Ми знаємо це — усе знаємо. Це не наша воля, а банкова. А банк не схожий на людину. А власник, у якого п’ятдесят тисяч акрів землі, теж не людина. Він чудовисько.
Аякже, закричали орендарі, та це ж наша земля. Ми виміряли її й розорали. Ми народилися на ній, на ній нас убивали, у ній нас поховають. Хай вона й не родить, але ми на ній лишимося. Вона наша — бо ми на ній народилися, працювали на ній, умирали на ній. Ось чому це наша власність, у цьому наше право, а не в якихось папірчиках, списаних цифрами.
Шкодуємо. Це не ми. Це чудовисько. Банк не схожий на людину.
Так, але ж банк без людей не може, завше так було.
Ні, тут ви помиляєтесь — абсолютно помиляєтесь. Банк — це щось інше, ніж людина. Трапляється так, що людина в банку ненавидить те, що банк робить, але банк усе одно це робить. Кажу вам: банк — це щось більше, ніж люди. Це чудовисько. Люди його створили, але він не в їхній владі.
Орендарі закричали: дідо вбивав індіанців, татко вбивав змій на землі. Мо’, ми зможемо вбити банки — вони гірші, ніж індіанці чи змії. Мо’, ми станемо на захист, боронитимемо землю, як татко й дідо робили.
Тут голоси посередників розлютилися. Вам доведеться піти.
Але ж це наша земля, кричали орендарі. Ми...
Ні. Банку, чудовиську вона належить. Вам доведеться піти.
Ми дістанемо рушниці, як дідо, коли індіанці прийшли. Що далі?
Що ж, спочатку — шериф, потім — загони. Ви станете злочинцями, якщо лишитеся тут, ви станете вбивцями, якщо стрілятимете. Банк — чудовисько, а не людина, але він може примусити людей робити те, що захоче.
Але якщо ми підемо, то куди? Як ми підемо? У нас чортма грошей.
Шкодуємо, казали посередники. Банк, якому належать п’ятдесят тисяч акрів, за це не відповідає. Ви сидите на землі, яка не ваша. Може, вам переїхати, і тоді знімете восени врожай бавовни. Може, вам стати на грошову підмогу. Чому б вам не податися до Каліфорнії? Там є робота, а холодів не буває. Там будь-де вийдете — і зривайте помаранчі. Чому б і ні, там урожаї весь рік знімають. І посередники завели мотори та поїхали геть.
Чоловіки-орендарі знову присіли навпочіпки, малюючи в пилу візерунки лозинками, міркували, думали. Їхні смаглі обличчя були брунастими до чорноти, очі поблякли від яскравого світла. Жінки обережно спускалися з ґанків і йшли до чоловіків, а вслід бігли діти, готові, як щось, тікати. Старші хлопці сіли навпочіпки поряд з батьками, наслідуючи дорослих. Виждавши, жінки питали в чоловіків: що той хотів?
І чоловіки на мить поглядали вгору, і в їхніх очах спалахував біль. Нам треба забиратися. Трактор, начальник. Як на фабриках.
Куди ж ми підемо, питали жінки.
Не знаємо. Не знаємо.
І жінки швидко, швидко поверталися додому, женучи перед собою дітей. Вони знали: коли чоловік такий ображений, такий розгублений, то може зірвати злість навіть на тих, кого любить. Вони лишили чоловіків вимальовувати свої думки в пилу.
За кілька хвилин орендар роззирався довкола — дивився на насос, поставлений ще десять років тому і схожий на гусячу шию, з залізними візерунчастими дірочками на носику, і на колоду, де склала голову не одна курка, і на плуг, що валявся під навісом стодоли, і на годівницю, що висіла на кроквах.
Діти купчилися навколо жінок у хатах. Що нам робити, ма’? Куди ми поїдемо?
Жінки відповідали: ми ще нічого не знаємо. Ідіть грайтеся. Але далі від тата. А то надає вам, якщо крутитиметеся поряд. І жінки поверталися до роботи, але всякчас спостерігали за чоловіками, які сиділи навпочіпки в пилу — тривожно думали, міркували.
рактори рухалися дорогами й полями, великі гусеничні трактори, подібні до власне гусениць, такі ж ненажерливі. Вони повзли по землі, прокладали стежку і, котячись по ній, пожирали все. Дизельні трактори зупинялись, але все одно гриміли, доки стояли, а коли рухалися, то починали ревти, і земля стугоніла, дудніла. Короткорилі почвари здіймали пил і занурювалися рилами в нього, просто по землі, по всій землі, через паркани, через палісадники, і розорювали яри, усе прямо і прямо. Вони їхали не по землі, а по власній дорозі, їм байдуже було до пагорбів і струмків, до рівчаків, плотів, будинків.
Чоловік, який сидів на залізному сидінні, не був схожий на людину: рукавиці, окуляри, гумова маска від пилу, яка затуляла ніс і рот,— він був часткою чудовиська, роботом усередині. Грім циліндрів линув над землею, мішався з повітрям і ґрунтом, і ґрунт з повітрям озивалися йому такою ж вібрацією. Водій не мав влади над своєю машиною — вона їхала вперед по землі, зминаючи десяток ферм, і знову прямо. Смикнутися за пультом означало зсунути трактор, але руки у водія не смикалися, тому що чудовисько, яке створило трактор, чудовисько, яке послало трактор сюди, якимось чином просоталося в руки водія, в його мозок і м’язи, напнуло на нього шори й намордник, вп’ялося йому в розум, заткнуло намордником йому рот, намордником скувало спробу протесту. Водій не міг бачити землю, як раніше, він не міг відчути запах землі як свій; ноги його не розминали грудок землі, щоб відчути її тепло і силу. Він сидів на залізному сидінні й керував залізними педалями. Не міг ні підбадьорювати, ні бити, ні проклинати, ні підганяти цю істоту, і тому не міг ні бити, ні проклинати, ні підганяти батогом, ні підбадьорювати себе. Це була не його земля, він не міг їй довіряти чи благати її про милість. Якщо кинуте насіння не давало паростків, водія це не обходило. Якщо молоді паростки в’яли в посуху чи тонули в паводі, водій переймався цим не більше, ніж трактор.
Він любив землю не більше, ніж її любить банк. Він міг захоплюватися трактором, лискучою поверхнею машини, любити її нестримну потужність, ревіння циліндрів,— але це був не його трактор. Позаду трактора котилися лискучі диски, які лезами шматували землю — наче це операція: то праворуч лягали відкраяні шматки, то ліворуч; блискучі диски нарізали землю, укладали її. За дисками тягнулася залізнозуба борона, розгладжуючи невеличкі нарізані грудки, і земля вирівнювалася. Позаду борони котилися сівалки — дванадцять вигнутих залізних фалосів, виплеканих на ливарному заводі, доведених до оргазму, послані шестернями, які ґвалтували землю, примушували до пристрасті. Водій сидів на залізному сидінні й пишався тим, як рівно прокладав смуги землі,— пишався трактором, який йому не належав, пишався силою, над якою не мав влади. А коли врожай достигав і був зібраний, водій не розминав у пальцях розпечених грудок, не пересипав їх. Руки не торкалися цього насіння, і ніхто не чекав тремтливо на вруна. Люди їли те, що збирали, не мали спорідненості з хлібом. Земля народжувала під залізом — і під залізом повільно вмирала; бо її ні любили, ні ненавиділи, не припадали до неї з молитвами і не проклинали її.
Опівдні тракторист зупинявся біля сільської хати і діставав свій обід: сендвічі, загорнуті у вощений папір, білий хліб, солоний огірок, сир, гостру шинку, шматок пирога — фірмово-штамповані, як деталі двигуна. Він їв без задоволення. І селяни, яких ще не вигнали, підходили подивитися з цікавістю на нього, коли водій знімав окуляри й гумову пилозахисну маску, від чого лишалися білі кола довкруж очей, біля носа і рота. Вихлопна труба трактора продовжувала працювати вхолосту, бо паливо дешеве,— краще лишати двигун працювати, ніж знову нагрівати дизель. Цікаві діти юрмилися поруч — обдерта дітлашня, яка стискала в рученятах коржі. Діти пожадливо задивлялися на сендвічі, їхні носи, чий нюх від голоду загострився, зачули солоний огірок, сир і ковбасу. Вони не розмовляли з трактористом. Вони проводжали очима його руку, яка відправляла їжу до рота. Вони не спостерігали, як він жує: їхні очі пантрували за рукою, яка підносила сендвіч. А незабаром і ще не виселений орендар вийшов з хати і сів навпочіпки в тіні біля трактора.
— Ого, та ти ж син Джо Девіса!
— Аякже,— відповів тракторист.
— Так чого ж ти згодився на таку роботу — проти своїх?
— Три долари на день. До біса остогидло плазувати за макову зернину в роті й з голоду подихати. У мене дружина і діти. Усім їсти треба. А тут три долари щодня.