– Ну, і що далі? – відбиваючись від настирних ударів дружини, запитав Іван. – Де ж обіцяне вчора нове життя?
– Ха! – вигукнула Саша. – Буде тобі нове життя! Таке, що й жити не захочеться!
Іван зупинився і здивовано подивився на неї – такого він не міг собі уявити, адже він був страшенним життєлюбом, тож сприйняв слова дружини всерйоз.
– Та не переймайся, жартую я. Хоча хтозна… Просто інтуїція підказує, що цього разу я влізла в дуже небезпечну гру. Чужу гру. Навіть не розумію, що насправді відбувається і чим це може закінчитися.
– Ну якщо так, то добре, – посміхнувся Іван. – Перший раз, чи що?! Давай кілька кілометрів туди й назад? – запропонував легку пробіжку.
– Чекай, попрошу маму посидіти з малим.
За хвилину вони, не поспішаючи, побігли вздовж вулиці, щоразу вітаючись із сусідами.
– Щось змінилося? – нарешті стурбовано запитав Іван. – Я відчуваю, що щось змінилося… в тобі.
– Вчора… – Саша намагалася не збиватися з дихання. – Знаєш, то було наче ініціація. Я пройшла як над прірвою, по канату, балансуючи одними словами. Я зрозуміла, що можу більше ніж просто писати блоги під псевдонімом і лазити по маєтках Хазяїна…
– Що ж ти можеш зробити? Запишешся в опозиційну партію? Чи бомбу кинеш?
– Бомбу?! – засміялася Саша.
– Та з тебе станеться. Але одна бомба нічого не вирішує, ти ж у курсі…
– Так. Але я краще, ніж будь-яка бомба, погодься!
Село закінчилося, починався ліс, вони бігли по приємній м’якій стежці.
– Що ти маєш на увазі? – Іван поглядав на дружину занепокоєно.
– Я буду викликати вогонь на себе. Привертати увагу. Блефувати.
– Немає сенсу. Ти навряд чи комусь цікава. Якби ти мала зв’язки з опозицією, була б відомою журналісткою чи ще кимось, а так… Ну хто ти така? Звичайний юрист, офісний щур! Ти нікому не цікава! – Іван обігнав дружину.
– Е! За щура відповіси! – Саша зі сміхом стрибнула ззаду на могутню спину Івана, і вони повалилися на траву. – Я буду наступати тигру на хвіст! – кричала вона, сміючись і кусаючи чоловіка за вухо. – Гратися з вогнем! Я люблю гратися з вогнем! Так, кажеш, я нікому не цікава, так?!
4
Але перед тим, як стати тигроловом, чи то пак, наступити хижакові на хвіст, Саша взяла відпустку, зібрала малого і поїхала до Криму. Там, біля Нового Світу, від бабусі залишився будиночок, і тепер кожного літа, обов’язково наприкінці серпня – початку вересня, Саша або з батьками, або сама, або з Іваном їздила сюди. В інші літні місяці Саша Крим не любила: натовп спітнілих тіл, галас, неякісні продукти, скрізь черги, космічні ціни, за всі стежки, куди не поткнись, деруть гроші. А у вересні – зовсім інша історія: тихо, спокійно, чисте, наскільки це можливо, море, в якому майже немає відпочиваючих, ціни вгамовуються, місцеві відчайдушно б’ються за останніх клієнтів і скидають ціни. Останнє цього року було напрочуд важливо – так склалося, що наприкінці літа грошей родина майже не мала: багато довелося витратити на ремонт даху будинку, в якому жили, встановити новий котел для опалювання.
Іван знову сидів без роботи, планував чергову бізнес-авантюру, отже Саша розраховувала лише на свої відпускні. Вона склала бюджет витрат: на день виходило не більше ста гривень на двох із Філіпом – малому на морі подобалося, після двох тижнів, що вони провели тут минулого року, він позбавлявся нежиті й аденоїдів у носі на півроку.
Отже, альтернативи поїздці на море Саша не мала і, економлячи на всьому, що тільки можливо, в ті дні розмірковувала над украденими у держави олігархом Кардашем двома мільярдами доларів дуже часто і неквапливо. Інколи шарилася інтернетом, намагалася зібрати до купи свою уяву про таку величезну суму, збагнути, куди її можна витратити: виявляється, чи не найдорожчу віллу в світі можна придбати всього за 300 мільйонів доларів, ну а за два мільйярди можна відлити собі золоті саркофаги фараонів, накупити купу дорогих автомобілів, обзавестись островами і палацами, словом, як виявилося, не така вже це й проста справа – витратити два мільярди доларів, особливо теоретично…