Тут до речі буде підбити підсумки й поставити кілька питань, на які читач повинен відповісти сам. Насамперед — статистичні дані й деякі зовнішні подробиці. Хто уявляє собі Пельцера слизьким типом, із сигарою в зубах, той помиляється. Він дуже чепурний чоловік, у костюмі від доброго кравця, завжди носив і носить модні краватки, що личать йому навіть у сімдесят років. Він курить сигарети, на вигляд був і є справжній джентльмен, і хоч раніше ми описували, як він плювався, треба додати, що плюється він дуже рідко, а в згаданому тут випадку його плювок відігравав роль історичного розділового знаку, а можливо, був у ньому й натяк, на чиєму він боці. Він мешкає у віллі, яку не називає віллою. Зріст його 1 м 83 см, вага — за свідченням його сина-лікаря, що лікує і його,—78 кг, чуб дуже густий, колись темний, тепер тільки ледь-ледь сивуватий. Чи справді його слід розглядати як класичний приклад «mens sana in corpore sano»? Чи знав він колись С. І, С. III, і П.? Хоч йому, здається, властива майже непохитна самопевність, до його С. II не пристав би жоден із наведених у підрозділі про С. II прикметників, і коли йому часом трапляється всміхатись, його усмішка схожа скорше на усмішку Мони Лізи, ніж на усмішку Будди. Якщо вбачати в ньому людину, що не боїться зовнішніх конфліктів і не знає внутрішніх, що дожила без жодного внутрішнього конфлікту до липня 1944 року, тобто до сорокачотирьохрічного віку, розширила вп'ятеро батькове підприємство і не гребує «всякою дрібницею», то треба все ж пам'ятати, що він уже в досить поважних літах, у сорок чотири роки, вперше був збитий з позицій непохитної самопевності й з острахом ступив на не знаний йому грунт.
Якщо взяти до уваги ще одну з його прикметних рис — майже непристойно сильну чуттєвість (його звички в тому, що стосується сніданку, цілком збігаються зі звичками Лені), то, можливо, легко буде зрозуміти, в який прикрий внутрішній конфлікт потрапив він з середини сорок четвертого року. А якщо згадати й другу прикметну рису — майже непристойно сильну життєву снагу, то неважко уявити, в який ще прикріший конфлікт потрапив він після липня сорок четвертого року. Авт. пощастило добути дуже важливі дані, що характеризують Пельцерову поведінку під самий кінець війни. 1 березня 1945 року, за кілька днів перед вступом американців до міста, він подав письмову заяву про вихід із нацистської партії й штурмового загону, відмежувався від усіх злочинів, чинених цими організаціями, і оголосив себе (далі цитується його заява, завірену копію якої можна побачити у авт.) «чесним німцем, одуреним і зведеним з пуття». Очевидно, він напередодні вступу американців зумів розшукати ще не зачинену німецьку пошту чи принаймні поштового службовця. Є й квитанція,— звичайно, згиджена печаткою із «збанкрутілим стерв'ятником». Отже, коли американці вступили в місто, Пельцер мав повне право запевняти, що він не член нацистської організації. Він дістав дозвіл держати квітникарство і майстерню вінків: адже, хоч кількість похоронів значно зменшилася, зовсім вони не припинились. Пельцерів коментар про непохитність його ремесла: «Люди вмирали, вмирають і вмиратимуть».
Та перше він мусив якось пережити майже цілий рік війни в дедалі тяжчих умовах, і потроху в нього склалася звичка, коли хтось про щось просив (відпустити з роботи у якійсь справі, або виплатити аванс чи збільшити платню, або видати для роботи ще квітів), відповідати: «Я ж не нелюд». Усі ще живі свідки, що працювали тоді в майстерні, підтверджують, що цей вислів не сходив у нього з язика. «Він ці слова бубонів, мов якусь молитву (Гельтоне), чи то заклинання, ніби сам себе хотів переконати, що він справді не нелюд, і часом вимовляв їх зовсім не до речі — наприклад, якось я його спитала, чи всі здорові у нього вдома, і він відповів: „Я ж не нелюд“,— а то ще, коли хтось — не пам'ятаю вже, хто — спитав, який сьогодні день, понеділок чи вівторок, він теж сказав: „Я ж не нелюд“. Його навіть перекривляли,— Борис, зокрема,— звичайно, з належною стриманістю. Наприклад, одного разу, коли я передала Борисові вінок, прив'язати стрічку, він сказав: „Я ж не нелюд“. Це навіть із психологічного погляду цікаво, що тоді робилося з Вальтером Пельцером».
Свідчення Ільзи Кремер цілком збігається з вищенаведеним: «Авжеж, він так часто це казав, що ми вже й уваги не звертали, наче не чули, воно в нього виходило так, наче „з нами бог“ або „господи, помилуй“ у церкві, а згодом він почав варіювати оте „Я ж не нелюд“ і казати ще: „Хіба ж я нелюд?“»
Грунч (під час одного пізнішого, недовгого візиту, коли, на жаль, не пощастило спокійно посидіти під бузиновим та іншими кущами): «Так, це правда. Це правда. „Я ж не нелюд“ —„Хіба ж я нелюд?“ — це він, бувало, мурмотів навіть на самоті, собі під ніс. Я часто це чув і вже пускав повз вуха, бо воно в нього стало таке природне, майже як дихання. Що ж (Г. злісно засміявся), може, його трохи муляли й золоті зуби, і крадені вінки, стрічки та квіти, і ділянки, що їх він і під час війни скуповував. До речі, подумайте-но при нагоді, як дві-три чи там чотири жмені золотих зубів різної національності обертаються в земельну ділянку, спершу начебто нічим не принадну, а тепер, через п'ятдесят років, там розмістився великий бундесверівський штаб і платить Вальтерчикові добрі гроші за оренду...»
Авт. пощастило навіть натрапити на слід того визначного політичного діяча Веймарської республіки, і слід той привів до Швейцарії, де, щоправда, знайшлася вже тільки його вдова — літня, вже зовсім похила пані, що мешкає в одному базельському готелі й дуже добре пам'ятає той епізод. «Звичайно, найголовніше те, що ми завдячуємо йому своє життя. Це правда. Він урятував нас від загибелі, але не забувайте, як високо піднестись — чи то як низько скотитися — треба було тоді, щоб мати змогу подарувати комусь життя. Про цей бік справи чомусь завжди забувають; коли Герінг потім запевняв, що він урятував життя кільком євреям, то згадайте: а хто в ті часи мав змогу когось урятувати? І що це за такі деспотичні порядки, коли людське життя залежить від чиєїсь ласки? Справді, вони вистежили нас у лютому тридцять третього року на віллі одних наших знайомих у Бад-Годесберзі, і цей чоловік — Пельцер?.. може, й так, я ніколи не знала його прізвища,— безжально, як грабіжник, забрав усі наші гроші, всі мої коштовності, ще й зажадав, щоб ми йому чек виписали не як хабар, ні, знаєте, як він це висловив? „Я продаю вам свій мотоцикл, ви його знайдете біля садової хвіртки, і даю добру пораду: їдьте через Ейфель, не до Бельгії чи Люксембургу, а на південь, за Саарбрюкеном виїдете до кордону, а там самі пошукайте таких, щоб помогли вам перебратись на той бік. Я не нелюд,— сказав він, а втім, це ваше діло, чи вартий для вас такої суми мій мотоцикл і чи вмієте ви на ньому їздити. Він марки „цюндап“. На щастя, мій чоловік змолоду був завзятим мотоциклістом, але ж відтоді... від тої молодості минуло вже двадцять років, і не питайте мене, як ми добулись через Альтенар і Прюм до Тріра — я на задньому сідлі,— а в Трірі, на щастя, знайшлися товариші з нашої партії й переправили нас — не самі, а через своїх людей — у Саарську область. Так, ми завдячуємо йому своє життя — але ж він так само міг і відібрати його. Ні, не нагадуйте мені, будь ласка, про все це і йдіть собі. Ні, прізвища того чоловіка я не хочу знати“.»