Выбрать главу

Лені переживала ті гнітючі дев'ять місяців не так тяжко чи, може, не так напружено, як інші, хто стежив за подіями в їхній родині. Вона в цей час — приблизно в липні 1939 року — зглянулась на благання одного юнака, вірніше, зглянулася б, якби він був звернувся до неї з благаннями; щоправда, Лені не знала, чи це справді той, кого вона так палко чекала, знала тільки, що зрозуміє це аж тоді, як зглянеться на його благання. То був її двоюрідний брат Ергард Швайгерт, син лангемаркської жертви і дами, яка про нього казала, що він мав такий вигляд, наче загинув під Лангемарком. Ергард, «через свою природжену нервовість і незвичайну вразливість» (його мати), не зміг подолати такого важкого освітнього бар'єра, як екзамен на атестат зрілості, навіть така безжальна інституція, як «Імперський трудовий фронт», тимчасово відіслала його додому; після того він вирішив здобути «огидний» (означення самого Ергарда, засвідчене М. в. Д.) фах шкільного вчителя і навіть почав готуватися до «іспиту на здібність»[14], аж раптом опинився в іншій безжальній інституції, де зустрівся зі своїм двоюрідним братом Генріхом, який узяв його під свою опіку і, буваючи вдома під час відпусток, досить відверто пробував звести зі своєю сестрою Лені. Він купував їм квитки й «посилав їх у кіно» (М. в. Д.), домовлявся зустрітися з ними після сеансу, «а сам не приходив» (див. вище). Таким чином Ергард не те що більшу частину своєї відпустки, а всю відпустку проводив у Груйтенів, матір же відвідував тільки вряди-годи й гостював у неї так недовго, що та й досі не може з цим змиритися; вона категорично заперечує, що між її сином і Лені існував роман, який міг би скінчитися «чимось серйозним». «Ні, ні і ще раз ні... з тією, з дозволу сказати, дівчиною... ніколи». Але якщо й можна казати щось напевне, то лише те, що Ергард, починаючи від своєї першої відпустки — десь у травні 1939 ржу,— просто-таки обожнював Лені; тут є надійні й авторитетні свідки, особливо Лотта Гойзер, яка відверто заявляє: «Ергард був би безперечно кращий за тих, що траплялися потім, принаймні за того, що з'явився сорок першого року. Але, може, не кращий за того, якого Лені знайшла собі сорок третього». Вона сама признається, що не раз пробувала заманити Лені й Ергарда у своє помешкання й лишити їх там самих, «щоб у них, нарешті, щось вийшло, хай їм чорт. Якого біса ще чекати? Хлопець здоровий, надзвичайно милий. Йому минуло двадцять два роки, а Лені було сімнадцять з гаком. І їй, щиро вам кажу, був саме час любити. Дівчина вже стала жінкою, прекрасною жінкою. Але ви собі навіть не уявляєте, який той Ергард був несміливий».

Тут нам треба, щоб не вийшло ще якихось непорозумінь, охарактеризувати Лотту Гойзер. Рік народження — 1913, зріст — 1 м 64 см, вага — 60 кг, сивувата шатенка, запальна, як порох, з діалектичним мисленням, хоч її й не вчили діалектики, людина, можна сказати, дивовижної відвертості, ще відвертіша за Маргрет. Оскільки в часи Ергарда Лотта мала досить тісні контакти з Груйтенами, вона здається нам куди надійнішим свідком, ніж ван Дорн, що, коли мова заходить про Лені, ладна зробити з неї мало не святу. На запитання про її стосунки зі старшим Груйтеном, про які авт. чув стільки суперечливих думок, Лотта Гойзер також відповіла з властивою їй відвертістю: «Ну що ж, я визнаю, у нас із ним ще тоді могло б щось вийти, і він міг би вже стати таким, як став сорок п'ятого; я не схвалювала майже нічого з того, що він робив, але розуміла його, коли вам ясно, що я маю на думці. Його дружина була надто боязка, надто залякана всією тією кухнею з воєнними замовленнями, вони жахали її, паралізували її волю. Якби вона була активнішої, не такої мрійливої вдачі, то сховала б сина де-небудь в Іспанії чи я знаю де... в якомусь монастирі або в тих своїх феніїв — могла б туди поїхати і все роздивитися. І, звичайно, мого чоловіка й Ергарда також можна було витягти з-під коліс німецької історії. Щоб не було непорозумінь, скажу: Гелена Груйтен була не тільки мила, а й розумна, добра жінка, але вона — не знаю, чи вам ясно, що я маю на думці,— вона не мала сили змагатися з історією, ані з політикою, ані з воєнними замовленнями свого чоловіка, ані зі страхітливим самознищенням, на яке свідомо йшов той хлопець. То вам правду хтось сказав (авт. не назвав Маргрет), що йому впхали в горло цілу Європу — і що ж вийшло з того? Купка лайна, якщо хочете знати, і він опинився віч-на-віч із тією гидотою. Надто багато в ньому було від бамберзького вершника й надто мало від героя Селянської війни. Я ще чотирнадцятирічним дівчиськом, двадцять сьомого року, прослухала в школі курс лекцій про соціально-політичні причини Селянської війни і старанно все законспектувала... Звичайно, я знаю, що бамберзький вершник не має нічого спільного з Селянською війною... Та візьміть-но обстрижіть йому кучері й поголіть його. Що з нього вийде? Що лишиться? Досить-таки дешевенький, примітивний Йосиф Прекрасний. Одне слово, у хлопцеві було надто багато від бамберзького вершника, а в матері — від тепличної троянди, вирощеної на рідкому добриві: вона колись давала мені книжку про такі квітки. То була справді гарна жінка, просто чудова, що там казати, їй тільки треба було дати кілька ін'єкцій гормонів. А хлопець, Генріх? У нього не можна було не закохатися, жодна жінка не лишалася байдужа, коли бачила його, в кожної на обличчі з'являлася чудна усмішка; лише жінки та декотрі розумні гомосексуалісти пізнають на відстані поета. Звичайно, те, що він зробив, було чистим самовбивством, тут навіть нема про що говорити, я тільки питаю себе: нащо він втягнув у ту історію Ергарда? А може, той і сам хотів бути втягненим, хтозна. Два бамберзькі вершники, що надумали разом померти, і вони свого домоглися: їх поставили до муру, і знаєте, що Генріх крикнув перед смертю? „С... я хотів на Німеччину!“ Така освіта, таке виховання, мабуть, по-своєму неповторне, і такий кінець. Та як він уже однаково опинився в тому смердючому вермахті, то, може, й краще, що так сталося. Адже з квітня сорокового по травень сорок п'ятого не бракувало можливостей загинути. Старший Груйтен мав великі зв'язки й добув синову справу через якогось генерала, але ні разу навіть не заглянув у неї, тільки попросив мене розповісти йому основне. Хлопці просто запропонували датчанам гармату з усім начинням: хотіли продати її за фіктивну ціну, як брухт, десь за п'ять марок, чи що. І знаєте, що сказав цей тихий, несміливий Ергард на засіданні військового трибуналу? „Ми помираємо на славу почесному фахові — торгівлі зброєю“.»

Авт. вважав за необхідне ще раз відвідати пана Вернера фон Гофгау, п'ятдесятип'ятирічного добродія, який «після тимчасової праці в бундесвері, де був потрібен мій досвід будівельника») відкрив у флігелі невеличкого замку своїх предків, оточеному ровом з водою, скромне архітектурне бюро, «що проектувало тільки мирні об'єкти, а саме: дачі». Цей Г. (сам він не називає себе бездіяльним, хоч міг би назвати) — приємний сивий чоловік, неодружений; архітектурне бюро для нього, на скромну думку авт.— тільки зручна заслона, щоб можна було годинами милуватися лебедями на ставку, дивитись на працю орендарів у межах і за межами маєтку й гуляти в полі (засіяному буряками), сердито поглядаючи на небо кожного разу, коли в ньому з'являється військовий літак. Г. уникає зустрічей з братом, що живе в замку «через одну операцію, яку він залагодив у відділі, де я тоді був керівником, без мого відома, але скориставшись моїм ім'ям»). На обличчі Г., тонкому, проте вже трохи брезклому, проступає вираз гіркоти — йому прикро не за себе, а швидше за весь людський рід; авт. здалося, що він приглушує це абстрактно-моральне почуття напоєм, який, коли його вживати надміру, може бути дуже небезпечним: вистояним хересом. Принаймні авт. побачив силу-силенну порожніх пляшок з-під хересу на смітнику і багато повних у його шафі «з креслярським приладдям». Довелося кілька разів сходити в сільську пивничку, щоб хоч у вигляді чуток добути ту інформацію, яку фон Г. відмовився дати: сказав, що він «німий як могила».

вернуться

14

«Іспит на здібність» — іспит, що дає право вступу до вищих навчальних закладів без атестата зрілості.