Ван Дорн, що, як і Маргрет та Лотта, нічого не знала про «хвилину чашки кави» (Лені, очевидно, не вважала цю подію настільки важливою, щоб про неї розповідати), пропонує досить просте пояснення: «Ви знаєте, у Груйтенів це була найзвичайнісінька річ: кожного, хто прийде до них, напоїти кавою. Чи жебрак, чи прохач, чи волоцюга, чи хто в якій справі, чи жаданий гість, чи неприємний — про це ніхто не думав, каву подавали кожному. Навіть Пфайферам, а це вже щось та значить. І треба сказати правду, в такому ділі не було б пощади якраз їй, а не йому. Я завжди думала, що це в них робиться так само, як біля монастирських брам: там наллють черпак юшки кожному, не питаючи, якої він віри, й не вимагаючи, щоб проказав молитву. Ні, вона б налила кави кожному, чи то комуністові, чи ні... я гадаю, що й найклятішому наці теж налила б. Вона просто не могла інакше, і край... ну, і все ж таки, хай хоч які там у неї були вади, у неї широка натура, от і все. Щира, людяна... ото тільки з одного боку — ви розумієте, що я хочу сказати — не пасувала вона йому».
Авт. хотів би тут якнайкатегоричніше підкреслити: не слід думати, ніби в Пельцеровій майстерні вінків наприкінці сорок третього й на початку сорок четвертого року панували чи принаймні були можливі якесь русофільство або прорадянські настрої. Рішучість Лені, хоч з особистого погляду й безперечну, з історичного погляду можна оцінити лише як відносну. Коли згадати, що інші німці (нечисленні) за куди незначніші вияви прихильності до радянських людей ризикували попасти (і попадали) до в'язниці, в концтабори й на шибеницю, то доведеться визнати, що тут ішлося не про свідому демонстрацію людяності, а про об'єктивно й суб'єктивно відносну, і розглядати її можна тільки в зв'язку з усім життям Лені та конкретними обставинами. Якби Лені була не така наївна (а свою наївність вона довела ще в історії з Рахеллю), то, напевне, вчинила б так само — принаймні дальші події дозволяють таке припустити. І якби вона не мала змоги виявити свої природні почуття в матеріальній формі чашкою кави,— то вони б, напевне, вилились у кілька розгублених чи навіть недоладних співчутливих слів, які могли б викликати куди прикрішу реакцію, ніж подана, мов святе причастя, кава. Слід припустити, що їй просто фізично приємно було старанно виполіскувати та витирати чашку; в цьому ще не було нічого демонстративного. Оскільки досі Лені про всі події свого життя (Алоїз, Ергард, Генріх, сестра Рахель, батько, мати, війна) задумувалась лише згодом, багато пізніше, то й тут вона, треба гадати, лише згодом усвідомила, що це вона зробила: не просто дала радянському полоненому чашку кави, а піднесла її, вшанувала цього радянського полоненого, а німця, інваліда війни, принизила. Таким чином, Лені духовно народилась чи відродилась не за ті орієнтовно 50 секунд мертвої мовчанки; її народження чи відродження було не закінченою подією, а тривалим процесом. Коротше кажучи, Лені тільки тоді знала, що вона зробила, коли вже зробить. Вона мусила все матеріалізувати. Не слід забувати, що їй тоді був рівно двадцять один з половиною рік. Нагадаємо, що вона мала натуру дуже залежну від гормональної рівноваги, а отже, й від травлення і абсолютно не схильну до високих матерій. У ній дрімала здатність до прямоти, якої Алоїз не спромігся ні розпізнати, ні розбудити, а Ергард не мав до того нагоди чи не зумів з неї скористатися. Ті хвилини найвищої втіхи — орієнтовно від вісімнадцяти до двадцяти п'яти хвилин,— що їх вона, можливо, пережила з Алоїзом, не мобілізували всього її єства, бо сам Алоїз був нездатний усвідомити парадокс: Лені натура чуттєва якраз тому, що вона не наскрізь чуттєва.
Про наступну вирішальну подію — коли Лені доторкнулась до Бориса — маємо свідчення тільки двох осіб: Богакова, що вже описав саму подію та її фізіологічні наслідки, і Пельцера, єдиного очевидця: більше про неї не знає ніхто.
Пельцер: «Відтоді вона, звичайно, щодня поїла росіянина кавою, і я можу заприсягтися, що другого дня, принісши йому ту каву,— тільки він уже був не в Кремповій групі, де робили основи, а в контрольній, у Гельтоне,— можу заприсягтися, що вона те зробила вже не наївно чи там несвідомо, як собі хочете, бо спершу уважно огляділась, чи ніхто не бачить,— отож, принісши каву, вона простісінько поклала ліву руку на його праву, і хоч те тривало одну мить, але його, видно, наче електричним струмом пронизало. Він аж підскочив на стільці, мов його якась сила піднесла. Я сам усе бачив і можу заприсягтися, хоча вона того не знала, що я все бачу, бо я стояв у темній конторі й стежив за ними крізь скло — пильно стежив, бо мені цікаво було, що ж далі вийде з тієї кави. Знаєте, що я подумав? Може, воно трохи й вульгарно, я знаю, але ми, квітникарі, зовсім не такі делікатні, як дехто гадає; так отож я подумав: ого, ця не гає часу, навпростець іде, видно, їй припікає — і така мене взяла заздрість та ревнощі! Бачте, Лені людина в любовних справах прогресивна, їй було начхати, що за традицією чоловік перший повинен виявити ініціативу; вона сама її виявила, взявши його за руку. Звісно, вона добре знала, що він у своєму становищі ніяк не може виявляти ту ініціативу, та однаково, і з любовного, і з політичного погляду то була велика сміливість, майже зухвальство».
Про обох (про Лені — від Маргрет, про Бориса — від Богакова) я почув дослівно, що вони обоє «зразу спалахнули» і з Борисом, як ми знаємо від Богакова, сталося те, «що буває з чоловіком», а Лені, як повідомила Маргрет, відчула щось «куди прекрасніше, ніж отоді, у вересі, я тобі розповідала».
Пельцер про Борисову роботу: «Я людей знаю, можете мені повірити, і я з першого дня побачив, що Борис, той росіянин, дуже розумний чоловік з великими організаторськими здібностями. Неофіційно він уже на третій день зробився заступником Грунча на остаточному контролі й з Гельтоне та з Цефен ладнав добре: вони фактично були йому підлеглі, але, звісно, не повинні були того помічати. Він був на свій лад митець і досить скоро зрозумів, що тут головне: економія матеріалу. І ніяких емоцій перед написами на стрічках, що напевне мусили бути гидкі йому: „За фюрера, народ і батьківщину“, або „Штурмовий загін № 112“, і цілий день самі свастики та орли, але це його нітрохи не бентежило. Якось я спитав його цілком інтимно, в своїй конторі, де він згодом сам почав порядкувати в шафі зі стрічками та реєструвати їх у книзі: „Борисе, скажіть-но мені відверто, як вам на серці від усіх цих свастик та орлів?“ Він мені відповів, ні на мить не завагавшись: „Пане Пельцер,— каже,— коли вже ви так відверто питаєте, то, сподіваюсь, не уразитесь, якщо я відповім: у цьому є навіть якась утіха — не тільки здогадуватись і знати, а й на власні очі бачити, що члени штурмових загонів теж смертні... ну, а щодо свастик та орлів, то я цілком свідомий свого становища“. Вони обоє з Лені стали для мене майже незамінні, я це підкреслюю, і коли я його не тільки не кривдив, а ще й деякі пільги давав, так само як і їй, то це тому, що мені так було вигідніше. Я ж ніколи не казав і не кажу, ніби я некорисливий ідеаліст... Він був страшенно акуратний хлопець і мав великий організаторський хист. І з людьми вмів дуже добре ладнати: навіть Ванфт і Шельф часом удостоювали його доброго слова. Я вас запевняю, в умовах вільної ініціативи з нього б вийшов неабиякий діяч! Звісно, він був інженер і математику, певно, знав, але ж я вже десять років хазяйнував у майстерні, а Грунч там працював трохи не сорок, а от ні ми обидва, ні навіть великомудра Гельтоне не помітили, що в „основі“ — цебто в тій групі, що робила основи для вінків,— мало людей порівняно з групою оздоблення, а він як почав працювати з Гельтоне в приймальній групі, то зразу помітив. Отже — реорганізація. Цефен перекинули в групу основ, вона трохи побурчала, але я її вгамував, збільшивши платню, а результат — продукція зросла на дванадцять-п'ятнадцять відсотків. Чого ж тут дивуватися, що я сам був зацікавлений, щоб з ним нічого не сталося? Правда, дехто з колег по партії давав мені втямки — часом натяками, а часом і прямо,— щоб я про те дбав, бо він має сильних захисників. Треба сказати, не так воно легко було — і отой зануда Кремп, що всюди свого носа стромляв, і істеричка Ванфт могли нам напаскудити хіба ж так. І жодна душа, навіть Лені і Грунч, не знала, що я виділив йому в своїй приватній тепличці шість квадратних метрів якнайкраще угноєної землі під тютюн, огірки та помідори».