У пані Гельтоне був чудовий чай, втричі міцніший, ніж у черниць, і дуже смачні тістечка, от тільки занадто часто — вже втретє — простягав авт. руку до срібного портсигара, хоча попільничка завбільшки з горіхову шкаралупку навряд чи могла вмістити попіл і недокурок третьої сигарети. Безперечно, пані Гельтоне жінка розумна й стримана; а що авт. не суперечив її сепаратистським поглядам і навіть охоти не мав суперечити, то, незважаючи на його нестриманість у курінні й питті чаю, її прихильність до нього, здається, не згасала.
«Можете собі уявити, як я тремтіла весь час, хоч насправді зовсім даремно, бо родичі тієї Ліани Гельтоне так ніколи й не з'явились на обрії; але ж у Пельцера могли провести сувору перевірку персоналу, та й, крім того, там ще були отой клятий наці Кремп, і Ванфт, і шовіністка Цефен — із нею я працювала за одним столом. Сам Пельцер має і завжди мав геніальний нюх; він, видно, відчув, що я не цілком твердо стою на ногах, бо як він почав занадто відверто й зухвало оту крутню з вінками, а я злякалася, що не через себе, а через нього вклепаюсь у халепу, та сказала йому, що хочу звільнитись, то він глянув на мене так чудно й перепитав: „Ви хочете звільнитись? А ви можете дозволити собі це?“ Я певна, що він не міг знати нічого, тільки нюхом відчув, але тоді я сполошилась і взяла свою заяву назад, а він, звісно, помітив, що я справді сполошилась, а отже, мала на те причину, і потім при кожній нагоді наголошував моє прізвище так, ніби фальшиве; а про Ільзу Кремер він, звичайно, знав, що її чоловіка як комуніста замордували в концтаборі, та й у Пфайфер він щось відчув і тут уже своїм нюхом натрапив на серйозніший слід, ніж міг сподіватися він сам і всі ми. Що Лені Пфайфер і той Борис Львович симпатизують одне одному, було досить помітно — і само собою дуже небезпечно, але щоб таке — стільки відваги я від неї не сподівалася. І ще одним Пельцер показав свій добрий нюх: у сорок п'ятому він зразу дізнався, що квіти називаються flowers, тільки з вінками трохи схибив — називав їх circles[16], і американці спершу думали, він говорить про якісь таємні гуртки».
Пауза. Недовга. Кілька запитань авт., що під час тієї паузи сяк-так умостив у срібну шкаралупку третього недокурка і, розглядаючи книжкові полиці на всю стіну, бездоганно акуратні, з симпатією відзначив, що томики Пруста, Стендаля, Толстого й Кафки дуже потерті — не брудні, не заяложені, а саме потерті, зношені, як улюблена одежина, без кінця прана й лагоджена.
«Так, я люблю читати, особливо перечитувати вже не раз читані книжки — Пруста я вперше прочитала ще двадцять дев'ятого року, в перекладі Беньяміна... то що ж вам сказати про Лені? Золото, а не дівчина — так, я кажу „дівчина“, хоч їй уже під п'ятдесят,— тільки дуже близько зійтися з нею не можна було ні у війну, ні потім; не те щоб вона була відлюдкувата, ні, просто тиха й дуже мовчазна... приязна, але мовчазна й трохи з норовом. Мене там були прозвали „дамою“, а потім, як прийшла до нас на роботу Лені, стали з нас „дві дами“, але за якихось півроку від неї прізвисько відпало, й знов лишилась тільки одна „дама“ — я. Дивна річ — я лиш багато пізніше здогадалася, що робило Лені такою незвичайною, майже незбагненною: в неї була пролетарська натура, так, так, у всьому, в ставленні до грошей, до часу саме пролетарська; вона могла б досягти багато чого, тільки не хотіла. Це не від браку почуття відповідальності й не від нездатності взяти на себе відповідальність за щось, ні, а що вона вміє бути розважною й передбачливою, це вона, мабуть-таки довела: майже півтора року тривав той її роман, з Борисом Львовичем, і ніхто з нас, ані однісінька душа б не повірила в те, ані разу їх не застукали вдвох, а я можу вас запевнити, що й Ванфт, і Шельф, і той плюгавець Кремп пильнували їх невсипуще, аж мене іноді страх брав, і я думала: якщо між ними справді що є, то змилуйся над ними, боже! Найнебезпечніш було спочатку, коли між ними — навіть із практичних причин — ще й не могло бути нічого, і в мене, звичайно, часом виникав сумнів: а чи вона, власне... розуміє, що робить? Бо вона була досить наївна. І, як я вже сказала, її нітрохи не надили гроші, власність. Ми всі заробляли, з надбавками, понаднормовими тощо, від двадцяти п'яти до сорока марок на тиждень, а потім Пельцер ще почав нам платити, як він казав, акордну премію за кожен вінок — по двадцять пфенігів, і ті гроші ділились на всіх, тож набігало ще по кілька марок, однак Лені потребувала на саму каву принаймні дві тижневі платні щотижня, і це не могло для неї скінчитися добром, хоча вона мала ще якісь прибутки від свого будинку. Я часом думала, та й досі думаю: вона справжнє диво. Дуже важко сказати, глибока в неї душа чи мілка, і хоч це, може, звучить парадоксально, але я гадаю, що і те, й те: і дуже глибока, і дуже мілка воднораз, тільки одним вона не була ніколи: вітрогонкою. Що ні, то ні.
В сорок п'ятому році я не одержала ніякого відшкодування, бо ніяк було з'ясувати, чому я ховалась від переслідування: як сепаратистка чи як єврейка. Сепаратистам, звичайно, відшкодування взагалі не виплачувалось, а як єврейці — спробуйте-но, доведіть, що ви збанкрутували навмисне, аби відвернути від себе увагу. Чого я добилась, та й то лише через одного знайомого у французькій армії, то це ліцензії на квітникарство й квіткову крамницю, і тоді, наприкінці сорок п'ятого, я взяла Лені до себе на роботу, коли їй скрутно доводилося з дитиною; і вона пробула в мене двадцять чотири роки, аж до сімдесятого. Не десять, не двадцять, ні, більш як тридцять разів пропонувала я їй завідування філією, навіть пай у фірмі, і вона могла б стояти за прилавком, у гарненькій сукні, обслуговувати покупців, так ні, вона воліла стовбичити в холодному задньому приміщенні, в халаті, плести вінки та в'язати букети. Ніякого честолюбства, ніякого прагнення вибитись вище. Я часом думаю, що вона просто мрійниця. Трошечки схиблена, але дуже мила мрійниця. І, звичайно, і в цьому я вбачаю щось пролетарське й водночас розпещене: ви знаєте, що вона, сама бувши робітницею, з платнею щонайбільше п'ятдесят марок на тиждень, усю війну держала їхню давню служницю — і знаєте, що та їй пекла власноручно щоранку? Свіжі булочки, свіжісінькі, аж мені часом слини повен рот набігав, і я, хоч недарма звали мене „дамою“, іноді ладна була сказати: „Серденько, дай раз укусити, ну дай раз укусити, будь ласка!“ І вона б дала, будьте певні — якби ж тільки я попросила; і сама вона тепер, коли їй так припекло, могла б у мене грошей попросити — але знаєте, яка вона ще, крім того? Горда. Така горда, як бувають тільки королівни в казках. Ну, а щодо її художнього хисту в плетінні вінків, то тут її перехвалюють: звичайно, вона була вправна й здібна, але як на мій смак, її робота занадто філігранна, занадто тонка, наче гаптування, а не гарне грубе плетиво; з неї вийшов би добрий ювелір, але з квітами — вас, мабуть, здивує — часом треба поводитись рішуче й безцеремонно, а вона не вміла цього: в її роботі була впевненість, однак без сміливості. А втім, як зважити, що вона ніде не вчилась, то й це було просто чудово — так швидко пристосуватися».