по-третє — Ергард і Генріх;
по-четверте — Ергард, Генріх і А.;
по-п'яте — Ергард і А.;
по-шосте — Генріх і А.?
Безперечне одне: якби Ергард лишився живий, той ще не відкритий небесний прилад дуже тішився б із ваги Лені (ЕОМ теж уміють тішитись), із фантастичної секреторної рівноваги її організму. А тепер — найголовніше питання: чи попала б Лені у випадках 1—6 до Пельцерового квітникарства, а якби виникли внутрішні конфлікти, як би вона поборола їх?
В кожному разі, є підстави гіпотетичне співжиття Лені з А. оцінювати скептично, зате зустріч у шлезвіг-гольштейнському вересі, що її, очевидно, планувала Лені, напевне була б цілком успішна. Нема сумніву також, що заміжжя аж ніяк не спинило б Лені, якби на її обрії з'явився хтось «справжній». Згідно з усім, що ми знаємо про Ергарда, досить легко уявити її дружиною викладача гімназії (основний предмет — німецька мова), дружиною (чи просто супутницею життя) редактора нічних радіопрограм, дружиною видавця авангардистського часопису (і треба тут відзначити, що Ергард також познайомив би її з віршами того німецькомовного поета, з яким її згодом познайомив інший,— Георга Тракля). Можна бути певним, що Ергард і досі кохав би її, а от чи вона його — це навряд чи можна гарантувати більш як на двадцять років; але так само безперечно, що Ергард ніколи в світі не домагався б від неї кохання, посилаючись на якесь право, і це забезпечило б йому на все життя якщо й не конче безумовну вірність Лені, то принаймні її щиру приязнь. Кого ще авт. (несподівано для себе самого) не бачить, то це Генріха; і не бачить його так-таки ніде, ні на якій гіпотетичній роботі чи службі, так само як не бачили його й усі єзуїти.
Тут слід — у зв'язку з певними лексичними довідками — поставити ще питання: а що ж таке найвищі життєві блага? Хто скаже нам, для кого яке життєве благо вище, а яке нижче? Щодо цього в енциклопедичних словниках, навіть авторитетних, є дуже прикрі прогалини. Доведено, що є люди, для яких 2 марки 50 пфенігів являють куди вище життєве благо, ніж будь-чиє людське життя, крім їхнього власного, а є навіть людці, що задля шматка кров'яної ковбаси, який їм подано чи не подано, ладні не вагаючись пожертвувати такими життєвими благами їхніх дружин і дітей, як мир і спокій у родині та споглядання батькового обличчя, хоч раз нарешті веселого й радісного. А як стоїть справа з тим життєвим благом, що його нам вихваляють під назвою «блаженство» (скорочено Б.)? Адже ж, хай йому біс, дехто буває досить близько до Б., коли нарешті назбирає три-чотири недокурки, з яких можна скрутити цілу цигарку, або зможе вицідити півковтка вермуту з викинутої кимсь пляшки, а декому, щоб — принаймні за типово західним звичаєм експрес-кохання — побути щасливому яких десять хвилин, а точніше кажучи, щоб похапцем злягтися з жаданою для нього (неї) в даний час особою, потрібен приватний реактивний літак, яким можна непомітно для особи, що згідно з церковними й цивільними законами має забезпечити йому (їй) Б., за час між сніданком і полуденною кавою хутенько злітати до Рима, до Стокгольма чи навіть (правда, для цього потрібен уже час аж до наступного сніданку) до Акапулько.
Треба тут остаточно констатувати, що досі багато НЛО (нерозпізнаних літаючих об'єктів) з багатьма ЕОМ ще не відкрито.
Приміром, де реєструється відчуття душевного Б., а де фізичного; де відображається графічно, як на кардіограмі, функція наших кон'юктивальних залоз; хто рахує наші С. І, коли ми нищечком плачемо вночі? І хто, нарешті, дбає про решту наших С.— С. II та С. III? Та хай йому чорт, невже автори повинні самотужки розв'язувати всі ці проблеми? Навіщо ж тоді вся наша наука, коли вони пускають оті безбожно дорогі ракети, аби привезти з Місяця трохи пороху чи простого каміння, а тим часом ніхто не може бодай знайти на небі той НЛО, де б можна добути інформацію про відносність життєвих благ? Чому, наприклад, деяким жінкам за право зовсім недовгий час поспати з ними платять дві вілли, шість автомобілів і півтора мільйона марок готівкою, і в той же час — як доводять статистичні дані — у одному старовинному славному місті, де за традицією дуже поширена проституція, тоді, коли Лені було сім-вісім років, молоді дівчата віддавались чоловікам і навіть задовольняли бажання тих клієнтів, які вимагали додаткових любовних утіх, за чашку кави вартістю в вісімнадцять пфенігів (разом з чайовими офіціантові двадцять, а точніше сказати дев'ятнадцять і вісім десятих, але який монетний двір буде карбувати монети вартістю 0,1 чи 0,2 пфеніга, що їх на один нещасний пфеніг мусить іти аж десять чи відповідно п'ять) та за сигарету вартістю два з половиною пфеніги, отже, загалом за 22,5 пфеніга?
Можна гадати, що стрілки вимірювальних приладів життєвої ЕОМ бігають по циферблатах як шалені, мусячи відзначати такі величезні коливання в ціні тієї самої послуги — від 22,5 пфеніга до приблизно двох мільйонів марок.
І якої чутливості прилади потрібні, щоб зареєструвати, скажімо, таке життєве благо, як сірник, ба навіть не цілий, і не півсірника, а четвертинку сірника, що нею в'язень увечері припалює свою цигарку, в той час як інші люди — зовсім не курці до того ж! — держать у себе на письмовому столі, хтозна й на що, газові запальнички з два кулаки завбільшки?
Що це за порядки? І де ж правда на світі?
А втім, ми тільки побіжно зазначаємо, що багато питань лишаються відкритими.
Про візити Лені до Рахелі відомо дуже мало, бо черниці того монастиря у зв'язку з певними своїми планами, на які натякала Маргрет, але які ще треба буде розкривати, не дуже охочі виставляти на світло дружні взаємини Лені з Рахеллю. І в цьому випадку доводилося зважати на інтереси одного свідка, що виявив перед авт. надмірну відвертість і вже дорого заплатив за те; йдеться про садівника Альфреда Шойкенса, що в 1941 році, як інвалід війни, без руки й ноги (йому тоді не минуло ще й двадцяти п'яти років) був посланий до монастиря за садівника й помічника сторожа і, як видно, досить добре знав про відвідини Лені. Його пощастило розпитати тільки двічі, бо після другої розмови з авт. його переведено до іншого монастиря, на Нижній Рейн, а коли авт. розшукав Шойкенса й там, того перевели кудись іще далі, а авт. одна вельми енергійна черниця, сестра Сапієнція, досить недвозначно натякнула, що ніхто не зобов'язаний давати йому довідки про кадрову політику ордену. А що зникнення Шойкенса майже збігається в часі з відмовою сестри Цецілії прийняти автора для четвертої розмови, цього разу виключно про Рахель, то автор підозрює якісь махінації чи інтриги і вже навіть знає, в чому річ: орден пробує пустити в світ щось на зразок культу Рахелі, а може, навіть домогтися її беатифікації чи канонізації, і з цього погляду «шпиги» (так названо його самого) для черниць небажані, а Лені ще більше. Все ж таки, поки Шойкенс говорив і йому того не боронили (бо не здогадувалися, про що він говорить), він посвідчив, що до середини сорок другого року щотижня двічі, а то й тричі потай пускав Лені до Рахелі — власне, впускав її через свою сторожку в монастирське подвір'я, «а там вона вже й сама знала, де що». Лотта, що ніколи не почувала великої пошани до цієї «таємничої містичної черниці», не може повідомити про неї нічого, а Маргрет, здається, Лені розповіла тільки про смерть Рахелі. «Зниділа вона там,— сказала вона мені,— зсохла з голоду, хоч я останнім часом щоразу приносила їй попоїсти, а як вона померла, то її просто закопали в саду, без надгробка й без нічого. Я коли прийшла востаннє, відчула, що її вже нема, а Шойкенс мені сказав: „Шкода праці вже, панночко, шкода праці — чи, може, з землі вигребете?“ Я тоді пішла до ігумені й стала допитуватися, де Рахель, але мені сказали, що вона виїхала, а коли я спитала, куди, ігуменя наче злякалась і відповіла так: „Дитино моя, чи ви вже зовсім схибнулися?“ А я й досі рада,— провадила Маргрет,— що більш не пішла туди з нею і що мені пощастило відрадити Лені заявляти до поліції, бо це могло б вилізти боком — і самій Лені, й монастиреві, й усім. З мене вистачило отого „Господь близько“ — і як я уявляю, ніби він справді вступає в двері...» (Тут навіть Маргрет перехрестилася).
«Я, звісно, питав себе (Шойкенс під час останніх авт. відвідин, коли йому ще не замкнули рота), що це за молодичка, завжди така шикарна й у такій шикарній машині; дружина чи коханка якогось туза, думав я — бо хто ж тоді ще міг у власній машині кататись: тільки наці або промисловці.