Лотта Г.: «Одного разу, коли Лені вернулась була від Маргрет додому, щоб залагодити з моїм свекром якісь грошові справи, я застала її у ванній кімнаті, як вона стояла перед дзеркалом гола й обмацувала себе, чи туге в неї тіло. Я підступила ззаду й накинула на неї простирадло. Вона вмить зашарілась, мов рожа,— я доти ніколи не бачила, щоб вона червоніла,— а я поклала їй руку на плече й сказала: „Будь рада, що можеш іще кохати, а того недотепу, якщо ти його коли кохала, забудь. Ось я свого Віллі не можу забути. Не бійся нічого, хай навіть він англієць“. Я ж не така наївна, щоб не здогадатися ще тоді, в лютому сорок четвертого, що в неї хтось є, і то напевне з чужоземців, коли вона почала оповідати оті наївні історії. Скажу відверто, якби я думала, що то росіянин, поляк чи єврей, то відраджувала б її як могла, бо за таке платили головою, і я й досі рада, що вона не призналась мені. Багато знати тоді було небезпечно».
Маргрет: «Навіть Пельцер як можливий спільник відпав під час „першого огляду“. Грунч? Ні, він занадто язикатий. І ось настав „другий огляд“ — цей раз ішлося про вагітність Лені та її наслідки,— і знов єдиною надійною людиною виявилась я. А втім, Пельцера ми вирішили держати в стратегічному резерві; того літнього ландштурміста, що здебільшого приводив Бориса до майстерні, викреслили, бо він був брудний тип і теж базіка, а хвацького Больдіга лишили в запасі: я з ним ще часом зустрічалась, і комерція його процвітала. Щоправда, недовго, бо він занадто знахабнів і в листопаді сорок четвертого попався на гарячому з усією своєю паперовою крамничкою — його застукали за вокзалом, як він щось комусь продавав, і розстріляли на місці. Отже, відпав і він, і надія на його солдатські книжки».
Тут авт. хоче зробити кілька істотних з морального погляду зауважень, що виправдовують поведінку Лені й Маргрет. По суті, Лені навіть не була вдовою: вона лишалась нареченою покійного Ергарда, з яким іноді навіть порівнювала Бориса. «Обидва поети, коли хочеш знати, обидва». Для двадцятидвохрічної жінки, що втратила матір, коханого, брата й чоловіка, що пережила близько двохсот повітряних тривог і понад сотню бомбардувань, що не тільки зустрічалася з коханцем у фамільному склепі, а ще й мусила щоранку вставати о пів на шосту, закутавшись у хустку, поспішати до трамвая і їхати на роботу затемненими вулицями,— для цієї молодої жінки бундючні фрази вояки Алоїза, що, можливо, ще глухо бриніли в вухах у неї, повинні були здаватися дедалі тихішим відлунням модної сентиментальної пісеньки, під мелодію якої вона колись, бозна-як давно, протанцювала ніч. Лені була, як на той час, недоречно, навіть зухвало весела. Всі довкола неї були пригнічені, понурі, сердиті, а ще як згадати, що вона, замість продавати шикарний, дорогий батьків одяг з великим зиском на чорному ринку, роздаровувала його змученим голодом і холодом підданим ворожої держави (кашемірову жилетку її батька носив навіть комісар Червоної Армії!),— то навіть найскептичніший читач буде змушений визначити, що до неї пристає ще й епітет «щедра».
Тепер кілька слів про Маргрет. Назвати її повією було б несправедливо. Адже за гроші вона тільки вийшла заміж. З сорок другого року мобілізована на роботу в величезному тиловому госпіталі, вона мала куди тяжчий робочий день і тяжчі ночі, ніж Лені, що все ж таки плела собі спокійно вінки, весь час так близько від коханого, під захистом Пельцерової доброзичливості. З цього погляду Лені навряд чи можна назвати героїнею, бо вона лише в сорок вісім років уперше зласкавилась над чоловіком (тим турком на ймення Мехмет, якого прихильний читач, можливо, ще пам'ятає), а Маргрет ніколи нічого іншого не робила і під час служби в госпіталі медсестрою, в денну зміну, могла «зласкавитись над кожним, хто мав більш-менш симпатичне обличчя й сумний погляд», і навіть таким нахабним циніком, як ландштурміст Больдіг, не погидувала, аби, відвернувши його увагу від Лені, захистити її подружнє щастя на ложі з вересу в каплиці Бошанів. Отож, ради справедливості, відзначмо те, що відзначила сама Маргрет після довгого життя, повного милосердя й ласки! «Мене любило багато, але я любила тільки одного. Сама я тільки раз відчула ту несамовиту радість, що так часто бачила на обличчях у інших». Ні, Маргрет аж ніяк не можна назвати щасливицею — їй не пощастило в житті куди більше, ніж Лені, і сердешній Лотті так само і все ж ми не завважили в жодної з них заздрості до Лені.
VIII
Авт., що вже цілком увійшов у роль слідчого (весь час наражаючись на небезпеку, що його вважатимуть за шпига, хоча він має на меті лише одне: правильно висвітлити життя Лені Пфайфер, цієї мовчазної, потайливої, гордої жінки, такої рельєфної, навіть монументальної постаті!), доклав чимало зусиль, щоб з'ясувати, чи то дослідити по змозі об'єктивно становище всіх причетних до справи осіб під кінець війни.
Як видно, всі більш-менш детально опитані особи були одностайні тільки в тому, що вони не хотіли виїздити з міста. Адже наближались американці (Лені до Маргрет: «Нарешті, нарешті! Як же довго вони повзли сюди...») і гарантували принаймні одну зміну, якої жадали всі, хоча й не могли в неї повірити: кінець війни. Одна проблема розв'язалась сама з 1.1 1945 р.: Борисове, як ми вже звикли називати, «гостювання» у Лені. Бо вона була на сьомому місяці — хоча ще «бравенька» (Марія ван Д.), та все ж мусила зважати на свій стан.
Але де і як можна було пережити ті дні? Воно начебто й легко сказати, коли не думати, хто мусив тоді ховатись і від кого. Маргрет, наприклад, мала евакуюватися з госпіталем на схід, за Рейн — адже вона підлягала наказам і розпорядженням, як солдат. Вона нікуди не поїхала, але не могла залишитись і в себе вдома, бо звідти б її забрали силоміць. З Лоттю Г. було те саме — вона служила в установі, що також евакуювалась на схід. Куди ж мала дітись вона? З огляду на те, що вже в січні 1945 року людей евакуювали майже до самої Сілезії, тобто назустріч Червоній Армії, треба зробити одне невеличке уточнення географічного характеру: згадуваний тут уже не раз німецький райх у середині березня 1945 року простягався ще на 800—900 кілометрів ушир і не набагато більше удовж. Отже, питання «куди?» було дуже актуальне для всіх груп населення. Куди подіти нацистів, а куди солдатів, куди полонених, куди рабів? Звичайно, існували випробувані рецепти: розстріляти і т. ін. Але й це була справа не така проста, бо й самі розстрілювані не всі держались однієї думки: декотрі з них раді були трошки пограти якраз протилежну роль — рятівників. Багато принципових розстрілювачів раптом перетворилися на нерозстрілювачів; але як мали повестися, приміром, розстрілювані, тобто люди, що підлягали розстрілові? Все це не такі прості речі. Здебільшого люди уявляють, що враз настав кінець війни, такого й такого числа й місяця. А в той час хто міг знати кому він попадеться в руки — наверненому розстрілювачеві чи ненаверненому, чи, може, представникові нововиниклої групи людей, яких можна б назвати, «якраз тепер розстрілюваними», хоч доти дехто з них належав скорше до групи нерозстрілювачів. Були навіть такі органи СС, що відмагалися від своєї слави розстрілювачів! Між СС і славною німецькою армією провадилось листування, в якому кожна сторона намагалася зіпхнути на другу мертвяків, немов гнилу картоплю! В тих листах «усунення» й «ліквідацію» приписувалося шановним особам та організаціям, що прагнули — як і їхні партнери по листуванню — хоч із більш-менш чистими руками вступити в той час, що його можна б назвати мирним, але правильніша буде назва «повоєнний».
Ось, наприклад, авт. читає таке: «Коменданти концентраційних таборів скаржаться, що від 5 до 10 % призначених для ліквідації радянських громадян прибувають до таборів уже мертвими чи напівмертвими. Виникає враження, ніби базові табори в такий спосіб намагаються позбутися цих в'язнів.
Зокрема встановлено, що особливо під час піших переходів, наприклад із залізничної станції до табору, досить значна кількість полонених падає від знесилення мертвими чи непритомними.
Такі випадки помічає німецьке населення, і запобігти цьому неможливо.