Вівці кидаються врозтіч, корови здивовано дивляться на поїзд, собаки гавкають, а селяни плавають човнами по луках і виловлюють сітками скошене сіно.
Ритмічний речитатив повільно спливає з уст дівчинки, артикулюється у слова «Ісус», «діва Марія», через рівномірні проміжки вклинюється згадка про грішні душі. Рудокоса жінка дедалі більше хвилюється.
— Та не хвилюйтеся,— тихо каже священик,— до Баллімота ще дві станції.
— У Каліфорнії,— зауважує жінка,— тепло й сонячно. Ірландія мені вже чужа. П'ятнадцять років, як я виїхала звідси. Все лічу в доларах, не можу звикнути до фунтів, шилінгів, пенсів, і, знаєте, отче, Ірландія стала сумніша.
— Це все через дощ,— зітхнувши, відповів священик.
— Я ніколи не їздила цією дорогою,— промовила жінка,— а тільки іншою, ще до того, як емігрувала з Ірландії. З Атлона до Голуея їздила часто, але тепер, здається, там живе менше люду, ніж тоді. Тепер там так тихо, що серце зупиняється. Мені страшно.
Священик зітхнув і промовчав.
— Мені страшно,— ще раз сказала тихо жінка.— З Баллімота мені добиратися ще двадцять миль, спочатку автобусом, потім пішки, через болото — я боюся води. Дощ і озера, річки й струмки, знову озера — таке враження, отче, що Ірландія продірявлена. Білизна на цих живоплотах ніколи не висохне, сіно упливе — вам хіба не страшно, отче?
— Всьому виною дощ,— відповів священик,— заспокойтеся. Мені це відомо. Іноді мені теж буває страшно. Протягом двох років я мав невеличку парафію між Кроссмоліною і Ньюпортом, а дощ ішов інколи тижнями, бушувала буря, навколо самі тільки високі гори, темно-зелені та чорні. Ви знаєте Нефін Бег?
— Ні.
— Це там неподалік. Дощ, вода, болото, а коли хтось підвозив мене до Ньюпорта або Фоксфорда, то й там всюди вода — озера або ж море.
Дівчинка згорнула молитовник, вистрибнула на сидіння, обняла матір за шию і тихо запитала:
— Ми й справді потонемо?
— Ні, ні,— відповіла мати, але сама вона була не дуже в тому певна. Знадвору дощ хлюпав по шибках, поїзд важко просувався в пітьму, наче пробивався крізь хмари води. Дівчинка знехотя з'їла бутерброд, жінка закурила, а священик знову взявся до свого молитовника. Тепер уже він, мабуть, не помічаючи того, почав копіювати дівчинку, чітко вимовляючи посеред бурмотіння окремі слова: «Ісус Христос», «святий дух», «діва Марія»,— а потім згорнув книжку.
— Каліфорнія і справді така гарна? — запитав він.
— Чудова,— відповіла жінка і, щулячись від холоду, здвигнула плечима.
— Ірландія теж гарна.
— Чудова,— мовила жінка,— справді, а чи не пора мені виходити?
— Так, на наступній станції.
Коли поїзд прибув до Слайго, дощ іще не вщухав. Попід парасольками цілувалися, під парасольками плакали. Шофер таксі спав, поклавши голову на руки, схрещені на кермі. Я розбудив його,— він належав до того типу людей, що прокидаються з усмішкою.
— Куди? — спитав він.
— До Драмкліф Черч'ярд.
— Але ж там ніхто не живе.
— То й що,— відповів я,— але мені туди дуже хочеться.
— І назад?
— Так.
— Гаразд.
Ми їхали безлюдними вулицями по калюжах. З машини я бачив у сутінках рояль у відчиненому вікні, ноти мали такий вигляд, наче пилюка лежала на них шаром завтовшки з палець. Перукар стояв, нудячись, у дверях свого салону й клацав ножицями, ніби хотів пообрізати нитки дощу. Перед входом до кінотеатру якась дівчина підмальовувала помадою губи, діти, тримаючи попід пахвою молитовники, бігли під дощем, якась стара гукала через вулицю якомусь старому: «Haua je, Paddy[93]?», а він відповідав їй: «I'm allright — with the help of God and his most blessed Mother[94]».
— Ви певні, що вам неодмінно хочеться до Драмкліф Черч'ярд? — перепитав мене тихо шофер.
— Цілком певен — відповів я.
На пагорбах лежала жухла папороть, немов мокре шпакувате волосся колись рудокосої жінки, дві похмурі скелі охороняли вхід до невеличкої бухти.
— Бенбалбен і Нокнері,— промовив шофер, ніби знайомив мене з двома далекими, байдужими йому родичами.
— Онде,— додав він і показав уперед, де з туману виринула церковна дзвіниця; над нею кружляло гайвороння, хмари гайвороння, схожі здалеку на чорні сніжинки.— Ви, певно, шукаєте поле давньої битви?
— Ні,— відповів я,— про битву мені нічого не відомо.
— П'ятсот шістдесят першого року,— почав шофер лагідним тоном екскурсовода,— тут відбулася єдина в світі битва за авторське право.
Я поглянув на нього, недовірливо хитаючи головою.
— Це правда,— запевнив він.— Прихильники святого Колумба переписали псалтир, що належав святому Фініану, і почалася битва між прихильниками святого Фініана й святого Колумба. Полягло три тисячі, але король поклав край суперечці, сказавши: «Так само, як кожна корова повинна мати теля, так і кожна книжка повинна мати копію». Отже, ви не хочете побачити поле битви?
— Ні,— відповів я,— я шукаю могилу.
— Авжеж,— промовив він,— могилу Їтса, а потім ви схочете поїхати до Іннішфрі.
— Ще не знаю. Зачекайте, будь ласка.
Гайвороння злітало зі старих надгробків, каркало, літаючи навколо старої церковної дзвіниці. Їтсова могила була мокра, камінь — холодний, і напис, що його Їтс звелів вибити на своїй могилі, теж холодний, як і ті крижані голочки, що діткнули мене зі Свіфтової могили: «Вершнику, кинь холодний погляд на життя й на смерть — та й рушай далі».
Я поглянув угору — чи не зачаровано лебедів у гайвороння? Але воно зневажливо каркало на мене, кружляючи понад дзвіницею. Розплескане, розчавлене дощами лежало навкруги на пагорбах іржаво-червоне листя папороті. Мені стало холодно.
— Їдьмо,— сказав я шоферові.
— Отже, таки до Іннішфрі?
— Ні,— відповів я,— назад, до вокзалу.
Скелі в тумані, самотня церква, оточена чорним гайворонням, і чотири тисячі кілометрів води по той бік від могили Їтса. І жодного лебедя.
17
Приповідки
Якщо в Німеччині з кимось щось сталося,— чи він запізнився на поїзд, чи зламав ногу, чи збанкрутував,— тоді кажуть: «Гірше не буває». Все, що сталося тільки-що, завжди найгірше. У ірландців майже навпаки — якщо тут хтось зламає ногу, запізниться на поїзд, збанкрутує, то він каже: «It could be worse» — «Могло б бути й гірше». Замість ноги можна було б зламати карк, замість поїзда можна було прогавити царство небесне, а замість банкрутства можна було втратити свій душевний спокій, а банкрутство як таке не може бути для цього причиною. Те, що вже сталося, не буває найгіршим, найгірше ще може статися. Якщо в когось і померла улюблена, глибоко шанована бабуся, але ж міг померти ще й улюблений, глибокошанований дідусь; згорів двір, а курей врятовано — а могли ж і кури згоріти, та й навіть як і вони згоріли, це ще не найгірше — можна ж було й самому загинути, а цього ж не сталося. Та навіть якщо і вмираєш, то позбавляєшся одразу ж від усіх клопотів, а грішникові, що розкаявся, відкрите царство небесне — кінцева мета тривалої земної мандрівки після поламаних ніг, пропущених поїздів та пережитих різного гатунку банкрутств. Нам, на мою думку, коли щось сталося, зраджують гумор і фантазія, в Ірландії вони в таких випадках саме набирають сили. Для того, хто зламав ногу, корчиться від болю або шкутильгає з гіпсом на нозі, думка, що могло бути й гірше,— не просто втіха, а й заняття, що пробуджує в ньому ще й певне поетичне обдаровання, не позбавлене дещиці садизму: досить змалювати муки людини, що зламала собі карк або показати, який вигляд має вивихнуте передпліччя чи розтрощений череп, і потерпілий з поламаною ногою вже втішно шкутильгає собі геть, називаючи себе щасливчиком через таку незначну халепу.