Позаду кожного будинку у великих конусах сохнуть шматки цього брунатного пирога, часто штабель торфу виростає вище даху, і таким чином завжди забезпечений вогонь у каміні, червонясте полум'я, що облизує темні шматочки, полишає світлий попіл — легкий, майже без запаху, майже як сигаретний,— біле мереживо на чорній бразільській сигарі.
Вогонь у каміні робить зайвим один з найменш привабливих (і водночас найбільш необхідних) предметів цивілізованого спілкування — попільничку. Коли гість залишає після себе час, котрий він пробув у домі, у вигляді кількох недокурків, то господиня, звільняючи ці смердючі посудини, помічає в них ще густий, липкий сіро-чорний бруд. Досить дивно, що кожен психолог не вивчав іще основ психології і не відкрив її побічної галузі — «бичкології», тоді б кожна господиня, збираючи подрібнений на недокурки час, щоб викинути його, могла б звернутися по допомогу до недокурків і трохи повправлятися в психології — ось вони лежать, напіввикурені, брутально пожмакані недокурки того, хто ніколи не мав часу й даремно бореться своїми сигаретами проти плину часу за той-таки час; ось Ерот залишив темно-червону смужку на фільтрі; той, хто курив люльку, покинув після себе попіл своєї статечності — чорний, крупчастий, сухий; онде лежать економні рештки, що полишив заядлий курець, бо він докурює сигарету мало не до самих губів, поки запалить наступну. Легко можна було б вивчити основи психології, зібравши кілька грубих доказів у вигляді таких побічних продуктів цивілізованого спілкування. Який гарний вогонь у каміні, що поглинає геть усі сліди; лишаються тільки чайні чашки, кілька горілчаних чарочок і червоний жар у каміні, який господар час від часу обкладає новими шматками торфу.
Так само і найбезглуздіші проспекти про холодильники, подорожі до Рима, «Золоту бібліотеку гумору», автомобілі та повідомлення про одруження — увесь цей потік, який що день, то дедалі зростає завдяки обгортковому паперу, газетам, запрошенням, конвертам, можна одразу ж перетворити тут у вогонь, додавши кілька трісок, підібраних під час прогулянки берегом — уламок від ящика з-під коньяку, клин, змитий хвилею з корабля, сухий, білий і такий чистий; тільки піднеси сірника до вогнища і вже спалахують язики полум'я, і час поміж п'ятою годиною вечора й північчю так швидко поглинається вогнем. Розмовляють неголосно, хто тут кричатиме, того вважатимуть або хворим, або блазнем. Біля каміна можна знехтувати європейськими звичками; о тій порі, коли в Москві вже протягом чотирьох годин, у Берліні протягом двох, навіть у Дубліні протягом півгодини панує темрява, тут понад морем розливається сяйво, і Атлантичний океан наполегливо відгризає брилу за брилою від західного укріплення Європи; рінь сиплеться в море, болотні струмки беззвучно виносять темну європейську землю в Атлантику, лагідно похлюпуючи, вони протягом десятків років по крупиночці змивають цілі поля у відкрите море.
Ті, що нехтують європейськими звичками, пригнічено підкидають до жару свіжий торф — старанно складені шматки, що мають присвічувати під час опівнічної гри в доміно; стрілка повільно ковзає по шкалі радіоприймача, щоб упіймати сигнали точного часу, але виловлює тільки уривки національних гімнів: «єще Польська не згінела...» —«...Бог оберіга королеву...» —«...Маас і Мемель, Еч і Бельт ще й досі є Німеччини кордоном...» (це не вимовляється і не співається, але ці слова закарбовані в цій невигадливій мелодії, наче на валу шарманки) —«...сини Вітчизни вішають аристократів на стовпах...» Повільно гасне зелене вічко радіоприймача, а полум'я ще раз облизує торф: там іще лежить у купці година часу — чотири шматки торфу навколо розжареного осердя. Щоденний дощ починається сьогодні пізно і, немов посміхаючись, тихо сіється на болото, в море.
Гудіння автомобільних моторів — гості роз'їжджаються по домівках,— віддаляється у бік розсипаних по болотах, по пагорбах вогників, де давно вже лежить глибока тінь, а тим часом на березі та понад морем іще видно. Хоча склепіння темряви без жодної шпаринки повільно насувається на небокрай, та однаково ще не зовсім темно, а на Уралі вже знову світає — Європа завширшки всього в одну коротку літню ніч.
13
Якщо Шемесові захочеться випити...
Якщо Шемесові захочеться випити, йому треба добре обміркувати, на який час призначити свою спрагу: поки в селі є приїжджі (а вони бувають не всюди), то можна дати своїй спразі певну свободу, бо чужинцям дозволяється пити, коли заманеться, тож і тутешній може затесатися поміж них і стати біля шинкваса, до того ж, він є фольклорним елементом, що сприяє туризмові. Але після першого вересня Шемесові доводиться регулювати свою спрагу. Поліційна година в будень починається о двадцять другій, а це вже досить прикро, бо теплими, сухими вересневими днями Шемес часто працює до пів на десяту, а іноді ще й довше. А по неділях треба силувати себе, щоб спрага з'являлася або до другої години дня, або — між шостою і восьмою годинами вечора. Якщо обід затягнувся і спрага з'явилася лише після другої години, то Шемес застане шинок, до якого він завжди ходить, замкненим, а шинкар, навіть якщо спраглому, добре грюкнувши в двері, і вдасться його видобути з квартири, перепрошуватиме і не погодиться заради кухля пива або чарочки віскі ризикувати п'ятьма фунтами стерлінгів штрафу, поїздкою до провінційного центру та згаяним робочим днем. У неділю між другою і шостою годинами дня шинки мають бути зачинені, а в місцевому полісменові ніхто не може бути певен — є люди, в яких у неділю після доброго обіду трапляються напади бездоганності, й вони упиваються своєю відданістю законам. Але ж і Шемес добряче пообідав, і потяг до кухля пива аж надто зрозумілий, тож зовсім не такий гріховний.
Тому п'ять хвилин на третю Шемес стоїть посеред сільського майдану й розмірковує. Заборонене пиво смакує в уяві його спраглої горлянки звичайно набагато краще, ніж могло б смакувати легкодоступне пиво. Шемес роздумує: вихід є, можна було б узяти в хліву велосипед, прокрутити педалі шість миль до сусіднього села, бо шинкар у сусідньому селі має дати йому те, в чому відмовляє шинкар у рідному, а саме — пиво. Цей заплутаний закон про випивку має додаткову умову, що мандрівникові, який відійшов щонайменше на три милі від рідного села, не можна відмовляти в цьому прохолодному напої. Шемес усе ще вагається — географічні обставини йому невигідні, але, на жаль, вибирати свого місця народження не можна — тож Шемесові не пощастило, бо найближча пивничка розташована не за три, а за шість миль — надзвичайна невдача для ірландця, бо таке, щоб на відстані шести миль не трапилося жодного шинку, буває рідко. Шість миль туди, шість назад — дванадцяті миль, більш як вісімнадцять кілометрів заради кухля пива, та ще й шмат дороги на гору. Шемес не п'яниця, інакше він не вагався б так довго, а вже давно сидів би на велосипеді та весело бряжчав би шплінтовими монетками в кишені. Йому хочеться випити тільки кухоль пива — шинка була щедро просолена, капуста дуже наперчена, а хіба ж личить чоловікові тамувати спрагу водою з криниці або сколотинами? Шемес роздивляється рекламний плакат, що висить над шинком — величезний, натуралістично змальований кухоль пива, золотисто-брунатний і такий прохолодний гіркуватий напій, а над ним біла, білосніжна піна, яку облизує спраглий тюлень. «А lovely day for a Guiness![82]» О Тантале[83]! Скільки солі було в шинці, скільки перцю в капусті!
Лаючись, Шемес іде додому, виводить з хліва велосипед і сердито натискає на педалі. О Тантале! — А який вплив умілої реклами! Припікає, дуже гаряче, гора крута. Шемес змушений зіскочити з велосипеда й вести його, тримаючи руками за кермо, він упріває й лається, проте його лайка не послуговується сексуальною сферою, як у народів, що п'ють вино, це лайка людини, що віддає перевагу міцним спиртним напоям, куди блюзнірніша й одухотвореніша, ніж сексуальна бо spiritus — це дух! Шемес лає уряд, певне, лає священиків, що вперто підтримують цей незрозумілий закон (бо коли в Ірландії дають дозвіл на утримання шинку, влаштування танцювальних вечорів, встановлюють поліційну годину,— вирішальне слово так само мають вони). І це той самий спітнілий Шемес, котрий кілька годин тому так віддано й вочевидь побожно стояв у церкві та слухав євангеліє.
83
Герой давньогрецького міфа, приречений терпіти страшні муки голоду й спраги, маючи поряд їжу й питво.