Пельцерові сльози лилися вже так рясно, що брати під сумнів їхню фізичну непідробність було б блюзнірством, ну, а судити про щирість його емоцій — виходить за межі авторової компетенції. Зовсім тихим голосом, стискаючи високий келих з віскі, оглядаючись довкола себе так, немов і кімната, й буфет, і музей вінків раптом видались йому якоюсь марою, він провадив далі: «Це був жах! Він просто-таки наштрикнувся на кінці покаліченої арматури, що стирчали з бетонної плити, й був простромлений, не роздертий, а саме простромлений, у чотирьох місцях: крізь шию, груди, живіт і праву руку, а на обличчі — і це було найжахливіше — застигла усмішка. Уявіть собі — він ще усміхався, мов юродивий, розіп'ятий на хресті. Божевілля, та й годі. І оце я винен? А різак... (Пельцер трохи затнувся, в очах у нього засвітилась мука, руки йому затремтіли.— Авт.) ...а автогенний різак іще висів угорі, на кінці балки, що Груйтен перерізав, і сичав, і чмихав, і клекотів. Так безглуздо вийшло, просто жах, за якийсь місяць перед грошовою реформою, коли я вже збирався заокруглити свою колекцію балок — бо й старі гроші майже витратив. Звичайно, після того нещастя я згорнув усю справу, і якщо ті жінки кажуть, ніби я однаково збирався кінчати, це диявольська несправедливість: запевняю вас, що я б і в сорок шостому те саме зробив, якби щось таке сталось. Але спробуй-но доведи: „Якби... зробив би...“ — спробуй тепер доведи. А фактично вийшло воно за місяць перед грошовою реформою, і заробив я собі ненависть тих жінок та глум у вічі через мою гору старого заліза, що мало ще п'ять років іржавіти. Старий Груйтен не був застрахований, бо я не наймав його на постійну роботу, він був скорше компаньйоном чи контрагентом, то я вже сам, своєю охотою запропонував виплачувати Лені й Лотті невеличку пенсію, але вони нічого не схотіли, вигнали мене, а Лотта аж плюнула мені вслід. „Кровопивця! — кричала.— Катюга!“ — і ще гірші речі. А я ж їй колись життя врятував у тому „підземному радянському раю“, я власними руками рота їй затулив, коли вона під час грабунку в Шнюрергасе раптом почала, мов шалена, вигукувати соціалістичні гасла. І з її двома шибениками голову собі морочив, купував у тих малих проноз сигарети, зроблені з моїх власних недокурків, коли ми наприкінці лютого в своїх склепах без припасів зостались — а другого ми ж усі трохи не сім годин поспіль сиділи купкою, тулячись одне до одного та цокочучи зубами, і я вам кажу, навіть безвірниця Лотта мурмотіла „отче наш“ услід за Борисом, що проказував ту молитву, і навіть малі гойзерівські пройдисвіти притихли, зробились боязкі й сумирні, а Маргрет плакала, і ми всі сиділи обнявшись, мов брати й сестри, перед видимою смертю. Адже тоді таке діялось, наче кінець світу настав. Тоді вже було начхати, що хтось там нацист, а хтось комуніст, а ще хтось радянський солдат, а Маргрет — занадто жаліслива сестра-жалібниця. Тоді пам'яталося тільки одне: життя й смерть. Хоча ми й не дуже вчащали до церкви, та все ж таки іноді там бували, і якось нам життя без церкви й не уявлялося, а тоді раптом, за один день, церкви обернулись на порох, і той порох ще цілі дні рипів у нас на зубах, липнув у роті. А після нальоту ми негайно, всі разом, разом, кажу, побігли ділити спадщину по славній німецькій армії — і того ж таки дня, щойно почало смеркати, помогли синові Бориса та Лені народитись на світ божий». З Пельцерових очей усе лилися сльози, а голос його ще полагіднішав: «Єдиний, хто мене розумів, хто мене любив, кого б я прийняв, як рідного сина, в своє серце, в свою родину, в свою фірму й куди хочете, хто був мені ближчий, ніж дружина, ближчий навіть, ніж тепер мої діти — знаєте, хто це був? Борис Львович! Я його любив, хоча він перехопив у мене дівчину, що до неї моє серце прикуте й досі — і, може, тільки він мене по-справжньому знав і розумів. Він навіть наполіг, щоб я охрестив йому сина. Так. Оцими ось руками і ви знаєте, мене самого на мить немов смертельний страх пройняв, коли я згадав, що виробляли колись ці руки з живими й мертвими, з вінками й стрічками,— а тепер я саме оцими руками мав хрестити його синочка. Тоді навіть Лотта припнула язика: хоч вона вже ладна була бовкнути оте своє „гидь!“, але їй заціпило, коли Борис сказав мені: „Вальтере,— адже після другого ми всі якось самі собою перейшли на „ти“,— Вальтере,— сказав,— прошу тебе, охрести нашого сина про всяк випадок“. І я вволив його волю: вийшов до конторки, відкрутив кран, почекав, поки стече іржава вода, тоді виполоскав свою склянку, набрав води й охрестив хлоп'я, бо ж я, бувши служкою, не раз бачив, як воно робиться,— а що я не міг бути одночасно й хрещеним батьком — це мені було відомо,— то держали його малий Вернер і Лотта, а я його охрестив зі словами: „В ім'я отця, і сина, і святого духа нарікаю тебе Лев“,— і в ту хвилину навіть малий проноза Курт заплакав, та й в усіх, і в гостроязикої Лотти, і в Бориса, й у Маргрет, в усіх сльози потекли, тільки Лені не плакала, вона лежала з розплющеними очима, аж червоними від пилюки, і сяяла зі щастя — тоді зразу дала синові грудь. Еге ж, отак воно було... а тепер, будь ласка, лишіть мене самого — я занадто розхвилювався».