Ільза Кремер із цього приводу: «Так, це правда, і я теж допомагала. Влаштовували вечірню зміну, щоб не так було помітно. Він казав, що ніякого блюзнірства тут нема, бо вінки не з могил, а зі смітника. Мені, власне, було однаково. Адже приробіток добрий, та й, кінець кінцем, що в цьому такого поганого? Яка з того користь і кому це поможе, коли вінок зотліє на смітнику? Та врешті хтось таки поскаржився на нього за наругу над могилами й пограбування мерців, бо ж люди приходили другого чи третього дня на кладовище й бачили, що вінка вже немає,— але тут, ніде правди діти, він повівся дуже порядно, нікого з нас не вплутав, навіть Грунча, сам пішов на суд, усе взяв на себе, і мені потім розказував один знайомий, що він дуже спритно боронився, звертаючи все на те національне страшило, що тоді називали „злиденний похорон“. Визнав, що справді припускався деяких порушень, пожертвував тисячу марок на госпіталь і сказав, як мені розповідав той мій знайомий,—„Панове, колеги, друзі по партії! (Адже його справу розглядав не справжній суд, а тільки цеховий комітет та ще потім суд честі нацистської партії). Я борюсь на фронті, незнайомому більшості з вас; але на тих фронтах, що їх ви знаєте краще за мене, хіба вже не дивляться на деякі речі крізь пальці?“ Звісно, на якийсь час він ті фіглі з вінками облишив зовсім, але з кінця сорок четвертого року вже такий розгардіяш почався, що хто там міг іще дбати про таку дрібницю, як вінки та стрічки!»
VII
Оскільки старий Грунч завжди щиро вітав у себе авт. й запрошував приходити ще, той відвідував його кілька разів підряд і разом з ним утішався справді райською тишею, що панує на замкненому кладовищі теплими передосінніми вечорами; дослівно цитовані далі Грунчеві свідчення це зведені докупи результати чотирьох розмов, що всі почались і закінчились у цілковитій згоді між їх учасниками. Під час цих розмов, із яких перша відбулась на лавці під бузиновим кущем, друга — на лавці під олеандровим, третя — під жасминовим і четверта — під рокитниковим кущем (старий Грунч любить переміну і заявляє, що в нього є ще й інші улюблені лавки під іншими кущами), співрозмовники курили, пили пиво, а часом прислухалися до далекого вуличного шуму, майже приємного на такій відстані.
Резюме першого візиту (під бузиновим кущем): «О, це мені подобається, коли наш Вальтерчик говорить про економічні можливості. Він таки справді завжди з них користався, ще дев'ятнадцятирічним, під час першої світової війни, коли служив у польовій господарській роті. Польова господарська рота? Це ті, що прибирають бойовище після бою,— адже там багато лишається того, що може ще придатись армії: каски, рушниці, кулемети, набої, навіть гармати, і кожну фляжку підбирають, кожного загубленого кашкета, ремінь тощо — ну, і, звичайно, там валяються вбиті, а у них здебільшого щось буває в кишенях: фотографії, листи, гаманці, а в гаманцях і гроші; то про Вальтерчика мені один хлопець розказував, що той не гребував і золотими зубами, однаково чиїх солдатів — їхніх чи наших. А саме тоді на європейському фронті вперше з'явились американці, і Вальтерчик на трупах уперше показав те, що він називає діловим хистом. Звісно, такі речі суворо заборонялися, але ж люди — про вас я не кажу — здебільшого помиляються, коли думають, ніби того, що заборонено, й справді не роблять. Ось у цьому якраз Вальтерчикова сила: він не зважає на закони та приписи, а дбає тільки про те, щоб не попастись. Отож він уже з першої світової війни, у дев'ятнадцять років, вернувся з кругленьким капітальцем — чималий жмуток доларів, фунтів та французьких і бельгійських франків, ще й гарненька торбиночка золота. А діловий хист він довів, виявивши дивовижний нюх на нерухоме майно — земельні ділянки з будівлями й без, переважно без, але не минав і з будівлями. В той час долари й фунти були дуже дорогі, а земля, надто на околиці, дуже дешева — там морген, тут морген, по змозі ближче до магістрального шосе, ну, і кілька будиночків збанкрутілих ремісників та крамарів у центрі міста. Потім наш Вальтерчик подавсь на заробітки — так би мовити, в мародери мирного часу: викопував похованих американських солдатів і пакував у цинкові труни для перевозу до Америки; там знов же було на чому руки погріти, і законно, і незаконно, бо ж гидливі американці платили за таку роботу дуже щедро, та й у викопаних часом бували золоті зуби, отже, до нашого приятеля знову пливли долари, і законні, й незаконні, саме коли на них дефіцит був,— а за долари знов діляночки, невеличкі, зате в самому центрі, де прогоряли дрібні бакалійники та ремісники».
Резюме розмови під олеандровим кущем: «Вальтерові було чотири роки, як мене в чотирнадцять віддали до старого Пельцера в науку, і всі ми, як і його батько та мати, називали його Вальтерчик, то вже так воно до нього й прилипло. Гарні то були люди — вона трошки надміру побожна, мало не щодня в церкві, він свідомий безбожник... ну, звісно, зразка дев'ятсот четвертого року. Ніцше читав, певна річ, і Стефана Георге, і не те щоб схиблений був, але трошки химерний; нажива його не дуже цікавила, більше саме квітникарство, досліди, все ганявся за якоюсь мрією, „блакитною квіткою“, одне слово, чи то „новою квіткою“. З самого початку брав участь у молодіжному русі, й мене теж залучив: я й досі ще можу проспівати „Робітничі маси“ від початку до кінця (Грунч заспівав): „Хто злото добуває? Хто оре і кує? Хто тче шовки і сукна? Хто хліб усім дає? Хто всіх збагачувати звик, а сам у злиднях цілий вік? То робітничі маси, то пролетаріат! Хто з ранку і до ночі працює, як воли, щоб інші у розкошах і в лінощах жили? Хто рух всьому на світі дав, а сам не має жодних прав? То робітничі маси, то пролетаріат“.
Отож я чотирнадцятирічним підлітком з найубогішого ейфельського села, яке лишень ви можете уявити, попав у науку до Гайнца Пельцера. Він опорядив мені комірчинку в теплиці, з ліжком, столом і стільцем, якраз біля печі, і харчувався я в нього, і грошей трохи одержував — він і сам харчувався не краще й грошей для себе мав не набагато більше. У нас були комуністичні звичаї, хоч ми не знали цього слова й не тямили, що це таке. Від Пельцерової дружини я одержував посилочки, коли мене до армії забрали тисяча дев'ятсот восьмого року — службу відбувати мене завезли аж на той кінець, у непривітний край, до Бромберга; і куди, ви думаєте, я у відпустку приїздив? Не додому на село, в ту діру, де порядкували чорні сутани, а до Пельцерів. Вальтерчик усе, було, крутиться біля нас і на грядках, і в теплиці — гарненьке хлоп'я, тихе таке, не ласкаве й не понуре, і як добре подумаю, то знаєте, що його зробило не таким, як батько? Страх. У них завжди був клопіт із судами, з простроченими позичками, часом і нам, кільком робітникам, доводилось віддавати свої мізерні заощадження, щоб відвернути катастрофу. Квітникарство тоді ще не було золотим дном, то вже згодом уся Європа схибнулась на квітах. А Гайнц Пельцер до того ж весь час виводив свої „нові квіти“. Він казав, що для нових часів потрібна нова квітка, і йому ввижалося щось зовсім фантастичне, але так він його й не знайшов, хоча цілі роки чаклував над грядками та вазонами, мов той алхімік, змішував, угноював, схрещував... Та виходили в нього тільки дегенеративні тюльпани й звироднілі троянди, якісь бридкі покручі. А у Вальтерчика, як він у шість років пішов до школи, тільки одне слово було в голові: „канавець“ — це він так судових виконавців називав. „Мамо, а сьогодні ще прийде канавець? Тату, а сьогодні більше не прийде канавець?“ Страх, я вам кажу, страх його зробив таким, як він є. Звісно, з гімназією нічого не вийшло, з четвертого класу мусив покинути, став за учня в квітникарстві, начепив зеленого фартуха, й каюк, якраз у чотирнадцятому році, а коли хочете мою думку знати, то в чотирнадцятому році не тільки Вальтеровій гімназичній науці, а всьому, всьому каюк настав. Мені тоді було вже двадцять чотири роки, то я знаю, що кажу: тоді настав каюк усьому соціалістичному в Німеччині. Ох, йолопи клаповухі, як їх обкрутив той смердючий кайзер! І Гайнц, Вальтерів батько, теж це збагнув і покинув нарешті свої дилетантські досліди. Йому, як і мені, довелося натягти мундир, і ми обидва — зі злості, з туги, з розпачу — стали фельдфебелями. Як я їх ненавидів, отих телят-новобранців, отих бравих хлопців, слухняних, вірнопідданих, безмозких! Ненавидів і муштрував без жалю. Так я став „котолупом“ і цілими отарами, цілими батальйонами вимуштровував та випихав їх на фронт із Гакертоєрських казарм, таких самісіньких, як казарми в Бромбергу — в ротну канцелярію третьої роти я б і сонний утрапив. А в кишені, в гаманці, я весь час носив невеличку фотографію Рози Люксембург. Мов ту іконку носив, аж поки й потерлася геть, як іконка. Ну, а в солдатській раді я не був, ні: для мене історія Німеччини скінчилася в чотирнадцятому році... а потім, як відомо, панове соціал-демократи замордували Розу Люксембург, дозволили замордувати... а врешті ще й наш Вальтерчик на війну пішов, і, може, це було найрозумніше — золоті зуби та долари складати. Мати його, Адельгейда, була гарна жінка, колись навіть на вроду незгірша, тільки дуже рано зів'яла, скисла, ніс зробився гострий та червоний, а біля рота гіркі зморшки, те, чого я не терплю, бо бачив їх і в своєї бабусі, й у матері — і на їхніх гарних обличчях видно було тільки страждання, тільки кислий вираз, і вони теж тільки сутанників слухали, і щоранку до утрені, й по обіді молитви, й після вечері знов молитви... правда, нам самим частенько доводилось до церкви чи до цвинтарної каплиці, бо ми позичали коновки на вербну неділю і всяке таке начиння, і тоді нам дуже до речі були Адельгейдині церковні знайомства, і на всяких святах спілок, цехових тощо... але сам я ладен був плюнути на вівтар, лише ради Адельгейди не робив того. А потім Гайнц іще пиячити почав... отож я розумію, що Вальтерчикові не сиділося вдома: подався мертвих американців викопувати, тоді в добровольчий корпус на півроку, до Сілезії, здається, а після того якийсь час побув у місті, пробував виступати на рингу, як професіонал, тільки недовго, трохи й сутенерством підробляв — спершу у зовсім дешевих повій, що за чашку кави продаються, далі в шикарніших... Потім став комуністом, до їхньої партії вступив, тільки знов ненадовго. Говорити багато він не любив, і що його земельні ділянки не дають прибутку, це його не бентежило: квітникарством гребував, це ж бо така робота — руки брудні, земля в шкіру в'їдається, а наш Вальтерчик завжди був чепурунчик і про здоров'я дуже дбав: щоранку гімнастика, й пробіжиться, і під душ, гарячий і холодний, а сніданок удома — кава з цикорію та повидло — був для нього надто вбогий, він мерщій ушивався до своєї сучої кав'ярні, а там яєчка, натуральна кава, коньячок — однаково платили за те все бахурі. І, звісно, при першій змозі автомобіль, хай навіть дешевенький».