І, нарешті, старий Гойзер, коли автор завів з ним мову про Груйтенову «задуманість», вражено глянув на нього й сказав: «Мені б таке ніколи не сяйнуло в голову, але тепер, почувши це слово, мушу визнати: воно не тільки має сенс, а навіть дуже пасує Губертові. Зрештою, він починав свою кар'єру в мене на очах — ми ж бо з ним були двоюрідні брати; зразу після війни (мається на увазі перша світова війна — авт.) я йому трохи допомагав, а потім він мені набагато більше; коли він заснував підприємство, то зразу взяв мене на роботу, хоч мені вже добігав четвертий десяток. Я був у нього головним бухгалтером, повірником, а потім компаньйоном. Сміявся він рідко, це правда, і не тому, що був понурий; у його вдачі щось було від гравця. І як потім сталася катастрофа, я не міг зрозуміти, нащо він це вчинив, може, ця „задума“ справді щось пояснює. Тільки те, що він пізніше вчинив з нашою Лоттою (сердитий сміх), навряд чи було „задумою“.»
Жоден із двадцяти двох колишніх співробітників Г., які пережили його, не заперечує, що він був великодушний, «приємний чоловік, практичний, але приємний».
Доведена одна фраза (її підтвердили, незалежно один від одного, двоє з опитаних свідків), яку Г. сказав 1932 року, коли був на межі банкрутства, мабуть, через кілька тижнів після падіння Брюнінга[7]. М. в. Д. наводить цю фразу так: «Тепер запахло бетоном, хлопці й дівчата, мільярдами тонн цементу, бункерами й казармами», а Гойзер переказує її в такій формі: «Тепер запахло бункерами й казармами, хлопці й дівчата, казармами принаймні на два мільйони солдатів. Як ми ще проживемо півроку, то побачимо все це на власні очі».
Оскільки про старшого Г. є дуже багато відомостей, ми не можемо тут назвати кожного свідка зокрема. Але ми доклали всіх зусиль, щоб зібрати більш-менш об'єктивну інформацію і про цю особу, важливу тільки як фігура на задньому плані нашої картини.
До свідчень Марії ван Дорн про старшого Г. треба ставитися з певною обережністю; оскільки вона була (чи є) майже одного віку з ним і походила з того самого села, то ймовірно, що вона кохала його, принаймні накидала на нього оком і може бути необ'єктивна. В кожному разі, вона дев'ятнадцяти років найнялася хатньою робітницею до Груйтена, який тоді саме одружився; півроку перед тим батько Гелени Баркель запросив його на бал архітекторів, а там сімнадцятирічна Гелена палко закохалася в нього. Чи й сам він так палко закохався в неї, не вдалося докладно з'ясувати. Навряд чи годилося такому молодому подружжю брати в дім дев'ятнадцятирічну сільську дівчину, про яку кожен міг би сказати, що вона сповнена незломленої і незламної життєвої снаги. Певне одне, що Марія про матір Лені майже завжди говорить неприхильно, зате образ батька Лені постає з її слів тільки в найкращому світлі, майже як образ Ісуса Христа чи святого Йосифа в світлі незагасної лампадки, воскової чи електричної свічки або неонової лампи. З деяких висловлювань ван Дорн навіть можна зробити висновок, що за певних обставин вона ладна була стати коханкою Губерта Груйтена. Наприклад, коли вона каже, що 1927 року подружжя Груйтенів «мало не розпалося», а вона готова була віддати Губертові все, що йому не могла вже чи не хотіла дати дружина, то не важко зрозуміти, на що вона натякає. А як вона ще й пошепки додає, правда, ніяково: «Врешті, я ж тоді була ще не стара»,— то вже, мабуть, ясніше про це й не скажеш. Коли авт. прямо запитує, чи не виходить з її слів, що між Груйтенами скінчилися ті інтимні стосунки, які є основою подружнього життя, ван Дорн з властивою їй дивовижною відвертістю відповідає: «Саме так». У її ще виразних карих очах світиться щось недомовлене — авт. має підозру, що вона зробила цей висновок не тільки зі спостережень над їхнім родинним життям, а й над їхньою постільною білизною, яку їй доводилося міняти. На дальше питання, чи не вважає Марія, що Груйтен «шукав собі втіхи десь-інде», вона твердо, рішуче заперечує і додає (авт. майже певний, що в голосі її чути стримувані сльози): «Він жив, як схимник, просто як схимник, а йому треба було не такого життя».
Якщо глянемо на фотографії покійного Губерта Груйтена дитячих знімків ми не брали до уваги, першу пильно роздивилися групову фотографію випускників школи,— то побачимо, що 1913 року це був високий, стрункий хлопець, білявий, темноокий, довгоносий, у ньому видно щось «рішуче», і стоїть він не в такій неприродній позі, як його шкільні товариші, що скидаються на солдатів-новобранців; зразу спадає на думку одностайне пророцтво вчителя, священика й родичів, що дійшло до нас тільки в усній формі, вже майже як легенда: «З нього щось вийде». Що? На дальшій фотографії, 1917 року, бачимо його вісімнадцятирічним, щойно спеченим муляром. З цього знімка вже можна зробити висновок, що дане йому пізніше означення «задуманий» має своє психологічне підтвердження. Зразу видно, що Г.— поважний хлопець; легко помітити, що він лагідної вдачі, але ще дужче впадає в око рішучість і сила волі — риси, які лише на перший погляд суперечать його лагідності. Оскільки він усюди сфотографований анфас — аж до останнього знімка, який 1949 року зробив поганеньким апаратом дівер Лені, вже згадуваний Генріх Пфайфер,— то за тими фотографіями не можна визначити співвідношення між довжиною його носа й решти обличчя; навіть славнозвісний портретист, що 1941 року намалював із нього натуралістичний портрет (олійний, на полотні, досить непоганий, хоч трохи й плаский,— авт. знайшов його в одній приватній колекції дуже несимпатичних людей і зміг оглянути тільки поверхово), не скористався нагодою показати Груйтена хоч би впівоберта; напрошується одне припущення: Груйтен, мабуть,— якщо скинути з нього новомодне ганчір'я,— мав такий вигляд, наче зійшов з якоїсь картини Єроніма Босха.
Якщо на постільні таємниці Марія тільки натякає, то про кухонні говорить відверто. «Вона не любила гострих присмак, а він, навпаки, їв усе гостре,— це вже клопіт, бо мені майже все доводилось готувати в двох одмінах: для неї без присмак, а для нього з присмаками. Дійшло до того, що він пізніше сам за столом додавав собі солі, перцю тощо; ще як він був малий, у селі всі знали, що для нього більші ласощі квашений огірок, ніж шматок торта».
Наступна варта уваги фотографія — з шлюбної подорожі до Люцерна. Можна твердо сказати: пані Груйтен, у дів. Баркель,— чарівна жінка: ніжна, тендітна, лагідна й елегантна; відчувається (ніхто з людей, що знали її, навіть Марія, не можуть цього заперечити), що вона вчилася грати Шумана й Шопена, вільно розмовляє французькою мовою, вміє плести, вишивати і т. д. І — треба додати — відчувається ще одне: з неї, либонь, вийшла б інтелектуалка; звичайно, пані Груйтен, як її й навчено, ніколи навіть не «торкалася» Золя, і можна собі уявити, як вона, мабуть, вжахнулась, коли через вісім років її дочка Лені спитала в неї про своє травлення. Певне, для неї «Золя» й «нечистоти» були майже тотожними поняттями. Лікарки з неї, мабуть, не вийшло б, але їй напевне не важко було б захистити дисертацію з історії мистецтва. Треба бути справедливим: якби їй створили відповідні умови, дали не таку елегійну, а більше аналітичну освіту, вклали в неї менше сентиментальності, а більше душі (коли вже без цього не можна обійтися), й не прищепили тієї церемонності, яку вона винесла з пансіону, то, може, з неї все-таки вийшла б добра лікарка. Певне одне — якби навіть їй потрапили до рук такі фривольні автори, як Пруст і Джойс, вона швидше б стала шанувальницею першого, ніж другого; все ж таки вона читала Енріку фон Гандель-Мацетті[8], Марію фон Ебнер-Ешенбах[9], зачитувалася тим католицьким ілюстрованим тижневиком, який за цей час став букіністичною рідкістю, а тоді був наймодернішим серед модерних видань цього типу, а надто в порівнянні з «Громадським голосом» за 1914—20 роки, який вона також читала. А як ще додати, що на свій шістнадцятий день народження вона дістала від батьків у подарунок передплату на часопис «Ірландське нагір'я», то буде видно, що їй не бракувало не тільки прогресивної, а навіть найпрогресивнішої літератури. Можливо, через те «Ірландське нагір'я» вона була дуже добре обізнана з минулим і сучасним Ірландії, знала такі імена, як Пірс[10], Коннелі[11], навіть такі, як Честертон; її сестра, сімдесятип'ятирічна Ірена Швайгерт, у дів. Баркель, яка в привілейованому притулку для старих у товаристві ніжноголосих папуг «спокійно чекає смерті» (її власні слова), засвідчує, що мати Лені молодою дівчиною «належала до перших, якщо не найперших читачок німецьких перекладів Вільяма Батлера Їтса — я знаю це, бо сама подарувала їй том прози Їтса, що з'явився друком 1912 року, і, звичайно, Честертона». Ми аж ніяк не наміряємося ставити комусь у заслугу його літературну освіту чи дорікати комусь браком такої освіти,— ми тільки хочемо висвітлити тло картини, на якому 1927 року вже з'явилися трагічні тіні. Одне в нас не викличе сумніву, коли ми глянемо на цю фотографію з шлюбної подорожі 1919 року: не знаємо, що б могло вийти з матері Лені, але напевне на куртизанка; вона справляє враження жінки, для якої почуття не мають великої ваги, і вже аж ніяк не має ваги секс, зате для нього секс важить багато; дуже ймовірно, що ця пара — в тому, що вони кохали одне одного, не доводиться сумніватися,— вступила в подружні стосунки без будь-якого еротичного досвіду, і можливо, що перші ночі Груйтен був не те що брутальний, але трохи нетерплячий.
7
Брюнінг Генріх (1885—1970) — німецький політичний діяч, 1930—32 рр.— канцлер; своєю нерішучістю полегшив Гітлерові прихід до влади.
8
Гандель-Мацетті Енріка фон (1871—1955) — австрійська письменниця. Головна тема її численних історичних романів та оповідань — протиставлення католицизму протестантствові.
10
Пірс Патрік (1879—1916) — ірландський поет, розстріляний англійцями за участь в Ірландському повстанні 1916 р.
11
Коннелі Джеймс (1868—1916) — ірландський революціонер, один із керівників Ірландського повстання 1916 р. Розстріляний англійцями.