Авт. мусить визнати, що, опитуючи ще живих свідків з майстерні вінків, додержувався лінії найменшого опору: найчастіше відвідував найприступніших. Маргу Ванфт, яка під час другого візиту показала йому спину ще демонстративніше, він виключив зовсім. А що Пельцер, Грунч, Кремер і Гельтоне однаково приступні й в однаковій мірі балакучі — за винятком Кремер, у якої ця остання риса виражена трохи менше,— то робити вибір було нелегко; до Гельтоне принаджували неповторний чай, витончено, з великим смаком обставлений дім, її добре збережена й старанно плекана врода, а також відверто виказуваний нахил до сепаратистських ідей, не тільки в минулому, а й тепер; і єдине, що було йому у Гельтоне трохи не до вподоби,— це малесенька попільничка та видима неприязнь господині до надто завзятих курців.
«Звичайно, наш край (тобто федеральний край Північний Рейн — Вестфалія.— Авт.) має найбільші надходження податків і підтримує фінансово бідніші федеральні краї, але чи спадало кому на думку запросити сюди людей із тих бідніших країв — Шлезвіг-Гольштейну чи Баварії, скажімо,— щоб вони не тільки тягли з нас грошики, а й хоч трохи подихали нашим отруєним повітрям, бо це повітря — одна з причин того, що в нас так багато наживають грошей,— та попили нашої гидкої, смердючої води?.. А що якби ті баварці від своїх кришталевих озер чи гольштейнці від морських берегів приїхали до нашого Рейну скупатись та вилізли з нього, наче вмазані в дьоготь, а може, навіть укачані в пір'я? А погляньте на отого Штрауса, вся кар'єра якого складається з самих таємничих історій, та не тільки таємничих, а просто-таки темних,— як він паплюжить наш край (Північний Рейн — Вестфалію.— Авт.), а за що? Та за те, що у нас трохи прогресивніші порядки. Примусити б його пожити років зо три з дружиною й дітьми в Дуйсбургу, або в Дормагені, або у Весселінгу, нехай би знав, звідки беруться гроші і як їх наживають — ті гроші, що він гребе, а тоді ще нас і паплюжить, бо у нас тут крайовий уряд, хоч і не бозна-який чудовий, але все ж таки не з ХДС, а вже й поготів не тхне ХСС — розумієте, що я хочу сказати? І звідки в мене має взятись оте „почуття єдності?“ Чи я засновувала той їхній райх, чи я виступала коли за його заснування? Ні. І яке нам діло до всіх отих на півночі, сході й півдні? Згадайте-но, як ми попали в цю компанію! Тільки через тих клятих пруссаків — а що в нас із ними спільного? Хто нас запродав у тисяча вісімсот п'ятнадцятому році? Може, ми самі запродались? Чи ми хотіли цього, чи було хоч якесь голосування? Та нічого подібного! Нехай би Штраус скупався в Рейні та подихав дуйсбурзьким повітрям — так де там, сидить у своїй курортній Баварії, та ще й душиться зі злості, як почне щось патякати про „Рейн і Рур“. Яке нам діло до цих темних провінційних елементів? Чи з нас мало своєї темноти? Подумайте-но про це! (Що авт. і пообіцяв). Ні, я була й лишаюсь сепаратисткою! Ну, нехай ще там Вестфалію причеплять до нас, коли вже інакше не можна, але що вона нам дасть? Клерикалізм, святенництво та ще хіба картоплю — я, власне, не знаю, що вони там вирощують, і не цікавлюся, а лісів їхніх і полів ми ж до себе не перенесемо, вони так у них і залишаться, та дарма вже, нехай і Вестфалія. Але більш нікого. Вони й так весь час ображені, мовляв, затирають їх — усе бурчать та скиглять про „малий час на радіопередачі“ та ще про всякі дурниці. Тільки морока з ними. Оце ж бо мені найдужче подобається в Лені, що вона така типова рейнландка. І ще одне я вам скажу, хоч ви, може, й здивуєтесь: у Борисові я вбачала більше рейнського, ніж у всіх інших, крім самого Пельцера, бо в тому якраз така суміш злочинності й людяності, як буває тільки тут, у нас. Це правда, що він нікого не кривдив, хіба лише Кремпа, тому він допікав, де тільки міг, а що Кремп був наці, то можна подумати, ніби Пельцер усе-таки не опортуніст, але це була б помилка: в тому-бо й річ, що він був опортуністом щодо більшості, а сікався тільки до Кремпа, бо того ніхто не любив, навіть обидві нацистки, просто він був неприємний тип, такий гидкий бабій. А все ж таки і його треба судити по справедливості: молодий хлопець, ще в тисяча дев'ятсот сороковому, у двадцять років, утратив ногу — а кому було б легко усвідомити, що та втрата, кінець кінцем, марна? І про те треба пам'ятати, що таких хлопців у перші місяці вітали як героїв, а жінки просто самі чіплялись їм на шию. Та що довше тривала війна, то звичайнішою, банальнішою річчю ставала відтята нога, і згодом чоловіки з обома ногами вже мали більше шансів на успіх у жінок, ніж одноногі чи безногі. Я жінка освічена, сучасна і саме так пояснюю його сексуальний і еротичний статус та психологічне становище. Господи, ну що таке являв собою на початку сорок четвертого року одноногий інвалід війни? Злидень з мізерною пенсією... а спробуйте уявити собі, яке це справляє враження, коли чоловік у найпікантнішу хвилину раптом відстібає ногу! Огидно — і для нього, і для жінки, нехай навіть то повія. (Ох, який-бо в неї добрий чай; і чи має авт. сприймати як вияв прихильності те, що під час третього візиту йому поставлено вже іншу попільничку, завбільшки з невеличке блюдечко?— Авт.). Ну, а потім ще отой здоровий як бугай Пельцер — класичний приклад mens sana in corpore sano[18], що буває тільки у злочинців, тобто я хочу сказати — у людей, які зовсім не мають сумління. Менше сумління — більше здоров'я, це я вам кажу. Той ніде свого не прогавив, ніде. З конвоїрами, що вранці приводили, а ввечері відводили Бориса, він теж робив гендель на коньяку, каві, сигарах — бо ті конвоїри щотижня супроводили ешелони до Франції чи Бельгії й привозили звідти цілими ящиками коньяк, каву, сигари, а то й тканини; у них можна було навіть замовляти товари, як у магазині. Один, Кольб на прізвище, уже літній, досить брудний тип, якось привіз мені з Антверпена оксамиту на сукню; другий, Больдіг, був молодший, із тих, знаєте, веселих нігілістів, які з початку сорок четвертого року фабрикувались масово. Меткий хлопець, нічого не скажеш: мав одне око скляне, протез замість руки й усі груди в орденах і цинічно використовував усе те — й скляне око, й протез, і срібло на грудях,— як козирі в життєвій грі. Йому було начхати на „фюрера, народ і батьківщину“ навіть ще більше, ніж мені, бо коли без фюрера я, звісно, обійшлась би радісінько, то наша рейнська батьківщина, наш рейнський народ не байдужі мені. Той міг, не довго думавши, потягти Шельф, що після Лені була серед нас найсоковитіша, в теплицю, щоб там із нею, як він казав, „мишку піймати“ або „синичку послухати“ — у нього багато було таких висловів,— нібито для того, щоб вона, з Пельцерового дозволу, зрізала йому кілька квіток. Я б не сказала, що він був зовсім несимпатичний — тільки цинік і нігіліст такий, що аж моторошно. Він і Кремпа часом пробував підбадьорити: то кілька сигарет йому тицьне, то лясне по плечу й скаже: „Втішайся війною, друзяко, бо мир буде жахливий!“ Це тоді була така приповідка. Той другий, Кольб, гидкий був тип, усе з руками ліз, лапати. Ну, а щодо Пельцера... по-теперішньому кажучи, з огляду на становище в похоронному господарстві тоді, звичайно, виник чорний ринок на все: вінки, стрічки, квіти, труни,— а на вінки для тузів, героїв та жертв бомбардувань він, звичайно, діставав дотацію. Кому це приємно ховати своїх рідних без вінка? А що й військових, і цивільних умирало дедалі більше, то труни стали використовувати по кілька разів, а потім і взагалі як бутафорію: голий чи майже голий труп, зашитий у парусину, а згодом навіть у мішковину, а ще згодом тільки загорнений, крізь відкидне дно випадав на землю, бутафорську труну лишали ще часинку постояти, навіть прикидали трохи землею про людське око, але щойно відійдуть небіжчикові родичі, салютна команда, бургомістр та інше начальство — „неодмінний жалобний почет“, як казав Пельцер,— щойно вони трохи відійдуть, з очей сховаються, труну зразу витягали, підфарбовували, а могилу квапливо засипали — так квапливо, як на єврейському похороні. Можна було казати: „Прошу, хто на черзі“,— як у перукаря, Пельцера, звичайно, завидки брали, що похоронні бюро стільки деруть за позичені труни та інше причандалля, і він незабаром додумався, що й вінки можна використовувати не раз, а двічі, тричі й навіть п'ять разів. Але, щоб це робити, треба було домовитись із цвинтарними сторожами, підмогоричувати їх. Скільки разів можна вжити один вінок — це, звичайно, залежало від тривкості матеріалу; до того ж це давало нагоду вивідати виробничі секрети конкурентів, щоб запозичити їхні халтурницькі методи. Певна річ, цю справу треба було як слід організувати, дібрати таких спільників, щоб уміли мовчати,— а для цієї ролі годилися тільки Грунч, Лені, Кремер і я. І сказати по правді — ми не відмовлялися. Траплялись нам часом і вінки з сільських квітникарств — зразки справжньої довоєнної якості. А щоб ніхто не помітив, ми діяли як „ревізійна група“. Кінець кінцем, дійшло й до стрічок. Пельцер почав спритно навертати замовників так, щоб вони замовляли написи якнайзагальнішого змісту, а отже, зростали шанси на те, що стрічку можна використати вдруге. Такі написи, як „Від тата й мами“, під час війни потрібні досить часто, і навіть більш індивідуальні, як „Твій Конрад“ або „Твоя Інгрід“, теж мали певні шанси, якщо стрічку випрасувати, трохи підмалювати й сховати в шафу до того дня, поки знову якомусь там Конрадові чи якійсь Інгрід доведеться когось оплакувати. Пельцерова улюблена приповідка в той час — а втім, і завжди — була: „Всяка дрібниця на щось згодиться“. І нарешті Борис подав ідею, що виявилась досить прибутковою — а взяти її він міг тільки з дешевої німецької белетристики,— знов запровадити допотопний напис: „Рідному, оплаканому й незабутньому“. Вийшло те, що нині називають „бестселером“, такою стрічкою можна було користуватись, поки вона не зноситься. І навіть зовсім рідкісні імена, як наприклад „Твоя Гудула“, Пельцер теж зберігав».