Діставши більш-менш виразне уявлення про те, як важко було навіть високопоставленому добродієві зробити щось для радянського військовополоненого, авт. знову вирушив до Богакова, озброївшись солоними огірками та двома квитками на кольоровий фільм «Раянова дочка». Богаков, якому тим часом принесено гнучку трубку від кальяна й приладнано до мундштука, щоб «годящіше» було курити, бо трубку він може держати навіть у покорченій руці («так я не мушу раз у раз ловити випнутими губами мундштук»), зробився навдивовижу балакучий та відвертий і, оповідаючи про Бориса, не спинявся й перед подробицями інтимного, ба навіть якнайінтимнішого характеру.
«Власне,— сказав він,— не треба було навіть суворого Віктора Генріховича, щоб звернути увагу на історичну недоречність такого винятково годящого становища. Найбільше бентежила хлопця ота виразно відчутна невидима рука, що перекидала його з табору до табору й нарешті приземлила в тій годящій майстерні, де, окрім інших переваг, була ще одна: там топилося, а це взимку сорок третього — сорок четвертого року було знаєте яке годяще діло! І як я нарешті шепнув йому, хто це ним опікується, гадаєте, він заспокоївся? Був час, коли він навіть про свою дівчину думав з недовірою: чи не підіслав її, за гроші, той добродій? Взагалі він був просто неймовірно вразливий, і йому прикро дошкуляло ще одне: постійна стрілянина поблизу того вельми годящого квітникарства. Ви не подумайте, ніби хлопець був невдячний, ні, боронь боже, він був щасливісінький, та що вдієш, стрілянина його страшенно нервувала».
Тут слід з'ясувати читачам, що поховання німецьких мерців усіх категорій узимку 1943—1944 року вимагало нових і нових рекордів не тільки від цвинтарних сторожів, плетільників вінків, священиків, промовців-бургомістрів, місцевих діячів нацистської партії, командирів військових частин, учителів, товаришів, керівників підприємств,— виділеним для салюту солдатам гарнізонної охорони теж доводилося без перепочинку давати залпи в повітря. На головному кладовищі з 7-ї години ранку до 6-ї вечора не вщухала густіша або рідша, залежно від числа покійників, причини смерті, рангу та посади, стрілянина. Ось дослівна цитата зі свідчення Грунча: «Здебільшого видавалось, наче то не кладовище, а військовий полігон чи принаймні тир. Звичайно, салют повинен лунати, наче один постріл — я ж сам у сімнадцятому році як фельдфебель ландштурму не раз командував салютами,— але цього ідеалу майже ніколи не досягалося, і виходило щось наче перебіжний вогонь або випробування нового кулемета. Ну, а до того ще падали час від часу бомби, ухали зенітки, отож чутливим до шуму людям нелегко доводилось, а як часом відчиниш вікно та вистромиш носа, то й пороховим димом тягло, хай навіть лише з холостих набоїв».
З ласки читачів, авт. тут дозволить собі, як виняток, ще одне зауваження: цілком можливо, що салютувати час від часу посилали ще не призвичаєних до стрільби молодих солдатів; їм, певне, здавалося дуже чудно стріляти над головами священиків, зажуреної рідні покійників, офіцерів та нацистських тузів, і вони, можливо, теж нервувались, за що їх, треба сподіватися, ніхто не осудить. Звичайно, там пролито не одну С. І, видно було багато П. й відчувалося глибоке С. III, і навряд чи хто з рідні покійників міг лишатися цілком незворушний, а помітне на багатьох обличчях С. III, як і перспектива самому колись бути похованому під рушничний салют, напевне, аж ніяк не могла впливати на солдатів заспокійливо. Горда жалоба не завжди бувала така вже горда, отож на кладовищі щодня функціонувало кілька сот, якщо не тисяч сльозових залоз і втрачався контроль над мозковими стовбурами, бо не одне почувало там, що завдано удару по його найвищому життєвому благу.
Богаков: «Звісно, та недовіра до дівчини тривала недовго, день чи два, а після того, як вона доторкнулась до нього і з ним таке сталося (??)... ну, ви ж самі знаєте, що буває з чоловіком, коли він давно не мав жінки... авжеж, із ним те сталося, коли дівчина поклала руку йому на руку, на столі, куди вона приносила свої вінки. Так воно й було. Він сам мені розповів: і хоча з ним, звичайно, це діло вже бувало, але ж тільки вві сні, а наяву ще ніколи, то він і збентежився, і воднораз його сповнило таке страшенно годяще почуття. Ви знаєте, він, сердега, був зовсім наївний, вихований у пуританському дусі, і в тому, що називають „статеве життя“, нічогісінько не тямив. І тоді виявилось те, про що я можу вам сказати, тільки коли ви заприсягнетеся всім святим (авт. так і зробив! — Авт.), що ніколи не скажете про це тій дівчині (авт. цілком певен, що Лені можна б відверто все сказати, вона б нітрохи не засоромилась, а може, ще й зраділа б, дізнавшися про таку річ) — Борис іще ні разу в житті не гостював у жінки. (Автор здивовано звів брови, і Богаков мусив пояснити). Еге ж, я завжди так називаю це діло: „гостювати в жінки“. Не те щоб він хотів знати, як воно робиться, ні, він усе ж таки тямив бодай стільки, щоб розуміти, що там уже сама природа підкаже, як і що, коли ти любиш жінку й хочеш у гості до неї. Це він сам знав, тільки... була там ще одна заковика... стонадцять чортів, я ж так любив хлопця, коли хочете знати (авт. хотів це знати.— Авт.), він мені життя врятував, без нього я б загинув, здох з голоду, пропав як муха... і без його довіри. З ким же ще він міг там поговорити, в бісової матері! Я був для нього все — батько, брат, товариш,— і коли в нього почався той роман, я, бувало, цілими ночами лежав і плакав зі страху. Я його остерігав, казав йому: „Ну гаразд, своєю головою ти можеш важити, коли вже так шалено її любиш,— але як же з нею? Подумай лишень, чим вона ризикує: адже вона не зможе навіть звернути на те, що ти, мовляв, присилував її чи згвалтував, бо ніхто однаково не повірить за таких обставин. Май же розум!“ А він мені: „Еге, розум! Якби ти її побачив, то не говорив би про розум, і як я їй скажу про розум, то вона тільки посміється з мене. Вона знає, чим я ризикую, і знає, що я знаю, чим вона ризикує,— але ні про який розум не хоче й слухати. І загинути вона теж не хоче, вона хоче жити — і заразом хоче, щоб ми не прогавили жодної нагоди погостювати одне в одного“,— це слівце він у мене запозичив. І як я потім її побачив та познайомився з нею ближче, то переконався, що про якийсь „розум“ тут справді шкода було говорити. Але ж там була ще одна заковика, що страшенно мучила хлопця. Ще під час громадянської війни, як було йому два чи три роки, мати лишила його перебути в одному галицькому селі, в давньої приятельки, а та приятелька мала бабусю єврейку, і коли саму її розстріляли, то хлопчика взяла до себе та бабуся. Ну, от він і бігав два роки в селі серед єврейських дітлахів, а потім бабуся померла, і хлопчик попав до ще одної бабусі, а чий він, ніхто й не пам'ятав до пуття. І ось та бабуся помітила, що малий Боря ще не обрізаний; вона, звісно, подумала, що це покійна бабуся не подбала, тож треба виправити помилку. І ось тепер він обрізаний. Я як почув, думав — здурію. Я його спитав: „Борисе, ти ж знаєш, що я чоловік без упереджень, то признайся, ти єврей чи ні?“ Він каже: „Ні, якби був євреєм, я б тобі сказав“. Правда, й акценту єврейського у нього не було й сліду... але новина була лиха, бо в нашому таборі вистачало антисемітів, що знущались би з нього або й німцям могли виказати. Я спитав його: „А як же ти викручувався на обшуках тощо?“ Він мені пояснив, що мав друга, студента-медика з Москви, і той, розуміючи, яке це небезпечне діло, акуратненько полагодив йому там, що треба, хірургічною ниткою, коли його призвали до армії. Але тепер там знов розійшлося, бо в нього ж так часто збудження буває. І ось він хоче знати, чи жінки... ну, і так далі. А мені знов причина плавати ночами та потерпати зі страху — не через жінку, я ж не знаю, чи жінки щось таке помічають, ні, просто Віктор Генріхович був страшенний антисеміт, та було й таких декілька, що з само! заздрості та недовіри виказали б Бориса німцям, а тоді... тоді його б ніяка високопоставлена персона не врятувала. Тоді все пропало б».