Нескладний підрахунок показує, що УНР було проголошено 35,89% голосів членів органу, створеного для вирішення поточних питань між сесіями «великої» ради — підкреслимо ще раз: громадської організації.
Спеціально до відома автора цитованого розділу члена-кореспондента НАН України В. Солдатенка повідомляємо: громадські організації, за визначенням, функціонально непридатні до проголошення держав. Більше того — вони не мають права вирішувати питання державного життя — на те вони й громадські організації. Зайве повторювати ту просту істину, що ніяким внутрішнім або публічним документом ані УЦР, ані Мала рада не могли в принципі мати право або обов’язок вирішувати проблеми державного устрою — як до сьогодні не мають на це право, наприклад, Конгрес української інтелігенції або навіть Всеукраїнська нарада депутатів місцевих рад (якщо такі існують).
Висновок дев’ятий
Від 7/10 листопада 1917 р. на території дев’яти губерній, які входили до складу Російської республіки, меншістю голосів членів однієї з громадських організацій з числа українських націонал-соціалістів та сіоністів, усупереч волі економічно, соціально та політично впливової частини населення, усупереч чинним на той час нормам законодавства та міжнародного права, було формально проголошено незалежну «державу» під назвою Українська Народна Республіка. Ані поляки, ані росіяни, ані міжнародна спільнота, насамперед в особі союзників воюючої Росії — Великої Британії та Франції — створення такої держави не підтримували, законною і, отже, правовою її не вважали. Натомість проголошення УНР дало підстави цим сторонам вважати цю державу незаконною, а її лідерів — особами, які вчинили акт прямої державної зради в умовах війни з відповідними правовими наслідками, які з цього факту випливали.
Сучасний стан інституційного розуміння проблеми — 3
Уже 21 листопада керівництво цієї «держави» в особі тридцяти семи членів Малої ради вирішило перетворити себе на суб’єкта міжнародного права, проголосувавши за початок мирних переговорів з Центральними державами. Зробили вони це «з подачі» Генерального секретаріату, якщо точно — вісьмох з чотирнадцяти його членів, які підписали відповідний протокол засідання цього «уряду»[50]. Все це крутійство з інфернальними наслідками характеризується у відповідному розділі цитованої нами фундаментальної монографії «Україна: політична історія...» просто, безапеляційно, лапідарно: «Демократична платформа забезпечила УЦР масову підтримку українського громадянства»[51].
Поставимо ще одне питання: а чи замислювався автор цитованого розділу член-кореспондент НАН України (з 2006 р.), доктор історичних наук (з 1981 р.), професор (з 1986 р.) В. Солдатенко над тим, яке правове навантаження несе як термін так часто згадуване ним «українське громадянство»?
Якщо йдеться про громадянство УНР, то такого станом на 10 листопада не було й бути не могло, оскільки той-таки III Універсал проголосив автономну УНР у складі Росії, а автономія будь-якого рівня не передбачає окремого громадянства. Наприклад, у сучасній Україні є автономна республіка — Крим, але її мешканці є громадянами України, а не громадянами Криму. Отже, в даному контексті термін «українське громадянство» не є ані юридично, ані історично, ані науково й ніяк інакше коректним, а вживання його є звичайним, але примітивним і саме тому дійовим маніпулятивним прийомом. Насправді під терміном «українське громадянство» сучасні фальсифікатори історії нашого народу ховають групу громадян Російської республіки руського та єврейського походження, які підтримали чи підтримували ідею самочинного створення Української держави в несумісних між собою політичних формах.
Висновок десятий
Таким чином, термін «українське громадянство», ужитий стосовно конкретних політико-правових обставин осені 1917 р., є антинауковим і не може використовуватися у наукових розвідках, які повинні оперувати точно визначеними, несуперечливими дефініціями.
Сучасний стан інституційного розуміння проблеми — 4
О. Любовець прямо вказала на характерну особливість тогочасного вітчизняного політичного буття — перманентні організаційні розколи, «в основі яких лежали розбіжності програмного та тактичного характеру».