Єдиний коментар самої Лені щодо трьох дальших днів, який дійшов до нас,—«невимовно гидко»; це — і тільки це — враження виклала вона цілком однаковими словами Маргрет, Лотті й Марії. Відомості, добуті з інших джерел, наводять на думку, що А. виявився не дуже делікатним і, в кожному разі, зовсім не винахідливим коханцем. Рано-вранці він потяг Лені до однієї своєї тітки, Фернанди Пфайфер, досить непевної особи, що завдячує своє ім'я батьковим франкофільським і сепаратистським нахилам, які вся рідня, звичайно, заперечує; вона мешкала в однокімнатній квартирці у старому, поставленому ще 1895 року будинку, не тільки без ванни, а й без водопроводу — принаймні в самій квартирі, бо кран є тільки на сходах. Ця Фернанда Пфайфер, що й досі чи, краще сказати, вже знову, бо тим часом їй велось непогано — мешкає в одній кімнатці в старому будинку (на цей раз — поставленому 1902 року), пам'ятає, «звичайно, дуже добре, як ті двоє приперлися до мене: щоб ви знали, були вони схожі не на парочку голуб'яток, а скорше на побитих цуценят. Таж йому годилося бодай відвести її до якогось готелю, коли вже вони так побавились на лоні природи до пристойного готелю, де б вона могла помитись, перевдягтись і взагалі трохи опорядитися. Той дурний хлопчисько зовсім не знав, що таке культура». Сама пані (чи то панна) Фернанда Пфайфер, як здалось авт., свого часу добре знала, що таке «культура». У неї теж славнозвісні пфайферівські коси, і хоч вона вже не молода, далеко за п'ятдесят, і живе тепер не дуже заможно, проте у неї знайшлася пляшка найдорожчого сухого хересу. Той факт, що всі Пф-и, включно з Генріхом, не хочуть і знати Фернанди, «бо вона кілька разів — та ще й без успіху — пробувала держати пивничку», анітрохи не робить її в авторових очах менш вірогідним джерелом. Останні її слова були такі: «Ну, подумайте самі, як то було дівчині сидіти й нудитись у моїй одній кімнатці? І що мала робити я — чи зійти з дому, щоб вони могли собі далі... гм... ну, бавитись, чи, скажімо, грішити... а чи сидіти з ними? Адже тут їй було гірше, ніж у найдешевших номерах, де все ж таки знайдеться вмивальник та рушник і де можна замкнутися». Кінець кінцем надвечір Алоїз вирішив, що треба «рука в руку», з високо піднятими головами, не оглядаючись на гнилу буржуазну мораль, стати перед очі батьків (Ф. Пфайфер); ця фраза теж, певно, не сподобалась Лені, судячи якщо й не з її слів, то зі «зневажливої міни». Тепер важко встановити об'єктивно, чи А. просто трохи туману напускав у манері, засвоєній колись із «Лева Фландрії», чи в нього під впливом «великої й чистої події» (такими прикро нескромними словами, при Лені, назвав він перед тіткою те, що сталося) прорвалась справжня ідеалістична риса натури. Так чи так, а він виявив яскраво виражену схильність до пишних слів, та ще й шаблонних, і зовсім неважко уявити, як Лені з її земною, матеріалістичною, чужою всякій надхмарності та нещирості вдачею насупилася, слухаючи ту балаканину. Вірте чи не вірте непевній тітці, але вона повідомила, що їй здалося, ніби Лені була дуже мало зацікавлена в тому, щоб перебути з А. ще одну ніч у ліжку чи у вересі, і коли А. на хвильку вийшов, вона витягла з кишені мундира відпускну посвідку й розчаровано наморщила носика, побачивши, що відпустка скінчиться ще не скоро. Одне в цьому повідомленні безумовно не відповідає дійсності: у Лені не носик, а таки справжній, повноцінний, бездоганної форми ніс.
Оскільки А. ніяк не виявляв наміру тікати з викраденою дівчиною кудись далі, то пізно ввечері, після того як вони «просиділи цілий день мовчки й випили всю мою каву», їм не лишалося нічого іншого, як справді стати перед очі своїх родин. На велику для Лені прикрість, спершу подалися до Пфайферів, що жили в далекому передмісті, відколи старого Пф. «переведено на службу до міста». Старий Пф., насилу приховуючи тріумф, видушив із себе докір: «Ну як ти міг так учинити з дочкою мого давнього приятеля?»; пані Пф. обмежилася досить млявим: «Ну хіба ж так годиться...» Генріх Пфайфер, якому тоді було п'ятнадцять років, нібито добре пам'ятає, що всі тоді просиділи цілу ніч за кавою з коньяком (коментар пані Пф.: «Задля такої нагоди не шкода...»), укладаючи детальні шлюбні плани; Лені мовчала, бо її й не питано. Врешті вона заснула, а Пф-и далі укладали свої плани, обговорюючи все аж до таких подробиць, як розмір помешкання для молодих та його вмеблювання («Не може ж він оселити дочку менш як у п'ятьох кімнатах — адже це його святий обов'язок перед нею», «Червоне дерево — ніяк не дешевше», «Може, він таки нарешті поставить дім для себе чи принаймні для дочки»). А вже над ранок (усе дальше зі слів Генріха Пф.) Лені «спробувала повестися навмисне зухвало, удаючи з себе шльондру. Викурила підряд дві сигарети, затягуючись глибоко й пускаючи дим носом, і наквацювала губи помадою». Телефоном від сусідів викликали таксі — цього разу пан Пф.: «Задля такої нагоди не шкода...» (Чого? — Авт.) — і поїхали до Груйтенів, куди прибули,— відтепер ми маємо спиратись на свідчення ван Дорн, бо сама Лені, як і раніше, вперто мовчить,— «безбожно рано, тобто десь о пів на восьму». Пані Груйтен після майже безсонної ночі (повітряна тривога і перша застуда малого Курта, її хрещеника) ще була в ліжку й саме снідала «кава, грінки й помаранчевий джем — гадаєте, легко було в сорок першому році помаранчевий джем діставати? Але для неї він усе на світі зробив би»).
«Отак Лені й з'явилась удома, неначе „воскресла на третій день“ — такою вона мені здалася,— підбігла до матері, обняла її, тоді сховалась до своєї кімнати, попросила мене принести їй туди сніданок і — що б ви думали? — сіла за піаніно. Пані Груйтен так, знаєте, спокійно підвелася, прибралася, накинула мантилью — прегарну старовинну річ, вона в роду Баркелів завжди діставалась у спадщину наймолодшій дочці, — вийшла до вітальні, де чекали Пфайфери, й питає приязно: „Чого панство бажає?“ Ну, спершу трохи посперечалися за те „панство“ „Господи, Гелено, чого це ми для тебе раптом „панством“ стали?“,— а пані Груйтен їм: „Я щось не пам'ятаю, щоб ми з вами коли на „ти“ були“,— і тоді стара Пфайфериха сказала: „Ми просимо руки вашої дочки для нашого сина“. Моя пані на те тільки гмукнула: „Гм...“ — і більш нічого; відійшла до телефону й дзвонить у контору, щоб негайно розшукали її чоловіка та прислали додому».
Потім, очевидно, з півтори години розігрували гнітючу мішанку з комедії й трагедії, таку характерну для міщанського сватання. Шістдесят разів прозвучало слово «честь» (ван Дорн запевняє, ніби може це точно довести, бо рахувала й робила рисочки на дверях). «Якби це не про Лені йшлося, мені б смішно було, бо як вони помітили, що пані Груйтен дуже мало зацікавлена в тому, щоб рятувати честь своєї дочки шлюбом з їхнім Алоїзом, то зразу відступили й стали вдаряти на честь свого сина — виставляти його як зваблену дівчину й запевняти, ніби честь їхнього сина як кандидата на офіцерський чин — хоча він і близько не був до того кандидатства — можна врятувати тільки шлюбом. А як почали вихваляти його породу, мов на кінському торгу — гарний чуб, та метр вісімдесят п'ять зросту, та м'язи — це вже було не до сміху».
На щастя, незабаром прибув очікуваний зі страхом старий Груйтен, що повівся («хоча в душі він, либонь, лютував, як несамовитий») «дуже лагідно, спокійно, майже приязно, на превелику полегкість Пфайферам, бо вони всі, звісна річ, потерпали перед ним». Він зразу припинив балачки про честь («І в нас же своя честь є, чи як...» — це старий Пф. і його дружина в унісон, однаковими словами), подивився на А. дуже, дуже задумливо, з усмішкою поцілував дружину в чоло, спитав А., в якій дивізії й полку він служить, «замислився ще дужче», тоді покликав Лені з її кімнати, «ані словом їй не дорікнув», тільки сухо спитав: «А ти як, дочко: брати шлюб чи ні?» Лені, «мабуть, уперше як слід придивилась до А., теж задумливо і якось співчутливо, немовби в неї знов було передчуття (а хіба в неї вже коли було якесь передчуття?— Авт.), і як-не-як, а все ж таки вона втекла з ним з дому, і то з власної волі, от вона й сказала: „Брати“.»