цим. Ні, ні. Що ні, то ні. Це треба визнати, цього йому не відбереш, і нечесним конкурентом для мене він не був, і для Грунча також ні — це треба визнати. Та однаково, мені аж млосно робиться, коли я подумаю, що ми держали його в руках. Але, врешті, навіть Ільза Кремер зробила так само, як ми,— і до неї він зумів підлізти, а вона ж була переслідувана за нацизму, це всі знали, і її голос важив не менше, ніж голос Лені чи мій, і хоча з нього вистачило б і наших двох свідчень, але він хотів мати ще свідчення й від неї, і таки домігся його. І вона, Ільза Кремер, так само не зуміла ні з чого скористатися, ні з Пельцерових пропозицій, ні з моїх, ні з того, що тоді виринули наверх її давні товариші з компартії. Вона вже тоді лише одне мала в голові: „Я більше не хочу, я більше не хочу...“ А до давніх колег по партії вона й поготів не хотіла вертатись — вона їх називала „тельманівцями“; вони ж, мовляв, у Франції віддали її чоловіка на поталу нацистам, бо він із самого початку виступав проти пакту між Гітлером і Сталіним. І що ж із неї вийшло, з Ільзи Кремер? Знов підсобна робітниця, спершу в Грунча, потім таки знов у Пельцера, аж поки я забрала її до себе, і у мене вона разом а Лені робила те саме, що ми всі під час війни: плела вінки, оздоблювала, нав'язувала стрічки, в'язала букети, поки дістала інвалідну пенсію. І я чомусь, хоч вони ніколи нічого такого не думали, не казали й навіть не натякали, сприймала їх обох як живий докір: нічого вони не виграли, нічого не досягли, і знов усе було достоту як під час війни — Кремер уранці заварювала для всіх каву, і та кава ще довго-довго була навіть нужденніша, ніж тоді. І так само, як тоді, приходили вони щодня на роботу, закутані в хустки, з бутербродами, з меленою кавою в папірці. Кремер до шістдесят шостого, Лені до шістдесят дев'ятого, на щастя, вона понад тридцять років платила внески, але одного вона не знає і не повинна знати: я взяла її пенсійну справу в свої руки й потихеньку приплачувала за неї, щоб вона хоч тепер щось таки одержувала. Вона, звісно, здоровісінька... але як справді пощастить із тією пенсією, чи багато вона матиме? Заледве чотириста марок, ну, може, трохи більше чи менше. Тепер ви розумієте, чому я — хоч це й пусте — сприймаю її як живий докір? Звичайно, вона мені й словом ніколи не дорікнула, тільки час від часу приходить і так несміливо пробує позичити грошей, коли судові виконавці хочуть щось забрати з дорогих їй речей. Я жінка ділова, вмію організувати справу, навіть удосконалювати її, і мене тішить життя, мені подобається міцно держати в руках свою фірму та розширювати її... і все ж дещо в житті дуже смутить мене. Так, так. Зокрема те, що я не змогла помогти Борисові, врятувати його від такої безглуздої долі, бо це таки безглуздя, що його схопили на вулиці як німецького солдата, і чому неодмінно саме він мусив загинути в тій копальні? Чому? І чому я не змогла зарадити? Адже ж я мала серед французів таких добрих знайомих, що вони б для мене визволили звідти не те що Бориса, а й справжнього німецького наці, якби я їх попросила, та коли нарешті з'ясувалося, що він уже не в американців, а у французів, було запізно, він уже не жив на світі; і навіть його фіктивного німецького прізвища вони як слід не знали: чи він Бельгорст, чи Больгорст, чи Бульгорст, чи Бальгорст, ні сама Лені, ні Маргрет, ні Лотта до ладу не пам'ятали. Для неї він був Борис, і тієї солдатської книжки вона, звичайно, не роздивлялась як слід, а щоб прізвище записати, їй це й на думку не спадало».