадався? Про що це ти?
Джоуд стулив рота, сховавши зуби, облизав губи, як собака, кожну, по одній. Його голос став суворим.
— Ти знаєш, про що я. Ти мене роздивився, щойно побачив.
Водій дивився просто перед собою, стиснувши кермо так сильно, що м’язи роздулись, а кісточки побіліли. Джоуд провадив:
— Ти знаєш, звідки я.
Водій мовчав.
— Хіба ні? — наполягав Джоуд.
— Ну, знаю. Тобто, мабуть. Але це мене не стосується. Моє діло сторона. Це мене геть не обходить,— говорив він квапливо.— Я не суну свого носа до чужого проса.
І раптом він замовк очікувально. Його руки досі стискали кермо. Коник стрибнув через вікно і впав на верхній частині приладової панелі, де всівся й почав чистити крильця на ногах. Джоуд нахилився вперед, розчавив пальцями тверду, схожу на череп голівку коника і випустив комаху за вітром, що дув з вікна. Джоуд знов усміхнувся, обтрушуючи з пальців шматки вбитої комахи.
— Ви мене не так зрозуміли, містере,— сказав він.— Я й не мовчу про це. Знаєте, я був у Макалістері. Сидів там чотири роки. Й одежину вони дали мені, коли я вийшов. Начхати мені, чи хтось про це зна. До батька їду, аби не брехати, щоб отримати роботу.
— Ну, це не моя справа,— сказав водій.— Я не знаттєлюбний.
— Чорт забирай, ще чого,— відповів Джоуд.— У тебе аж ніс на вісім миль витягнувся. Ти ж мене всього обнюхав, як вівця капусту.
Водій спохмурнів.
— Ти не так мене зрозумів,— несміливо почав він.
— Ти хлопець нівроку,— засміявся Джоуд.— Підвіз мене. Гаразд, до дідька! Я відбув строк. А тепер! Хоч’ знати, як мене запроторили, так?
— Це мене не стосується.
— Та ніц тебе не стосується. На тебе поглянути — справді: ганяєш свою чортопхайку туди-сюди, а більше й нічого. Тепер слухай. Бачиш дорогу попереду?
— Ну.
— Ну, отам я й злізу. Ти, либонь, уже штани намочив, так кортить дізнатися, за що це мене. Але я не з таких, аби тебе марудити.
Гучне гудіння мотора заглухло, наспівування шин стихло. Джоуд дістав питва і хильнув ковток. Вантажівка під’їхала до зупинки, де стежка вела під кутом до шосе. Джоуд вийшов і став біля вікна кабіни. Прямовисна вихлопна труба викидала ледь помітний блакитний димок. Джоуд нахилився до водія:
— Убивство,— сказав він голосно.— Гучне слово — значить, я людину вбив. Сім років. Дали чотири, бо я знав, як викрутитися.