УНР у переддень польсько-російського миру
Західні союзники розуміли: на порядку денному стоїть не стільки питання збереження т. зв. «Великої Польщі», скільки питання про її збереження в етнографічних межах взагалi — як буферної держави між Росією та Заходом. Проблему гарячково заходилася вирішувати союзницька конференція, що зібралася в бельгійському Спа.
22 червня туди направили і делегацію УНР на чолі з послом у Парижі графом Михайлом Тишкевичем.
До складу місії включили також посла у Великій Британії Марголіна, посла у Бельгії Андрія Яковліва та посла у Швейцарії Миколу Василька. Делегати мали визнати перед західними альянтами «лежачу на Україні частину зовнішнього державного боргу Росії ... відповідно до кількості населення», заявити, що Варшавська угода «не зв’язує УНР щодо відносин до інших держав», запевнити їх, що Україна «не буде запирати виходу майбутньої Росії до Чорного моря», та поінформувати: «що торкається території, то факт договору з Польщею вияснює позицію УНР в цій справі»[743].
Варшавський уряд, зі свого боку, 5 липня формально звернувся по допомогу до Антанти. За тиждень свiт дiзнався про британський ультиматум, негайно вiдкинутий ленiнським режимом. 6 липня учасники конференції погодилися просити Найвищу Раду про допомогу та надання посередницьких послуг у переговорах із Москвою.
В суботу, 10 липня, польський прем’єр підписав угоду з «великими державами» на умовах відведення польських збройних сил на 50 км на схід від т. зв. лінії Керзона, утворення нейтральної 20-кілометрової зони в Галичині, передачі м. Вільно Литві, участі польської делегації на мировій конференції в Лондоні — разом з делегаціями Радянської Росії, Фінляндії, Латвії, Литви та Східної Галичини тощо.
Важливо пам’ятати: Антанта цілком ясно висловилася за збереження незалежного від Польщі статусу Східної Галичини.
11 липня уряд Великої Британії виступив як посередник у мирних переговорах між більшовиками та Польщею. 12 липня уряд Прокоповича визнав «доцільним» «виїзд уряду УНР за межі Східної Галичини», тобто на територію Польщі. В ніч на 15 липня вся цивільна адміністрація УНР у складі 1200 осіб була затримана польською владою і під конвоєм доправлена до Тарнова. Тут від 19 липня і «працював» український уряд.
Саме тут цей уряд остаточно відмовився навіть від примари суверенності — одним із головних питань у порядку денному стало питання запозичення у Польщі чи то «500 млн польських марок» на невідомі нікому потреби, чи то 450 тис. тих самих марок — «на улаштування прийомного покою, шпиталю і аптечки для урядовців державних установ»[744].
Читаючи протоколи урядових засідань, важко уявити ступінь безумства, в якому перебували члени українського уряду. Якнайкраще цей стан характеризує, наприклад, ухвала асигнувати 2 тис. франків «в розпорядження військового міністра» на потреби, пов’язані з пропозицією «англійської фірми “Гендлей-Педусь” організувати повітряну фльоту». Або, скажімо, про асигнування 10 млн гривень «на таємні видатки та посилку ріжних місій за кордон». Так і написано: «на таємні видатки та посилку ріжних місій за кордон». Чорним по білому.
За відсутністю інших важливих справ, ухвалили і видачу 20 млн грн «на допомогу» Республіканській хоровій капелі. 500 тис. дістали невідомі особи та інституції — «на культурні потреби». «Санітарним заходам», правду сказати, пощастило менше — 50 тис. польських марок (при курсі 1:8)[745].
Тим часом ситуація на польсько-радянському фронті значно змінилася — очевидно, на користь «червоних». Радикально змінилася і внутрішньополітична ситуація в Польщі: уряд Грабського заступив уряд «національної оборони» під керівництвом Вінцента Вітоса, який 22 липня звернувся до Москви з пропозицією негайно підписати перемир’я та мир.