Причина в тому, що селянство як стан у принципі не може бути державотвірним чинником. Держава потрібна виключно місту — як інструмент гармонізації його, міста, економічних і соціальних відносин та регуляції його взаємодії з зовнішнім світом. А основний та єдиний сенс її існування — захист та розвиток прав громадян.
Рада Народних Міністрів. Уряд Прокоповича — продовження
Видавши означену Декларацію, уряд заходився налагоджувати державні справи.
Напрямки державотворення, за умов відсутності будь-якого реального впливу на військову, зовнішню політику та доступу до валютних ресурсів, обрали такі:
— роздача грошей (наприклад, 10 млн грн «для утримання Сільськогосподарського вченого комітету України», 5 млн грн «на видачу ріжних допомог військовослужбовцям», 12 млн грн — «аванс на купівлю інвентарю для судових справ», 1 млн 650 тис. грн — на «вислання торговельно-економічної місії до Варшави»,
— передача польській стороні невідчужуваного державного майна (наприклад, «про перехід українських залізниць під польський військовий та цивільний заряд»),
— листування з Макаренком та Швецем, на листи яких уряд офіційно ухвалив «не реагувати», а натомість проголосував «необхідність» їх «приїзду... до місця осідку центрального українського уряду»,
— чергова ухвала щодо «вживання всіх заходів до найскорішого внесення до Ради Міністрів законопроектів про Конституцію і скликання передпарламенту».
Зробили спробу і з’ясувати кількість населення УНР. З цією метою видали відповідний закон. Дарма що не було кому і коли його виконувати — так само, як і закон про мобілізацію армії УНР, і наказ Петлюри з вимогою «завести постійний порядок і лад», і «Закон про цивільне управління при Головній команді Військ УНР», звісно і всі інші закони та постанови[741].
Перша кінна армія і доля УНР
В суботу, 5 червня, 1-ша Кінна армія Семьона Будьонного прорвала українсько-польський фронт.
Наступного дня «по пропозиції польської військової влади» уряд Прокоповича ухвалив евакуацію з Вінниці. 9 червня столицею Республіки — аж «до вияснення становища» УНР — було визначено Жмеринку, але вже 14-го числа мусили тікати і звідти. 12 червня було вiдновлено бiльшовицький контроль над Києвом. 16 червня уряд Прокоповича опинився вже у Проскурові — за 120 км. від Жмеринки.
Єдині проблеми, якими уряд переймався літніми днями 1920 р. — це евакуація з однієї залізничної станції до іншої, призначення та перепризначення вищих урядовців та фінансове становище. 18 червня РНМ була змушена констатувати «скрутне фінансове становище держави». Поліпшити вирішили за рахунок позички у Польщі (від 500 млн до 1 млрд польських марок), «довгострокової позички» в 2 млрд французьких франків «за кордоном», «короткострокової позички» в 100 млн французьких франків «на негайні потреби закордонних місій», «вжиття самих рішучих заходів щодо одержання в Німеччині раніш виготовлених гривень, а також продовження друкування їх в Німеччині», «одержання» 400 млн «германських марок з рахунку українського уряду», «негайного продажу державних земель», закордонних інвестицій, «утворення спеціального емісійного банку» й т. п.[742].
Ухвалення цих історичних рішень можна пояснити хіба глибоким душевним та розумовим потрясінням українських урядовців — землю під ногами вони втрачали в буквальному значенні цього вислову. За мiсяць від початку більшовицького наступу польсько-українські загони опинилися вже біля Збруча, більшість армiї відступала вздовж операцiйної лiнiї Рівне—Львiв—Варшава.
9 червня польський уряд подав у відставку, 29 червня був створений кабiнет, головним завданням якого стало укладення негайного миру з Радянською Росією за будь-яку ціну.