– Діти ще молоді, – раптом він почув голос Ранета. – Хай ще заслужать право чимось керувати!
У залі стало тихо – назрівав конфлікт. Хазяїн гарячково думав, що відповісти, адже Ранет був незалежною людиною, мав свої стосунки з кураторами і крадіями в законі, мав величезні статки, але найголовніше – був дуже розумним і дуже обережним. І якщо він сказав таке вголос, прямо протиставив себе Хазяїну, значить, на то була якась змова, значить, його рухи по просуванню сина і створенню «сім’ї» з єдиним центром управління по відмиванню грошей стали предметом серйозних обговорень в усіх колах. Можливо, вони навіть щось задумали, щоб протистояти невпинному натиску «сім’ї». Але що? Це він з’ясує згодом, а зараз потрібно щось відповідати – так, щоб не впасти в очах присутніх і не образити Ранета.
– Ранете! – усміхнувся Хазяїн. – Всім відомо, як ти виховуєш своїх дітей: ти навіть сина не віддав в академію «Шахтаря», щоб той не втратив відчуття реальності і щоб не виникало бажання у тренерів якось полестити тобі і поставити його на гру. Я думаю, це прекрасний приклад! За Ранета, за правильне виховання наших дітей!
Так він і викрутився тоді, але проблема обізначилась. Наче хтось впустив на підлогу міцну вазу – річ не розбилася, але тріщинки пішли по всій поверхні. Всі зрозуміли, що Хазяїн не жартує – країну він планує передати сину. Про це говорили навіть не його тости, а тихі, але дуже агресивні дії «сімейних» бізнес-структур: Дантист разом із сином генерального прокурора, своїм товаришем, – тепер головою Нацбанка Гарбузом, Куркою, бізнесменом, що виник невідомо звідки і від кого, іншими наближеними міністрами і бізнесменами, почали стрімкий наступ на бізнес-інтереси майже всіх великих гравців по всьому бізнес-фронту.
Не чіпали вони хіба Ранета і Юрка Горлівського – двох найнебезпечніших людей країни, про силу і впливовість яких вони знали не з газет. У 2015 році маячили вибори президента, і потрібні були люди, на яких вони спиратимуться в запеклій боротьбі за владу. Також трохи осторонь стояли брати Збруєви – хитрі, сильні і цинічні. Вони вміли будувати системи і зарекомендували себе вірними людьми, що не бояться взяти на себе відповідальність в публічній сфері, прийняти удар на себе. Але всі вони, як один, остерігалися того, що Дантист порушить всі домовленості і займеться переділом сфер впливу, просто викине їх за борт, наче старий мотлох. Що наразі вже потроху і відбувалося. І два мільярди, спочатку красиво віджатих у «Нафтогазу» Кардашем, а потім заблокованих «сім’ю», – тому яскравий приклад.
Хазяїн нарешті дійшов до своїх улюблених пеньків, що стали знаменитими після репортажів по телебаченню, коли він, послухавшись Ганю, запустив у Міжріччя журналістів. Що смішного в тому, як він стрибав? Хазяїн щиро не розумів. Ну, стрибає людина по пеньках, це дуже корисна вправа для ніг і тулуба, і що смішного?! Він примірився до першого пенька і стрибнув, впевнено став на ноги, перегрупувався і безпомилково, задоволений власною вправністю, пострибав по пеньках далі.
«Конференція з європейцями, – думав він, – має відбутися за два місяці, в середині листопада. Чому вони такі недалекоглядні? Чому так беззастережно вірять в усе, що він їм обіцяє? У чому підступ? Як можна так жити?! Як вони взагалі з таким підходом до життя здобули свої статки, свої держави, міста, будинки, заводи, медицину, футбол та все інше?»
Весь досвід його власного життя говорив про те, що чесність – доля лохів, тобто простакуватих невдах, обдурити яких – законна справа будь-якого чоловіка, що себе поважає. Саме це він і збирався зробити – надурити всіх. І своїх, і чужих, за винятком, звісно, тих, хто все придумував і організовував. А потім…
Потім на нього очікувало життя в своє задоволення тут, у Міжріччі.
Тут він почувався вільно, начебто саме це місце природа і доля спеціально створили для нього. Що й не дивно – з перших відвідин стало зрозуміло, що саме тут мусить бути його житло, саме тут його місце під сонцем. Кінцевий пункт призначення. Та й сама історія Міжріччя говорила про це: першу резиденцію заснували тут на місці стародавнього Спасо-Преображенського монастиря. Як то кажуть, сам Бог велів – із страхом Хазяїна перед невідомим і нездоланним, жахом смерті, з його-то звичками літати на Афон і отримувати там чергові благословення від монахів! Тут святе, намолене місце, якого він буде вартий, коли виконає місію по з’єднанню двох братніх народів, тобто, вибачте, повернення частини народу, що заблукала, в рідний дім, до витоків. Монастир побудували ще в ХІІ сторіччі, а за радянських часів, само собою, знесли, зрівняли з землею; у 1935 році тут збудували перший комплекс відпочинку для керівників республіки, за незалежності комплекс, само собою, занепав. У 2002-му Хазяїн, коли став прем’єр-міністром, шляхом нехитрих і вдалих комбінацій зробив тут свою резиденцією, побудував будинок, а коли став президентом, то через підставні структури (спасибі братанам Збруєвим) приватизував 137 гектарів землі. Буквально за рік-півтора шаленими темпами на них виріс клубний будинок «Хонка» (його улюблене місце відпочинку), можна сказати, що головний палац, гостьовий будинок («будинок Путіна», як називає його Гусляков через те, що там побував сам Володимир Володимирович, якому Гусляков преклонявся наче божеству), дебаркадер «Галеон», спорткомплекс, спа-центр, гольф-клуб, яхт-клуб, гараж, де він розмістив свою улюблену колекцію автомобілів, зоопарк – там він особливо любив спостерігати за страусами, кінологічний центр, величезний парк зі штучними озерами, містки, скульптури і т. д. Куди там маєткам українських гетьманів, мільйонерів або секретарів Центрального Комітету Комуністичної партії, він «зробив» їх усіх! Сам Рокфеллер міг би позаздрити! І якщо він мав колись віддати країну в управління комусь іншому, то ці 137 гектарів будуть тільки його приватною країною, яку він нікому ніколи не віддасть. Він заслужував на такий приз, без сумніву.