Ось що довідався авт. з розмов, які він провадив під час трьох відвідин пивнички приблизно з десятьма мешканцями Гофгаузена.
Симпатії всіх мешканців села безумовно були на боці бездіяльного Вернера, зате їхня пошана, така велика, що в них аж голос тремтів на саму згадку про нього,— явно на боці його дуже діяльного брата Арнольда. За свідченням мешканців села, Арнольд, працюючи в штабі планування аеродромів бундесверу, яким керував брат, заручився допомогою депутатів Християнсько-демократичного союзу, банкірів, «штовхачів» різних угруповань комітету оборони, натиснув навіть на самого міністра оборони й домігся, щоб «славетний гофгаузенський ліс» і багато прилеглих до нього полів вибрали під будівництво аеродрому НАТО. Ця угода дала «п'ятдесят чи сорок, ну вже щонайменше тридцять мільйонів прибутку» і була залагоджена «в його штабі, але проти його волі, зате за згодою комітету оборони» (мешканець Гофгаузена Бернгард Гекер, фермер).
Гофгау («навіки вдячний Груйтенові за те, що той урятував мене, тоді ще молоду людину, від німецького вермахту, зробивши своїм особистим референтом,— правда, я потім віддячив, коли йому довелося кепсько») ще трохи повагався, а тоді поінформував авт. про загадкову історію Генріха — Ергарда. «Оскільки ви, бачу, так близько берете це до серця, я вам скажу, що там було. Пані Гойзер не знала всіх документів та й усієї проблеми також. Вона одержала тільки протоколи засідань трибуналу, і то не всі, та ще звіт лейтенанта команди, що виконувала вирок. Насправді ж ця справа була така складна, що мені нелегко буде докладно її відтворити. Отже, син Груйтена не хотів скористатися з батькової протекції. Але Груйтен протегував синові всупереч його волі, зокрема подбав — для нього це була ніяка не проблема — щоб хлопця і його двоюрідного брата за два дні після окупації Данії перевели у фінансову частину до Любека. Але він — я маю на увазі старшого Груйтена — не врахував синової впертості: той, правда, поїхав разом із братом до Любека, проте швидко роздивився, куди він попав, і вернувся в Данію, без наказу і без дозволу — при доброзичливому ставленні цей вчинок можна було б вважати за самовільну відсутність, а при недоброзичливому — за дезертирство; проте цю історію ще якось можна було затерти. А те, що вони, зробили потім, уже ніхто не міг затерти: хлопці спробували продати одному датчанинові протитанкову гармату, і хоч датчанин не захотів її купити — то було б справжнє самогубство, та ще й безглузде,— однаково та спроба була тяжким злочином, тут уже ніяка протекція не могла б допомогти... І не допомогла, сталося те, що й мало статися. Буду говорити з вами щиро і признаюся, що хоч ми провадили тоді в Данії велике будівництво і були знайомі майже з усім генералітетом, мені, особистому референтові Груйтена, насилу вдалося роздобути справу його сина, а коли я прочитав її, то вирішив... ну, скажімо... підчистити її, інтерполювати чи... якщо хочете... відредагувати і аж тоді віддати пані Гойзер, що була секретаркою в Груйтена; надто багато там мовилося про „брудні заробітки на війні“,— а я не хотів завдавати йому зайвих прикрощів».
Лотта Г. тяжко зітхає: їй скоро доведеться лишити своє маленьке гарне помешкання в центрі міста з квітником на даху; і так само тяжко зітхає, оповідаючи мені «про ту історію»; вона курить сигарету за сигаретою, раз по раз швидко пригладжує рукою свої рівні, коротко обстрижені сиві коси і ковтає з чашки трохи кави. «Атож, вони загинули, і тут уже нічого не вдієш, чи за дезертирство, чи за те, що хотіли продати гармату, а загинули. І я не знаю, чи вони справді хотіли цього. Мені завжди здавалося, що в їхньому вчинку було дуже багато книжної романтики, і думаю, що вони були здивовані й перелякані, коли їх поставили до муру і пролунала команда: „Вогонь!“ Усе ж таки в Ергарда була Лені, а в Генріха... ну, в того могла бути кожна. Чисто німецька романтика — таке вчинити, і саме там, у Данії, де ми тоді розгорнули величезне будівництво. Ну добре, хай це буде символіч-ч-чно, з трьома „ч“, хай. Коли через кілька днів після того послали на смерть мого чоловіка під Ам'єном, то там було все простіше: він хотів жити, не тільки символічно, і не хотів помирати, навіть символічно, він боявся, та й годі, в ньому було багато гарного, але його зломили в монастирському інтернаті, де він навчався до шістнадцяти років. Хотів стати священиком, а тоді побачив, що то казна-що, та було вже пізно. І в нього лишився той клятий комплекс — відраза до атестата зрілості. Це все, що він виніс з інтернату. Ми тоді познайомилися в організації „Вільна німецька молодь“, співали: „Браття, до сонця, до волі“ й таке інше, знали навіть останню строфу: „Браття, берімось до зброї! На вирішальні бої! За комунізм у двобої сили віддаймо свої“. Тільки, звичайно, нам ніхто не пояснив, що комунізм 1897 року був не той, що двадцять сьомого — двадцять восьмого. І мій Вільгельм був не той, хто міг би взятися до якоїсь зброї, де там. А потім йому довелося-таки взятися до зброї для тих ідіотів, і вони послали його на смерть заради такої дурниці... У фірмі навіть дехто запевняв, що власний батько Вільгельма за згодою Груйтена викреслив його зі списку незамінних працівників, про мене вже пліткували як про жінку Урія, але я такого не робила і не зробила б... Не можна зраджувати такого вірного чоловіка, як Вільгельм, ще й після його смерті я зразу не могла цього робити. А тепер про старшого Груйтена. В нас уже й тоді могло б щось вийти. Найдужче мене чарувала його незвичайна особистість: з високого, кістлявого селянського хлопця з простацьким обличчям вийшов високий, кістлявий пан, великий пан, не будівельник, не архітектор... стратег, коли хочете знати. Саме це мене й чарувало в тому високому, худому, кістлявому чоловікові: його стратегічний хист. Він з таким самим успіхом міг би стати банкіром, анітрохи не розуміючись „на грошах“, коли вам ясно, що я маю на увазі. Він повісив на стіні у своїй конторі карту Європи, понастромлював у неї шпильок та подекуди прапорців, і йому досить було одного погляду на ту карту — дрібниці його не цікавили. Ну й, звичайно, він знав один дуже добрий трюк, який перейняв у Наполеон а,— по-моєму, він читав лише одну книжку: досить примітивну біографію Наполеон а,— дуже простий трюк, а може, то був і не трюк, може, в тому всьому була навіть крихта щирого почуття. Він починав двадцять дев'ятого року з таким, знаєте, розгоном, з сорока робітниками, десятниками і так далі — і йому, незважаючи на кризу, пощастило всіх їх утримати на роботі, він жодного не звільнив, пускався задля цього на ризиковані банкові операції, підписував векселі, брав кредити на шалені проценти — і таким чином року тридцять третього в нього було десь сорок чоловік, що стояли за нього стіною, серед них навіть комуністи, і він також стояв за них стіною, помагав їм геть у всьому, аж до тих випадків, де пахло політикою. І можете собі уявити, що протягом найближчих років усі вони зробили дуже гарну кар'єру, як Наполеонові сержанти. Він доручав їм проекти, знав кожного з них на ім'я, знав, як звати їхніх жінок і дітей, розпитував про них... Йому, наприклад, зразу ставало відомо, коли чиясь дитина в школі лишалася на другий рік абощо. А як він приходив на будову й бачив, що хтось десь не встигає, то брав лопату чи кайло або сідав за кермо вантажної машини і їхав, куди було треба. Завжди з'являвся там, де справді був потрібний. Наслідки ви самі можете уявити. І ще одна таємниця: він був байдужий до грошей. Звичайно, йому потрібні були кошти на прожиток — на одяг, на машини, на різні там хатні речі, ну, часом прийняти гостей абощо. Але великі гроші, прибутки, він зразу вкладав у підприємство, ще й позичав на це. „Бути в боргах, Лотто, по вуха в боргах,— сказав він мені якось,— єдина правильна позиція“. Ну, а його дружина... так, це вона помітила, „що в ньому закладено“... Та як виявилося, що в ньому справді закладено, вона перелякалася: Гелена Баркель хотіла бачити його великою людиною, хотіла бути господинею великого дому і таке інше, але не хотіла бути дружиною начальника генерального штабу. Я скажу вам смішну річ, якщо тільки ви мене зрозумієте: він ширяв у хмарах, а вона була реалісткою, хоч, здавалося б, мало бути навпаки. Господи, мені все те, що він робив, здавалося злочином: усі ті бункери, аеродроми, штаб-квартири. І коли я, бувало, їздила в Голландію чи в Данію і бачила десь на пляжі ті бункери, мені аж гидко ставало. І все ж то була доба сили, доба влади, а він — людина влади, хоч сам він був байдужий до влади, як і до грошей. Його вабила гра, так, він був гравець... але мав одне вразливе місце: сина, який не хотів, щоб його тримали осторонь від того бруду».