V
Ті, хто народився пізніше, можуть спитати, яким це чином у 1942/43 роках вінки могли вважатись воєнно важливою продукцією. Відповідь така: похорони й під час війни мусили відбуватися з якнайбільшою гідністю. І хоч вінки тоді й не були такою великою цінністю, як сигарети, все ж вони являли дефіцитний товар, щодо цього немає сумніву, і були потрібні, а для війни ще й психологічно важливі. Потреба самих лише державних установ у вінках була величезна — для жертв бомбардувань, для солдатів, померлих у госпіталях, а що, крім того, звичайно, «час від часу дехто помирав і своєю смертю» (Вальтер Пельцер, колишній власник квітникарства й тодішній роботодавець Лені, що тепер живе на ренту з нерухомого майна), та ще «досить часто усяким високопоставленим діячам влаштовувалися урочисті офіційні похорони різного класу», то всякі вінки, «від найскромніших, зовсім скупо оздоблених і до здоровезних обручів, проплетених трояндами» (Вальтер Пельцер), були воєнно важливі. Тут не зовсім доречно віддавати належну шану державі в ролі організатора похоронів, однак можна вважати науково доведеним, історичним фактом, що похоронів відбувалось багато, вінки були потрібні як державним установам, так і приватним особам, а отже, Пельцерові пощастило забезпечити своїй майстерні вінків статус воєнно важливого підприємства. І що далі прогресувала війна, тобто що довше вона тривала (ми особливо підкреслюємо зв'язок між прогресуванням і тривалістю), то дефіцитніші, зрозуміло, робилися вінки.
Якщо комусь, може, здається, ніби виготовлення вінків це не бозна-яке велике мистецтво, то ми повинні — хоч би заради Лені — рішуче заперечити йому. Завважте, що є різні типи конструкції основи й різні типи остаточного оздоблення вінка, і що між конструкцією та оздобленням конче треба дотримувати єдності, і що існують різні способи та техніки виготовлення основи вінка, і що дуже важливо знати, яку зелень треба взяти на даний тип основи і яку на оздоблення; що існує дев'ять різних видів зелені, яка йде на основу, двадцять чотири види — на покриття основи, сорок два на китички й розетки (що разом називаються вставки) й двадцять дев'ять — на перев'язі у вінках римського взірця, а загалом це становить сто чотири види зелені, і якщо навіть деякі з цих видів збігаються, тобто можуть іти й на основу, й на покриття, й на вставки (що знов-таки поділяються на китички й розетки), і на римські перев'язі, то все ж лишається п'ять різних категорій уживання й складна система зразків переплетення, а отже, й тут панує принцип: знати де і знати як. А кому з тих, хто дивиться на плетіння вінків згорда, як на другорядне діло, відомо, коли ялинове гілля вживають на основу, а коли на оздоблення, і коли та де слід використовувати тую, ісландський мох, мишачий терен, магонію чи тсугу? Хто з них знає, що зелень завжди повинна лежати щільно і що для всіх плетільних операцій потрібна неабияка вправність? Отож не можна не визнати, що Лені, яка досі знала тільки легку й несистематичну канцелярську роботу, тепер ступила зовсім не на гладеньку стежку, взялась за ремесло, яке не так легко опанувати, і потрапила трохи не в мистецьке ательє.
Можливо, нема потреби нагадувати, що «римський вінок» на якийсь час став непопулярним тоді, коли на передній план випихалось усе германське, однак заперечення проти нього враз припинились, коли виникла «вісь» і Муссоліні досить різко виступив проти знеславлення римського вінка; після цього прикметник «римський» можна було цілком вільно повторювати на всі лади аж до середини липня сорок третього року, коли, внаслідок зради Італії, його викорінено остаточно (коментар одного досить впливового діяча нацистської партії: «У нас у Німеччині більше не буде нічого римського, навіть похоронних вінків»). Кожен уважний читач відразу зрозуміє, що в критичних із політичного погляду ситуаціях навіть плетення вінків не може бути цілком безпечним ділом. А що римський вінок, крім усього, був наслідуванням кам'яних вінків на фасадах давньоримських будівель, то знайшлося й ідеологічне обгрунтування його суворої заборони. Він, мовляв, «мертвий», а всі інші види вінків — «живі». Вальтер Пельцер, дуже важливий свідок того періоду життя Лені, хоч сам людина не зовсім чистої репутації, зміг більш-менш переконливо довести, що наприкінці сорок третього й на початку сорок четвертого року до ремісничої палати надходили на нього заяви «від заздрісників та конкурентів», і на його особистій справі з'явилася «смертельно небезпечна» (Пельцер) позначка: «Й досі робить римські вінки». «Сто чортів, у ті часи за це можна було головою заплатити!» (П.) Звичайно, після 1945 року, коли постало питання про його не бездоганне минуле, Пельцер спробував довести («і не тільки цим»), що він належав до людей «переслідуваних з політичних мотивів», і ті спроби були не безуспішні — на жаль, як доводиться відзначити, завдяки сприянню Лені. «Бо ж ті вінки справді вона, Лені — тобто Пфайфер — вигадала: тугі, гладенькі вінки з вересу, наче полаковані, і публіка, можу вас запевнити, просто хапала їх. Звісно, з римськими вінками вони не мали нічого спільного — то був винахід Пфайфер. Але я за них трохи-трохи не заплатив головою, бо в них побачили варіант римського взірця».
І тепер, після двадцяти шести років, на обличчі в уже сімдесятирічного Пельцера, що живе на ренту з нерухомого майна, з'явився досить правдоподібний вираз переляку, і він мусив відкласти сигару, бо його видимо почав душити кашель. «І взагалі,— те, що я для неї зробив, усе, що я там покривав... було справді смертельно небезпечне, куди страшніше, ніж підозра, що ти виготовляєш римські вінки».
З десятьох осіб, із якими Лені довгий час працювала в майстерні разом, день у день, у тісному колективі, авторові пощастило розшукати аж п'ятьох — включно з самим Пельцером та його квітникарем Грунчем. Якщо Пельцера й Грунча, властиво, слід уважати за начальників Лені, то з тих вісьмох, із котрими вона працювала як більш-менш рівна, лишається ще троє.
Пельцер живе на околиці міста, в архітектурній споруді, яку він сам скромно називає «бунгало», однак її сміливо можна назвати розкішною віллою,— це чималенький-таки дім з жовтої цегли, тільки на вигляд одноповерховий, бо в просторому підвалі міститься шикарний бар, колекційна кімната, де Пельцер улаштував щось на зразок музею вінків, приміщення для гостей і чудово обладнаний винний погріб; після жовтого (цегла) на другому місці стоїть чорний колір: залізна огорожа, двері, брама гаражу, віконні рами — все чорне. Виникає небезпідставна асоціація з гробницею. Пельцер живе в тому домі з дружиною досить меланхолійної зовнішності, Євою, у дів. Прумтель; їй років шістдесят п'ять, і обличчя її, колись вродливе, псує вираз гіркоти.
Альберт Грунч, уже вісімдесятирічний, живе, «забившись у свою нору, фактично на кладовищі» (Г. сам про себе), в мурованій (цегляній) коморі, розгородженій на дві кімнатки й кухоньку; звідти є хід до обох його теплиць. Грунч не нажився на розширенні кладовища, як Пельцер (та й не хотів наживатися, треба сказати), і завзято держиться за «ті чверть гектара теплиць, що я йому здуру колись подарував» (Пельцер). «Виходить практично так, що адміністрація парку й кладовища зітхне полегшено, коли він уріже... коли він випустить... ну, скажімо, коли він відійде в кращий світ».
Посеред кладовища, що давно поглинуло не лише кілька гектарів Пельцерового квітникарства, а й інші теплиці та каменярські майстерні, Грунч живе майже автономним життям: одержуючи по старості пенсію («Я ж таки подбав за нього».— П.), не платить за помешкання, сам вирощує для себе тютюн та всю городину і, будучи вегетаріанцем, майже не має клопоту з харчами; з одежею також — він-бо й досі носить пошиті ще 1937 року штани старого Груйтена, які йому в 1944 році подарувала Лені. В квітникарстві Грунч (за власними словами) цілком перейшов на «сезонні квіти у вазонах» (гортензії до проводів, цикламени та незабудки до Дня матері, а на різдво маленькі ялинки у вазонах, оздоблені стрічками та свічками, для могилок — «чого лишень вони не тягнуть на ті свої могилки!»).