Коли авт. спитав Маргрет про Ергарда й Лені, вона посміхнулась і сказала: «Я не хочу та й ніколи не хотіла до всього цього доскіпуватись. Нащо воно мені? В кожному разі, подробиці мене не цікавили. Ну, а якби я знала, що вони цілувалися, обіймались чи й переспали разом,— або тут, у моїй квартирі, або в Лоттиній, або в Груйтенів,— то тільки рада була б, мені подобалося бачити їх разом. Ну, а з тими віршами, що Ергард писав і посилав Лені, то Лені не могла з ними критися, вона за тих кілька місяців уперше стала трохи балакучіша, а потім цілком замкнулася в собі. Хіба не однаково, чи в неї Ергард був перший чи той пришелепуватий Алоїз? Яке це має значення? Не треба про це говорити. Вона кохала його, ніжно й палко, і якщо доти в них нічого не сталося, то сталося б під час другої його відпустки, запевняю вас. Але ви ж самі знаєте, який був кінець, у Данії, коло цвинтарного муру. Годі. Питайте Лені».
Питайте Лені! Добре їй казати. Лені не хоче слухати ніяких запитань, а як і слухає, то не відповідає на них. Старий Гойзер каже про історію з Ергардом, що то була «зворушлива, але чисто романтична пригода з дуже сумним кінцем, і більше нічого». Рахелі немає живої, а Б. Г. Т., звичайно, нічого не знає про Ергарда. Оскільки доведено, що Лені часто їздила в монастир, то Рахелі напевне щось було відомо. Пфайфери ввійшли в життя Лені пізніше, і їм вона безперечно не розповідала б того, що їй було «дороге». М. в. Д., до якої авт., зітхаючи, вдався по допомогу, називає «дорогим» те, що в Лені було з Ергардом.
Авт. мусить спростувати деякі свої надто сквапливі оцінки ван Дорн, зроблені на підставі її свідчень про пані Груйтен. Коли йдеться не про пані Груйтен та її чоловіка, Марія здатна на влучні, психологічно тонкі спостереження. Вона порається в своєму господарстві — то вирве якусь бур'янину між айстрами, калачиками і бегоніями, то кине їсти голубам, то погладить собаку, старого нечистокровного пуделя,— і каже: «Ох, не чіпайте тієї чудової пори в житті Лені. То було як казка! А вони були як принц і принцеса з казки. Вони навіть не приховували, які вони закохані і які близькі одне одному. Я кілька разів бачила, як вони сиділи разом у кімнаті,— це та кімната, до якої Лені тепер пустила жити португальців: Лені дістала з шафи найкращу порцеляну і п'є з ним чай, вона ніколи не любила чаю, але з ним п'є, і він не те що скаржиться на військову службу, а відверто виявляє свою огиду й нехіть до неї, і Лені, щоб потішити хлопця, кладе йому руку на плече, і бачили б ви, як уже самий той дотик збурює його почуття чи його чутливість, назвіть як хочете. Не раз випадала така хвилина, коли він міг би взяти її, вона була готова, хотіла віддатись йому... Якщо вже про це зайшла мова, Лені була тільки трохи нетерпляча, так, нетерпляча... і тіло її було нетерпляче. Вона не була роздратована, зла на нього, ні... Якби вони могли побути разом хоч два чи три дні, то, може, все вийшло б інакше. Я лишилася старою дівкою й не можу послатися на власний досвід, але на чуже життя добре надивилася і спитаю вас: що то за становище, коли хлопець приходить до дівчини з квитком у кишені, коли в нього весь час на думці розклад поїздів, ворота казарми, в які він мусить зайти до певної години, або командний пункт? Я вам скажу, я, стара дівка: відпустка — страшна річ для чоловіка й для жінки. Я бачила це в першу світову війну, ще молодою дівчиною, і в другу, коли була вже дозрілою, спостережливою жінкою. Адже кожен знає, що вони роблять, як чоловік приїздить у відпустку... Це щоразу майже шлюбна ніч, виставлена на загальний огляд... А люди, принаймні в нас на селі, але й у місті також, не дуже делікатні й роблять різні натяки... Так було у Лотти з Вільгельмом, він завжди аж паленів із сорому, дуже вразливий був чоловік. Думаєте, я, може, не знала, що було, коли мій батько під час війни діставав відпустку?.. Ергардові треба було трохи часу, щоб завоювати Лені... А де ж він мав той час, коли завжди поспішав? А йти навпростець він не міг. Його вірші були досить прозорі, вже майже відверті. „Ти та ріка, з якою я зіллюся“ — чи треба ясніше? Йому тільки бракувало часу, це єдине, чого він не мав. Уявіть собі, що він був наодинці з Лені в цілому десь, може, годин з дванадцять... і не мав нахабства. Лені не ображалася за це на нього, їй тільки було сумно, вона ж була готова, авжеж. Навіть мати її знала про це й хотіла цього, повірте мені. Я ж бачила, як вона пильнувала, щоб Лені одягла свою найкращу сукню — шафраново-жовту, з круглим вирізом, щоб почепила на вуха сережки з червоними, мов свіжі вишні, коралами, щоб узула елегантні черевички й напахалась найкращими парфумами... вбирала її, мов наречену; навіть вона знала про це й хотіла цього... Та бракувало часу, тільки часу... Аби ще був хоч один-однісінький день, і вона б стала його дружиною, а не... та що там казати. То була її біда».
Довелося ще раз відвідати пані Швайгерт; консьєржка подзвонила їй, і вона сказала: «Хай зайде». Стара дама саме пила чай, проте авт. не пригостила; не те щоб дуже непривітно, тільки нетерпляче, вона згодилася «вислухати ще кілька запитань, коли вже її силують до цього». Так, її син якось приводив до неї ту «з дозволу сказати, дівчину»,— пані Швайгерт чітко розмежовувала слова «знайомив» і «приводив». Власне, знайомити й не треба було, вона й так давно вже знала дівчину, навіть її невдачі в школі не були для пані Швайгерт таємницею; звичайно, там була «якась закоханість», але пані Швайгерт знов наголошує, що перейти в тривалий зв'язок, подружній, такий, як зв'язок її сестри з батьком тієї дівчини, те почуття не могло. Одного разу, правда, несподівано призналася пані Швайгерт, дівчина приходила до неї і сама, поводилась — треба бути справедливою — надзвичайно чемно, попила чаю і завела розмову на дуже дивну тему... Так, важко навіть повірити: вона цікавилася вересом, спитала, коли він цвіте, чи не тепер? «Це, бачите, було наприкінці березня, тому я мала таке враження, ніби розмовляю з якоюсь недоумкуватою». Чи наприкінці березня — і це воєнного, 1940 року — у Шлезвіг-Гольштейні цвіте верес? Дівчина не мала ніякого уявлення про різницю між звичайними та гірськими луками і про те, що вони лежать не на однаковій висоті над рівнем моря. «Та, врешті,— сказала пані Швайгерт,— все ж минулося гаразд»,— видно, їй синова смерть під кулями карної команди німецького вермахту здається кращим кінцем, аніж його можливе одруження з Лені.
Треба визнати, що пані Швайгерт з властивою їй безжальною чіткістю пролила світло на чимало другорядних деталей: напр., з'ясувала чи принаймні допомогла з'ясувати заплутане питання з «фіннами»,— а тепер, знаючи, що Лені наприкінці березня сорокового року зважилась відвідати Ергардову матір, щоб поговорити про верес у Шлезвіг-Гольштейні, взявши до уваги, що вона, за свідченням ван Дорн, була готова зійтися з Ергардом, а на думку Лотти Гойзер навіть зробити перший крок, і пам'ятаючи про її переживання у вересі під зоряним небом одного літнього вечора, цілком логічно можна дійти висновку, що вона плекала намір поїхати до Ергарда й серед вересу віддатись йому. Навіть коли дивитися на ботанічні й кліматичні умови як на неминучу перешкоду і вважати, що такий намір був заздалегідь приречений на невдачу через холод і вологу, все ж таки можна довести, принаймні авт. знає це з свого досвіду, що в Шлезвіг-Гольштейні в березні деякі місця на вересових луках протряхають і прогріваються, щоправда, тільки на короткий час.