Проте спочатку треба було випити чаю, багато чаю і багато розповісти — свою данину гості мали сплатити новинами, бо, незважаючи на радіо та газети, новина набуває справжньої ваги, коли почуєш її з уст того, з ким ти привітався й випив чаю. Ми пили чай в кімнаті з каміном у колишньому (тепер уже занедбаному) панському будинку. Постійна темно-зелена тінь дерев, здається, забарвила в зелене стіни, зеленою патиною вкрила меблі Діккенсових часів. Англійський полковник у відставці, що привіз нас сюди своїм човном,— через своє лисичо-руде волосся і гостру руду борідку він був схожий водночас на Робінзона Крузо й на Мефістофеля,— взяв розмову в свої руки, але, на жаль, я погано розумів його вимову, хоча він люб'язно намагався розмовляти slowly, дуже slowly[91].
Спочатку з усієї розмови я зрозумів тільки три слова: «Rommel», «war» і «fair[92]», а ще раніше я довідався, що порядність Роммеля у війні була однією з улюблених тем полковника; потім мене відволікали діти, внуки, правнуки старого, що заглядали до кімнати або заносили чай, воду, хліб і пироги (п'ятирічна дівчинка зайшла з половинкою печива й поклала його нам на стіл як знак своєї гостинності),— й у всіх у них,— дітей, онуків, правнуків,— були загострені, трикутно-лукаві, серцеподібні обличчя, схожі на маски, що прикрашають ринви на вежах французьких соборів і позирають згори на заклопотану землю...
Джордж сидів із кінокамерою напоготові й чекав заходу сонця, але воно, як мені здалося, вагалось, чи заходити йому того дня, чи ні, довго вагалось, а полковник перейшов від своєї улюбленої теми на іншу: він розповідав про якогось Генрі, котрий начебто став героєм, воюючи в Росії. Старий запитливо поглядав на мене блакитними очима, і я кивав головою — чого я мав відмовляти незнайомому мені Генрі в геройстві, коли Робінзон-Мефістофель того хоче?
Нарешті, як того вимагав сценарій, сонце було готове сідати, воно скотилося до небокраю і до заядлих телеглядачів у Сполучених Штатах Америки, тож ми повільно пішли до берега Шаннона. Сонце сідало швидко, і старий квапливо набив свою люльку, проте викурив її занадто швидко і коли сонце торкнулося своїм нижнім краєм обрію, вона вже не диміла. Але кисет старого був уже порожній, а сонце невпинно сідало. Люлька, яка не димить у зубах селянина, здається мертвою, хоч він і стоїть на тлі призахідного сонця — фольклорний силует, срібне волосся в зеленому сяєві, рожеве у сонячних відсвітах чоло. Джордж швидко пошматував кілька сигарет, напхав у люльку тютюну, блакитний дим заклубочився вгору, а сонце саме наполовину сховалося за сірим обрієм і значно втратило у своїй красі. Люлька диміла, камера скрекотіла, а срібне волосся виблискувало — нова форма кольорових листівок, привіт з далекої батьківщини заплаканим очам ірландців у Сполучених Штатах.
— Як супровід ми дамо якусь гарну мелодію на волинці,— промовив Джордж.
З фольклором так, як із наївністю: коли думаєш, що вона ось, то її вже немає. А коли сонце зайшло, старий стояв трохи засмучений. Сіро-блакитні сутінки випили зеленаве сяйво. Ми підійшли до старого, розшматували ще кілька сигарет і натоптали його люльку. Раптом похолоднішало, звідусіль насунулася вологість, і острів, це малесеньке королівство, населенням якого протягом кількох сторіч були предки старого, здався мені великою зеленою, наполовину зануреною у воду губкою, що всотує в себе знизу вологу.
Вогонь у каміні згас, темний перегорілий торф лежав на червоних жаринах, і, коли ми поволі вирушили до невеличкої гавані, старий підійшов до мене й дивно поглянув — його погляд був мені неприємний, бо здавалося, що в ньому причаїлась глибока повага, а я не був її гідний. Щиро, сором'язливо й запально потиснув він мені руку перед тим, як я сів у човен.
— Роммель,— повільно й тихо промовив він, і в його голосі чулась вагомість міфу, й додав: — Генрі!
Раптом усе, чого я не зрозумів досі, все, що було сказано про того Генрі, з'явилося переді мною, як водяний знак на папері, видимий тільки на світлі. Я зрозумів, що під «Генрі» мався на увазі я. Джордж ускочив до човна — він іще зняв у сутінках церкву святого Кьярана. Джордж усміхнувся, побачивши вираз мого обличчя.
Я набрався духу, щоб спростувати цей міф — і по відношенню до Роммеля, і до Генрі, і до історії було б несправедливо залишити все так, як сталося — та човен уже відв'язаний, Робінзон-Мефістофель запустив двигун, а я закричав у бік острова:
— Роммель не був порядний, а Генрі — не герой, їй-богу!
Але старий зрозумів, певно, тільки три слова: «Роммель», «Генрі» та «герой», і я голосно гукнув одне-єдине слово:
— Ні, ні, ні!..
На цьому невеличкому острові посеред Шаннону, куди дуже рідко потрапляють чужинці, мабуть і через п'ятдесят-сто років, сидячи біля камінів з пригаслим жаром, розповідатимуть про Роммеля, про війну та про Генрі. Ось так проникає те, що ми називаємо історією, у найвіддаленіші закутки світу — не Сталінград, не мільйони загиблих, вбитих, не скалічені європейські міста — війну тут уявлятимуть як Роммеля й порядність, як Генрі, котрий брав у ній участь і гукав із синьої імли, з човна, що вже відпливав: «Ні, ні, ні!» — незрозуміле й тому дуже підхоже для створення міфу слово.
Джордж, сміючись, стояв поруч мене, він сфотографував своєю камерою міф — церкву святого Кьярана в сутінках і сивоголового, розважливого старого. Ми ще й досі бачили його густе білосніжне волосся, що виділялося на тлі муру невеличкої гавані — срібляста цятка в чорнилі сутінок. Невеличкий острів, королівство з усіма своїми помилками й правдами, поринало в Шаннон, а Робінзон-Мефістофель тримав у руках кермо і лагідно усміхався.
— Роммель,— сказав він, і це пролунало як заклинання.
16
І жодного лебедя...
Рудокоса жінка в купе тихо розмовляла з молодим священиком, котрий на мить підводив очі від свого молитовника, опускав їх, бурмочучи далі молитви, тоді знову підводив очі, нарешті згорнув молитовник і поринув у розмову.
— Ви з Сан-Франціско? — запитав він.
— Так,— відповіла рудокоса жінка,— мій чоловік прислав нас сюди. І тепер я їду до свекрів, уперше зустрінуся з ними. В Баллімоті мені виходити.
— Маєте ще досить часу,— тихо промовив священик,— ще дуже багато часу.
— Справді? — тихо спитала молода жінка. Вона була висока, товста й бліда, а дитячий вираз обличчя робив її схожою на велику ляльку. Тим часом її трирічна донька взяла священиків молитовник і напрочуд схоже почала копіювати його бурмотіння. Жінка вже підняла руку, щоб покарати дитину, та священик стримав її.
— Облиште,— тихо сказав він.
Ішов дощ, вода стікала по шибках, селяни плавали човнами по затоплених водою луках і виловлювали своє сіно; на живоплотах висіла покинута на поталу дощу білизна, мокрі пси гавкали на поїзд, вівці тікали навсібіч, а маленька дівчинка у вагоні нібито читала молитовник, зрідка вплітаючи в своє бурмотіння імена, знайомі їй з вечірньої молитви — «Ісус», «діва Марія», а також не забувала і про грішні душі померлих.
Поїзд зупинився, наскрізь промоклий залізничний службовець передав у багажний вагон повні кошики печериць, забрав картонні коробки з сигаретами, пакунок з вечірніми газетами, допоміг схвильованій жінці розкрити парасольку...
Начальник станції сумно дивився услід поїзду, що повільно відходив від вокзалу — начальник інколи питатиме себе, чи він часом не сторож на цвинтарі: адже тут проходять чотири поїзди у день, два в один, два в інший бік, та ще зрідка вантажний, що зажурено плуганиться далі, наче їде на похорон такого ж вантажного поїзда. В Ірландії залізничні шлагбауми захищають не машини від поїздів, а поїзди від машин, і розташовані не паралельно колії, а перетинають рейки впоперек, перекриваючи залізницю. Гарно пофарбовані вокзали трохи нагадують невеличкі будинки відпочинку або санаторії, начальники станцій схожі скорше на санітарів, аніж на своїх войовничих колег у інших країнах, які завжди стоять у диму паровозів, у гуркоті вагонів і віддають честь вантажним поїздам, що пролітають повз них. Навколо невеличких ірландських вокзалів ростуть квіти — на акуратних, доглянутих клумбах, дерева, акуратно підстрижені, і начальник станції посміхається у вікно вагона, що відходить від вокзалу, ніби хоче сказати: «Ні-ні, тобі не сниться, це справді так і є, зараз саме шістнадцять годин сорок дев'ять хвилин, як і показує станційний годинник там угорі». Бо подорожній певен, що поїзд запізнюється, але це не так, поїзд іде точно за розкладом, проте ця точність схожа на шахрайство. Шістнадцять годин сорок дев'ять хвилин — занадто точний час, щоб бути, правдою на цих станціях. Помиляється не годинник, а час, що покладається на хвилинну стрілку.
92
Роммель (гітлерівський фельдмаршал, командував танковою армією у другій світовій війні), війна, порядний